Мені не подобається, коли наша інтелектуальна еліта починає нарікати на народ, який він тупий. Ось народ вибрав і нинішню владу. Це неправильний підхід, бо еліта, зокрема інтелектуальна, точніше її якість — важливіша за народ. Усі обурилися тим, коли нашу сучасну літературу назвали провінційною, ксенофобською і лицемірною.
З таким діагнозом можна посперечатися, проте не можна посперечатися з тим, що в нас в літературі та і в науці гуманітарній немає того, що називають критерієм оцінювання. А чому? Бо в нас нема вільної думки з приводу тієї чи іншої теми або твору. У нас писав і пише Петро про Івана, а Іван — про Петра, нині, щоправда, частіше Валя пише про Таню або навпаки. Імена тут вигадані. У нас взагалі немає того, що зветься свободою критики.
Еліта інтелектуальна (хоча насправді тих еліт наших стільки, скільки фінансованих інтелектуальних осередків) через брак критики не тільки втрачає своє означення — інтелектуальна, бо думка завжди вільна, наша ота еліта така убога, що готова вчепитися навіть у футболіста Довбика. Довбик хоча б бігає чесно, а наші інтелектуали або пишуть поганенько, або строчать, як Кокотюха, або змінюють свої погляди залежно від того, кули вітер дме.
Та ще нарікає на народ. Який у нас народ — така й інтелектуальна еліта. Свій до свого по своє. Це дуже недалекоглядний план, скінчиться він інцестом, як у відомому романі Маркеса.
Роксана Харчук
