На самих початках війни впустив в батьківську хату людей, родину з дитиною… Хотів написати «біженців», але не буду називати біженцями українців в Україні. Хата вже стара й до життя мало придатна. Але вони молодці, прибралися, навели там порядок, облаштувалися. Жінка — майстер манікюру, як з‘ясувалося. Тож десь за тиждень до хати потяглися місцеві моделі…
В селі воно так заведено. Перед тим, як картоплю саджати, треба завести нохті… Довгі і фіолєтові… З люрексом… Від краси спасу немає! За місяць, на манікюр вже треба було записуватися за тиждень…
Мимоволі уявилася розмова з покійним батьком…
— А що там наша хата, синку?
— Все добре, батьку. В нашій хаті нині манікюрний салон. Тіпа СПА.
— Що-що в нашій хаті? Я не дочув трохи.
— Манікюрний салон!, — кажу.
— А… Ну, хай буде…
І отож так тебе й запам‘ятають, через подібні історії, тричі переказані через голову… «Голохвостий, цирюльника син… Салон держав…»
Віталій Чепинога
