Суспільство

З історій хатньої аури

Це вже стало звичним, як «Добрий день!» — сфотографувати облуплену покинуту хатину та побідкатися на темі вимирання українського села. Кажу вам: не спішіть! Більшість таких хат є німим свідченням щодо їх господарів, про їхні діла лихі, про недобрих нащадків…

Ось, до прикладу, перша хата — її власником був совєтський партизан Платон, через якого німці село спалили. А було так: він і ще два його «соратники», перед війною в колгоспі не гарували, були десь на «непильних» роботах. Під час мобілізації втекли в олешник. Там, на болоті і окупацію пересиділи, харчуючись із села та пиячачи.

Коли ж німці відступали — треба ж було їм показати героїчні дєйствія, щоби в партизани записатися. Поставили на краю села два кулемети і давай стріляти по німцях, що відступали, і вже через місток переїхали. (Зброї було повно, бо тут у 1941 році німці дві совєтсьькі дивізії поклали).

Німці розвернулися і спалили село.

Платон той дожив до 90 років, ходив у героях-партизанах. А син його зараз у Москві віку доживає у ранзі полковника КГБ. Яблуко від яблуні… То треба за тією хато плакати?

Або ще одна хата, складена колишнім сільським головою із матеріалу розібраної комуністами церкви. Його попереджували: не бери церковне! Та де там. Тож щось із ним здарилося — повередився він на голову і хата непокрита лякає чорними вічницями комуністичного атеїзму…

Василь Чепурний

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.