Я мушу тут стояти – під цим небом і літом. Бути під цим сонцем і знати, що воно мене ніколи не випалить. І вітер цей, роздягнений зараз на спеку, не розвіє мене – у своїх травах, моїх словах, в прохолоді гарячих крон… По світах не розвіє. Вбереже, як пилинку, без якої все завалиться і нічого більше не станеться. Нічого, окрім сего неба і сего літа.
Я мушу тут слухати – цю тишу і її спекотні міражі, які віддали мені все справжнє, що у них було, – спокій, голосне мовчання, чіткі лінії – і по сему стали химерними одежами. І одягають мені зараз той далекий і дивний обрій, який був у мене лише в дитинстві і ось тепер знову стався трохи від спекотних цельсій, а трохи від запітнілих скелець сонцезахисних окулярів.
Я мушу тут говорити. Німо, поки мене ніхто не чує. І кричати мушу – десь найглибше в собі тут, з цього пагорба, за кілька сонць від міста і тисячу тіней від себе.
Виговоритися мушу, поки липка полуднева спека ще не сплела павутину для моїх слів і не сплутала їх. Мушу встигнути. Допоки є під цим літом і під цим сонцем. Невипалений тут. Вбережений на сім світі пилинкою.
Володимир Стефанець
