Суспільство

Життя і смерть речей

Передше я гадав, що стану колекціонером.
І мав для того всі підстави. Напередодні Незалежності заснував у місті демократичну газету. І була там рубрика «Продається», на той час дуже актуальна, бо все продавалося, а грошей не було – купони, бартер.

Оголошення сипалися десятками, сотнями, люди хвилями від’їжджали до Ізраїлю, Америки, Німеччини, Угорщини, Росії. І хотіли продати бодай за безцінь те, що накопичувалося в їхніх домівках віками.

Експертів не було, кликали глянути на речі мене. І я йшов, передусім як слухач, а не глядач. Годинами слухав родинні перекази, химерне мереживо доль, історії пристрастей, любові і ненависті, успіху і занепаду. Попасом розглядав і речі на продаж – меблі, картини, посуд, кераміку, статуетки, вжиткове начиння, різні колекції, книги…

Біда була в тому, що на це майже не знаходилося покупців. Я за дуже малі гроші зібрав чималу бібліотеку з розкішних зібрань класиків, про що в совіцькі часи навіть мріяти не міг. Вряди-годи щось купував собі з творів мистецтва. Дещо дарували самі «клієнти», бо зчаста я друкував у газеті розповіді, які вразили. Згодом із цього сформувалася книжка – «Душа Мукачева» (нині вже раритет).

Але душа була не в тому, не в тих старожитностях. Споглядаючи круговерті людських планид, перебираючи сімейні хроніки і їхні антикварні скарби, зрозумів я: те, що все життя пестиш руками, очима і серцем, після тебе здебільшого не потрібне нікому.

Найкращі речі – не речі.
І саме їх потрібно збирати – враження, емоції, моменти, усмішки, добрі спомини, гарні історії, мудрі думки…

Так я не став колекціонером.

Мирослав Дочинець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.