Суспільство

З вас 100 гривень…

У мене пішла хвиля мовних таксійних пригод.
Женуся у справах, викликала таксі. Сідаю.

— Доброго дня!

— Здравствуйтє, — каже таксист. – На Нєкрасовскую?
— Так. А ви переселенець?
— Нєт. А пачєму ви рєшілі?
— Ну, я до вас українською, а ви мені російською, я й подумала, що ви з Луганська чи Донецька.

Всю дорогу мовчали.
Я на задньому сидінні клацала в ноубуці, водій слухав музику.

— Прієхалі, — озирається до мене водій.
— Знову ви до мене російською!
— Та якою ж мені з вами ще говорити?! – вигукує водій і українська в нього звучить абсолютно природньо.

— О, о, продовжуйте, будь ласка, — усміхаюся йому. – У вас гарно виходить!
— З вас 100 гривень, — каже мені водій.
Даю йому гроші, питаю:
— А чому ви українською не розмовляєте?
— Та якось, не знаю, — стенає плечима. – Ми ж, он, в Європу йдемо, там взагалі це не важливо.
— А ви в Європі бували? – питаю.
— Ні.

— Я вам дуже щиро бажаю розбагатіти і поїхати, подивитися світ. Я колись думала так, як ви. Нас так учили, раз демократія — то це свобода. Кожен розмовляє, як хоче. То я Вам скажу, коли я попала в інші країни – це був мовний шок. Я зробила відкриття, що кожна країна дуже береже свою мову. Всі країни прибрали візуальні кордони, їдеш трасою і не розумієш, в якій ти країні, не видно межі, поки не побачиш вивіски і не почуєш розмову людей. Тоді стає все на свої місця. Чітко розумієш в якій ти країні — з мови людей, з написів. Мова – це єдиний маркер, який усіх тепер розрізняє, і його країни стали особливо підкреслювати, максимально прибираючи мішанину з мов.

— Гм. Цікаво. Гарного вам дня.
— І Вам щасти.

Лариса Ніцой

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.