Останній місяць зими… Сніг ми, звісно, бачили, але йому до снігів мого дитинства як світлячку до Чумацького шляху. Думаю що в ту зиму мені точно було десь три роки і наближалося до чотирьох, бо я — березнева іменинниця. А молодшої сестрички, за яку я старша на чотири роки з місяцями, ще не було. З вечора почався сильний снігопад. Горобці ховалися під шифером над ґанком, одного татко дістав і заніс мені показати.
Я була в захопленні, хотіла поцілувати пташку, а вона неправильно мене зрозуміла і міцно вчепилася дзьобом в нижню губу. Я заверещала так, що дах здійнявся. Не менш переляканого горобця насилу відчепили і випустили на волю. А слід на губі лишався ще багато років. Та й зараз на холоді проступає.
Вранці дорослі встали порати худобу і я теж підхопилася. Мій батько був закоханий у географію, тому на всю стіну біля мого ліжечка почепив карту світу. Прокинувшись, я завжди розглядала ті місця, які він мені показував: Гімалаї, Чорне море, Одеса, Київ, Казахстан, Алма-Ата, Ташкент…
Останній я любила найбільше, бо тато щовечора натоплював грубку щоб у хаті було тепло «як в Ташкенті». Цього ранку мене відволікли від звичного споглядання стривожені голоси батьків: снігом завалило вхідні двері, добре що лопата ще від минулого снігопаду стояла в коридорі. Прокидавши хід до сараю, а потім до воріт, батько сказав: «Піду тещу відкопувати».
Мама вбігла з вулиці — війнула холодом, почала гріти руки під моєю ковдрочкою, примовляючи: «Сиди у тепленькому кубелечку й не вилазь, на дворі така зюзя, що може ніс відморозити!» Трохи згодом мама розтопила піч, нагодувала мене молочною кашею і почала вимішувати книші. Вони були схожі на дві хлібини, внизу зліплені в одну і підперезані красивою косицею. Книші у нашому селі випікали раз у рік, на Свят-вечір – по кількості дідів-бабів та хрещених, яким слід було понести «вечерю».
У мене було дві пари хрещених. Але першу вечерю, ще завидна, я несла, звісно ж, бабі Марусі. «Їхала» у тата на руках, а поруч дріботіла мама із загорнутим у білу просту хустку книшем. Вдома я подивилася у дзеркало і побачила, що й сама схожа на книш чи, скоріше, на перепічку, закутану в багато шарів одягу, а зверху запнуту великою хусткою, кінці якої проведені попід руками і зав’язані на спині великим вузлом.
Дорогу вдень прогорнули трактором. А бабина маленька хатка в кінці села нагадувала велику кучугуру. Тому що була обкладена снопами з кукурудзиння і присипана зверху високою сніговою периною. У дворі було 
снігу врівень з солом’яним дахом. Навіть вишні заховалися з маківкою. З двох боків від прокладеного татом «туннелю» сніг лежав на висоту його зросту. Надвечірній мороз утворив доволі таки міцний наст, який спокійно витримував мою вагу. А в хаті на гарячій плиті стояли відра зі снігом, який поволі ставав водою.
Доки дорослі частувалися, я попросилася погратися з Вовкою Слюшенком — на бабиному кутку теж не вродилося дівчат. Єдиний сусід був старшим років на шість-сім. Але це не заважало нам разом робити шкоду. От і тепер Вовка, якого теж витримував наст, запропонував мені зайти з боку городу, де дах трохи нижчий. Потім він планував піднятися до димаря, який вгадувався тільки цівками білого диму, і з’їхати звідти на санках позад хати — там «гірка» крутіша. Хлопець приніс і спустив по боку «туннелю» маленьку драбинку для курей. Я, сопучи як циганський міх, вилізла до верхнього щабля, далі друг міцно вхопив мене за шкірку і витягнув нагору.
Велике зимове сонце, яке сідало за бабиним городом, прослало червону доріжку аж до димаря. Тією сяючою смужкою ми й піднімалися: спочатку Вовка, тримаючи мотузку із санками, слідом я, тримаючись за сідушку. Ось ми й на горі. Мене друг посадив поперед себе, міцно обхопив руками, відштовхнувся і ми поїхали назустріч вітру, який кидав в обличчя пригорщі колючих крижинок. Здавалося, що ми летимо над селом, над степом, із засипаною снігом лісосмугою вдалині за полем, і над цілим світом! Щоки горять, десь всередині у животі, — під хусткою, пальтечком, трьома штанцями, тілогрійкою, кофтою, кофточкою, баєвим халатом, простим платтячком, сорочечкою і маєчкою — вибухає захват напополам із страхом та ейфорією.
Коли з’їхали не менше трьох разів, дорослим здалося дивним гупання на хаті. Бабуся вийшла подивитися що за трясця там товчеться. Нічого не побачила і лагідно погукала: !Дусяню, де ти? Іди вже на піч грітися!»
Мене не було ніде видно і я мовчала, бо ми саме видиралися на хату. «Дусяяя! Дууууся!», — гукала баба Маруся, шукаючи мене поглядом. І раптом завважила на білому тлі біля димаря дві чорні постаті із санками. «Гіііііі, Дууунько! — сплеснула руками. Із голосу бабусі вивітрилася вся лагідність. — Ах ти ж, вєхра! Ану злазь, льотра отака, та бігом мені! Отже ж шибайголова, а не дівчина! Хіба ж так можна, га?!» Тато з мамою теж вискочили з хати і зблідли на виду, побачивши як Вовка із санками ніби заєць дав стрекача через город додому, а я скочуюся з хати як великий вальок білої глини з ручками та ніжками. Скочуюся і сміюся, бо так ще краще, ніж на санках!
… У хаті просила щоб тільки дуже сердитому завжди сусідові, дядьку Альошці, нічого не казали. Бо він безжально поб’є Вовку. А Вовка хороший, виросте і вивчиться на лікаря і всім допоможе — у баби більше не болітимуть ні крижі, ні душа…
Коли підросла, а Вовка таки поїхав у Миколаїв у свій інститут, не раз залазила на бабину хату — ганяти курей. В літню спеку вони часто сиділи і навіть ночували на вишнях. А звідти перелітали на стріху і розгрібали солому. Лід, що на світлинах, чернігівський. Приблизно 10-річної давності.
Євдокія Тютюнник
