Страшна ціна сьогоднішньої московсько-Української війни — життя наших дітей і батьків, зовсім юних і старших, необстріляних і досвідчених, таких різних, але дорогих нам людей. Іноді, хочеться мати кам’яне серце, щоб не відчувати болю… Друже «Маестро», ми з захопленням слухали твої розповіді про історію Батурина, Глухова, Чернігова та інших міст України, ми слухали неймовірні пісні у твоєму оригінальному та неймовірному виконанні; ми захоплювалися твоїми знаннями; ми завжди прислухалися до твоїх мудрих життєвих настанов і ти завжди надихав нас своєю позитивністю, привітністю, закоханістю у життя …
Як нестерпно й гірко усвідомлювати… і в це, дійсно, відмовляєшся вірити, що тебе поруч вже немає. Від руки московських загарбників, трагічно обірвалося життя нашого бойового побратима, надійного друга, наставника, доброзичливої людини, захопливого історика, легендарного археолога, мудрого вченого, прекрасного викладача, захопливого екскурсовода, неповторного та талановитого музиканта, ВОЇНА, ЗАХИСНИКА, ГЕРОЯ УКРАЇНИ ЮРІЯ ОЛЕКСАНДРОВИЧА КОВАЛЕНКА.
Олександрович, ти ще багато корисного міг би зробити для своєї сім’ї, рідного краю та країни, але захищаючи її свободу і незалежність, віддав найцінніше — своє життя!
Розділяємо всім серцем невимовний біль важкої втрати та підтримуємо у годину скорботи рідних та близьких. Життя людини є безцінним, душа — безсмертна, а пам’ять про Героя – вічна! Спи спокійно, дорогий друже, мужній Воїне, Захисник, Герой України!
Вважаю за честь, що був знайомий з тобою!
СЛАВА ПОЛЕГЛОМУ ГЕРОЮ УКРАЇНИ!
Олег Шкарупа
***
Герої вмирають.
Боже, як це боляче. Гинуть найкращі. Стало відомо — росіяни вбили Юрія Коваленка. Історика, археолога, патріота і воїна. Хочеться написати побільше хороших слів, але вони здаються тут якимись загальними, а Юра був особливим. Справжнім.
Юрій Коваленко розкопував місця старого Батурина і резиденцію Мазепи, у Глухівських музеях значна 
частина експонатів — знайдена саме ним. Мені здається, він знав про Глухів усе, і той, хто хоч раз походив з ним вулицями його улюбленого міста, завжди хотів туди повернутися. Я повернулася, хотіла ще, але все не вистачало часу…
Він був волонтером у місії «Чорного тюльпану», забирав тіла наших хлопців з-під Іловайська. Розказував, як їх самих ставили обличчям до стіни і стріляли над головами. Три роки тому ми зустрілися, коли Юра вже повернувся до улюбленої роботи і копав мазепинські підвали. Показував сходи розчищеного підвалу, планував, що наступного літа експедиція буде масштабнішою.
І раптом наприкінці того ж 20-го року повідомлення: «Я на війні». Як? Чому? «Бо це найголовніше, бо потім шкодуватиму, що не зробив так». Не дочекався навіть захисту кандидатської, уже брав для цього відпустку зі служби.
А це з недавньої переписки, дослівно: «Треба якось тільки війну закінчити… Я так підрядився, що на великий шматок життя її мені ще розрулювати… Але все таки мрію штурмувати Донецьк… Чи встановлю прапора над донецьким театром, не знаю, але хотілося би…»
Юр, дякую тобі за твою справжність. І дуже вірю, що звідти ти побачиш прапор над донецьким театром. Наш, синьо-жовтий. Сумую. Вічна тобі пам’ять.
Любов Пилипенко
