Поділ у Києві нині такий жвавий, як якийсь Грінідж вілдж у Нью-Йорку. Зустрілися після річної перерви з моїм другом і однокурсником Антоном Яковиною. Я вже Бог зна скільки не виходив на люди. І ось нарешті. Нас просто всмоктала в себе розслаблена київська літня атмосфера, про яку ми через карантин ледь не забули.
Посиділи в демократичній пивнусі на розі Костянтинівської і Валу. Як справжні совєцькі люди, вирішили згадати нашу молодість і до пива замовили тараньку, після якої досі смердять руки, боюся, що і клавіатура компа просмердиться нею. Але ж задовольнили наші ностальгійні почуття.
Потім переповзли на Межигірську і випили там міцної кави. Дуже якісної — на арабіці. Я людина розбещена, тільки таке і п’ю. Ніяких купажів!
Потім переповзли до сусіднього бару, де сидів учень Антона — він має лижну школу. Учень на ім’я Льончик — бородатий хіпстер з чарівною дівчиною. Почухали язика про те, про се.
Потім прогулялися Контрактовою площею і вулицею Сагайдачного. Досить пізно вже було, але вуличні кафешки – забиті людом, на площі — молодечі натовпи.
І я тут недавно згадував, що українська мова за останні роки дуже поширилася в Києві. Вона лунала звідусіль. Льончик з дівчиною балакали українською. Офіціантки без проблем обслуговували українською. На вулицях звучала українська! І все чарівно. Все чудово.
В цій атмосфері забувається війна, карантин, ЗЕкоманда та інша фігня. Згадалася раптом рижанка, яка мені у Мінську пару років тому захоплено говорила про Київ. Про його атмосферу. І вона таки права. Я оце особливо оцінив її слова, адже за совка балтійські країни, зокрема Латвія, вважалися справжнім Заходом у порівнянні з іншими совковими територіями.
Моє місто! Моя столиця! Моя країна!
Як тебе не любити, Києве мій!
Юрій Луканов
