Відгомін про книжку «Село» професора Миколи Тимошика вже перетнув кордони. Численні рецензенти встигли назвати цей двотомник своєрідною енциклопедією українського села. Після успішної презентації в областях України розповідь автора про села Ніжинської округи слухали наші земляки в Америці, Великій Британії та Польщі.
Ми вже знайомили наших читачів із окремими фрагментами цього унікального видання. Нині подаємо сюжети на тему, про яку, з політичних причин, не прийнято було раніше говорити вголос.
Помста Москви за волелюбність українців
(відголосок подій зловісного 1933-го)
Лежать під лісом люди на траві,
На грудях склавши руки воскові.
Лицем до неба, тьмою оповитого,
Напівукриті хто сачком, хто свитою, –
Чи вже умерли, чи іще живі?
(Ліна Костенко)
У нашому селі старші люди слово голодомор у побутовому вжитку ніколи не називали. А тільки — голод. І стосувалося це не минулого, а майбутнього: «Аби лишень голоду не було»; «Не доведи, Боже, щоб голод настав», «Нехай наші діти голоду не знають».
Не пам’ятаю жодного випадку, щоб десь прилюдно, а тим паче в присутності дітей, дорослі говорили про цю біду, яка окутала всю Україну на початку 30-х. Не йшлося про це й на шкільних уроках, навіть коли вивчали історію нового часу. Звісно, що ні в літературі, ні в газетах повоєнної пори чогось із такої теми годі було щось шукати.
Накладене центром суворе табу в українській глибинці спрацьовувало безвідмовно. Покоління, що пережило репресії тоталітарного режиму, що втратило багатьох родичів, разом із дітьми зароджувало для себе й своїх потомків генетичну боязнь говорити правду, дізнаватися, боротися за неї. Лише під кінець 90-х нова-стара українська влада, помінявши в своїх добре обжитих компартійних будівлях прапори – із червоно-синього на синьо-жовтий, — ніби й не проти була вертати народові дозовану правду.
Тоді, за вказівками зверху, дирекції шкіл зобов’язали сільських школярів «піти по людях» та спробувати записати спогади нечисленних свідків тієї всеукраїнської трагедії планетарного масштабу. Ті своєрідні дитячі записи за одним спільним запитальником, надані мені директором Данинської десятирічки Василем Петриком, тепер послужили основою для написання цілого розділу свого двокнижжя.
Сам же встиг записати зовсім недавно спогади лише двох данинок – Тетяни Андріївни Мозгової та Катерини Павлівни Литвин (Дворської).
Поняття «голод» у ретроспективі
У сільському середовищі нас ще й досі побутують думки комуністів-україноненависників, що ніякої спеціальної акції рідної їм компартії щодо свідомого задушення саме українських селян на початках становлення радянської влади не було, що, мовляв, тоді і в Росії був недорід. Ще більш безвідповідально і несправедливо висловився з цього приводу предстоятель московської церкви в Україні митрополит Онуфрій (Березовський). Мовляв, голод в Україні інспірувала не більшовицька Москва, а сам Господь Бог, як покарання за наші гріхи.
За визначенням «Енциклопедії українознавства», голод – суспільно-політичне лихо, яке виявляється в позбавленні населення харчового мінімуму; виникає, з одного боку, внаслідок неврожаю, зумовленого стихійними причинами (морози, посуха, повінь, знищення шкідниками), а з іншого — недостатньої господарської організації та системи постачання.
Історичні факти свідчать, що до радянської доби на спрадавна родючих українських землях стихійних явищ, які б призводили до знищення всього урожаю на величезних територіях, не було. Такі явища мали здебільшого місцевий характер і не призводили до втрат, які б обчислювалися мільйонами душ. Про це засвідчують згадки в давніх літописах та літературних пам’ятках пізнішого часу.
Поява трьох голодів, що забрали мільйони українців, припадає саме на коротку добу будівництва в Україні нового ладу, який назвали комуністичним. І ці три голоди були результатом імперської політики більшовицької Москви щодо українців.
Перший голод
Про перший за радянських часів голод у літературі мовиться зовсім мало. А забрав він щонайменше життя півмільйона українців. Йдеться про осінь-весну 1921-1922 років.
Неврожай і суцільна розруха, спонукані громадянською війною, не дали можливості працьовитим українським селянам сповна заповнити свої комори. В цілому в тодішній Україні було зібрано лиш 35 відсотків від очікуваного врожаю 1921-го. Але й на ті мізерні запаси, що залишалися після обов’язкового продажу, «накинула око» правляча кліка.
Конфіскація всього зерна із селянських садиб здійснювалася на основі запровадженої правлячою партією, так званої, продрозверстки. Конфіскація здійснювалася цинічно, бездушно.
На кожне село за вказівкою більшовицького уряду направлялися спеціальні військові загони, до них долучалися уславлені особливою жорстокістю в боротьбі проти ворогів радянської влади енкаведисти та пригодовані владою місцеві активісти з числа комнезамівців. Забирали з господарств усе, що потрапляло під руки.
Наслідком такого пограбування стало те, що лише за офіційними даними тоді голодувало 36 відсотків усього українського населення, а, скажімо, в Запорізькій губернії – близько 80 відсотків. Той перший голод спричинив згодом такі пошесні хвороби як виписний і черевний тиф, холера. Від того вимирали цілими селами.
Другий голод
Другий голод, 1932-1933 років, прийшов до українських домівок рівно через десять років після попереднього. Тоді, після насильницької суцільної колективізації і згноєння на численних соловках та сандомирах квіту українського села – справжні господарів-годувальників, компартія оголошує новий курс на будівництво «світлого комуністичного завтра».
Цей голод, на противагу попередньому, не був викликаний неврожаєм. Земля-годувальниця 1932-го вродила щедро. Але влада, завершивши ліквідацію куркульства як класу, вдруге приймає рішення поставити українського хлібороба на коліна, добити остаточно непослух, волелюбство, оте ненависне росіянам мазепинство, яким віддавна живився дух українського села.
Заходи з конфіскації цього разу були цинічнішими і жорстокішими. За різними оцінками політично не заангажованих українських і зарубіжних істориків у час голодомору 30-х років Україна втратила від 8 до 14 мільйонів своїх громадян. Такою кількістю безневинних жертв, принесених в угоду амбіціям кровожерливих політиків, не може «похвалитися» жодна інша країна світу.
Третій голод
Третій український голод на рахунку радянщини — 1946-1947 роки. Відголоски його застрашуючих наслідків і нині переживають ті, хто народився в повоєнну пору.
Характерна деталь, на яку досі мало зверталася увага в літературі на цю тему. Керманичі радянської влади прагнули робити все, щоб про ті інспіровані нею голодомори не знав «загниваючий» Захід. Однак професійна західна преса будь-яку утаємниченість по-радянськи не просто широко оприлюднювала, а й спонукала громадян багатьох країн до певних акцій.
Найбільшого розголосу по всьому світу вдалося добитися про голод 1933-го. Тоді про численні смерті українців через недоїдання заговорили в парламентах багатьох країн. Там постає низка допомогових комітетів зі збору коштів та продуктів для пересилання їх у голодуючу Україну. І знову радянська влада чинить цинічну наругу над українцями.
Вустами кремлівських керманичів пропозиції допомоги із-за кордону відкидаються. Натомість через інформаційні агентства поширюються офіційні заяви Москви, що нікого голодомору в Україні немає, що вороги радянської влади поширюють плітки, щоб дискредитувати в очах світової спільноти «найсправедливішу і найдемократичнішу в світі державу», яка успішно будує для своїх громадян комунізм…
Тепер дуже шкодую, що не здогадався раніше приїхати спеціально в село, щоб піти вулицями із записником до старших данинців. Ще тоді, коли їх немало доживало віку в скособочених хатах-глинянках, – удів, одинок стареньких, на плечі яких випала така тяжка чорна ноша власних років. Ось їхні свідчення
«Немовля померлих батьків годувала… сучка-породілля»
(З розповіді Литвин (Дворської) Катерини Павлівни,
1923 року народження)
На вулиці Шинковій, навпроти колгоспу, де стояла наша хата, жила родина Свиридивниних – так їх у селі прозивали. Тітка мала сина, невістку та доньку Шуру. Шура – моя ровесниця, тому я до тієї хати часто заходила. У сина з невісткою якраз народилася маленька дитинка. Вже коли мати й невістка лежали на лаві опухлі від голоду, молодий господар того двору пішов до сільради щось просити у влади. Але як стояв там у черзі, так і впав мертво.
Я зайшла до тієї хати якраз тоді, коли вмерла невістка. Маленьке дитя лежало коло вже мертвої матері і ссало її грудину. На другий день померло й воно. Під вечір того ж дня всіх чотирьох поклали на підводу, що приїхала до двору, й відвезли на цвинтар. Їздовий той на цвинтарі скинув мерців в один рів і притрусив сміттям, що було на підводі. За тією підводою ішли лиш ми двоє – Шура і я. Нам було тоді по десять років.
Ще на власні очі бачила, як на цвинтарі закопували двох померлих хлопчиків-близнюків років шести. То були братики Гальки Колосайки, вони мешкали на нашій вулиці коло Зарядиних. Батьків у них уже не було – померли раніше. Яму копав дядько Губар. Дно її постелив соломкою. Казав: нехай цим хлопчикам буде м’якенько спати.
Через кілька днів побачила біля двору Свиридивниних таку картину: лежить сучка із двома щенятами. А біля неї – маленька дівчинка років трьох. Вона, разом із щенятами ссала молоко в тієї сучки. Собака облизувала плече тієї дівчинки.
І ще один страшний спогад про 1933-й. На нашому Жолобі жив коваль Гекало. Мав хату маленьку, як сама кузня. Він не дочекався колгоспної підводи і поніс умерлу жінку до кладовища на своїх плечах. Ніс повз нашу хату, тому й бачила.
«Озвірілий сусід забив до смерті хлопчика за вкрадену часничину»
(З розповіді Мозгової Тетяни Андріївни,
1923 року народження)
Усі домашні припаси зерна в людей стали забирати ще в 1932-му. В двір заходило кілька активістів із приїжджим начальником з Носівки. Активісти були свої, данинські. Часто приходили вночі. Тоді всіх, хто був у хаті, вигонили на вулицю, а самі шукали приховані вузлики. Залазили на піч, копали долівку, переривали при каганцях все горище.
Вже від початку 1933-го нашою вулицею снували немало чужих людей. То були прийшлі з міст, які ходили від села до села в пошуках хліба.
Раз мати спекла хлібину із полови, витягнула з печі й поклала на ослоні, щоб остигла від жару. Та й вийшла на город, а я в хаті сама залишилася. Тут клямка рипнула й на порозі стала якась чужа жінка. Побачивши на ослоні хлібину, миттю схопила її і вибігла з хати. Так ми з матір’ю залишилися на весь тиждень без хліба. Крали продукти не лише з хат, а й з погребів. Ми з матір’ю викопали яку під погріб на шкільному подвір’ї, вклали туди пару відер картоплі на зиму. Голодні люди ту картоплю розкопали, забрали все до одної.
Сталося в селі одне вбивство за їжу. Хлопець років дев’яти-десяти зайшов до сусідської хати, вкрав часничину, що лежала на столі. Його вже на подвір’ї догнав хазяїн і став немилосердно бити товстою качалкою. Почувши крик, мати прибігла на сусідське подвір’я і витягнула з рук озвірілого сусіда свою дитину. На другий день той хлопчик помер від побоїв.
Часто до нашої хати заходив якийсь Серьожа – хлопчик років шести. В нього і батько, і мати вже вмерли, він ходив по хатах, просив їсти. А весною 1933 року вже перестав заходити…
Саме тоді людей багато вмирало. Наш город був за кладовищем. Тому часто бачила як туди звозили підводами мерців і кидали у велику яму. Кілька днів її не закопували, поки вона не ставала повною.
Мати моя у 30-х робила в школі, за завгоспа. Але хлібні пайки отримували тоді лише вчителі. Не раз вона купувала в учителів частину того пайка – з того й жили. Та чомусь ті пайки отримували не всі вчителі, а лиш начальственні.
Запам’ятався день, коли весною 1933 року в школі появився новий учитель історії на прізвище Івахно. Я вчилася в четвертому класі. Того дня ми писали контрольну. Наприкінці уроку він зібрав ті наші листочки і з школи попрямував прямо на Дівицю. Назовсім. Не дали йому в селі чомусь ні місця, де жити, ні хлібного пайка. Тепер у газетах пишуть, що комуністи заперечують те, що був у нас голодомор. А як мені всі ці спогади з пам’яті заперечити?
Із записів учнів Данинської десятирічки
(початок 2000-х років )
Пономаренко (Мотяж) Оксана Полікарпівна,
1920 року народження
Сім’я наша – велика, дружна, роботяща. До колективізації мали кілька десятин землі. Крім мене, в сім’ї було дві менші сестри та старший брат. Брат на той час уже одружився, мав маленьку донечку, дружину. Жили всі разом в одному дворі. Хліб того року вродив добре, але в село весь час приїздили якісь люди, ходили по дворах і виносили на підводи, що стояли під дворами, все, що знаходили. Забирали все до зернини.
Пам’ятаю такий випадок. Із сестрами ми назбирали в полі трохи загублених колосків. Зраділа мати їх обережно вилущила, провіяла і поклала той згорточок у полотні на печі. Щодня вона брала звідти жменю зернин і варила затірку. То було щось схоже на запарену полову. Але ми радо їли, бо в хаті більше нічого не було.
І ось знову прийшли в хату ті люди в шкіряних плащах. Нишпорили по всіх кутках, долівку в хаті всю передовбали залізними штирями. А ми з сестрою Оксаною на тій торбинці лежимо, тремтимо і переживаємо, щоб, бува, не знайшли.
Знайшли…
Забрали ту торбинку — останній наш порятунок. А нас із печі поскидали, ще й пригрозили за те, що ми хотіли приховати від держави хліб. Як ми плакали тоді із сестрами. Найменшій нашій Тані було лише п’ять років. Вона нічого не розуміла, лише весь час просила їсти. Бачили ми, як мати насипала у миску якогось зілля і сама плакала.
Подолянко Устя Сергіївна,
1918 року народження
Наша сім’я складалася із чотирьох чоловік, і до 1933 року була не бідною. Ішим жилося значно гірше. Ми, малими, також ходили в колгосп і ставали, поряд з матерями, шарувати картоплю, буряки. Той буряк і крали в колгоспі, щоб вижити, бо за роботу майже нічого не мали. Пізніше за такі крадіжки вбивали.
Усередині 1933 року стало зовсім нестерпно. Люди різали останніх у селі коней і їли. У ту пору від голоду помирали більше людей. Бувало, їдемо підводою з поля, а обіч дороги – мерці. І ніхто їх не забирав.
Їли пампушки з молочаю, кульки з кропиви.
У 1938 році народила доньку Тетянку. Думали, що жити стане краще, але в 1947-му новий голод. Думала, не врятую дитину.
Сірик Любов Яківна,
1925 року народження
На мою думку, ті, які не вступали до колгоспу, жили до 1933 року краще. Бо вони мали свої наділи землі, яка їх годувала. А майно тих, хто вступив до колгоспу, усуспільнювали. Працювали тяжко, але жили на подачках, а свого нічого не мали.
Найстрашнішою для мене була зима 1933-го. Люди мерли як мухи. Їли худобу, собак, гнилий буряк. Багато того буряка не встигали вивозити на завод. Він гнив у полі, але брати його не дозволяли. Збирали ту гниль уночі і їли.
Кожного дня вулицями села їхала колгоспна підвода. Мерців клали на віз в вивозили на два кладовища.
Дворська Тетяна Петрівна,
1921 року народження
Попід тинами й на обочині вулиць села померлі лежали по кілька днів. Їх було нікому ховати, бо вимирали цілими хатами. У нашій родині було троє дітей. І всім пощастило вижити. А це тому, що батькові вдалося вирватися із села в пошуках хліба. Добрався аж у Прибалтику – звідти привіз клунок зерна.
Чому вирватися, бо виходи з нашого села (як і з інших) були перекриті міліцією. З села нікого не випускали. Якби батька помітили вночі, що він виходить із села, його б розстріляли. Як йому вдалося повернутися в село, також уночі, та ще й з клунком хліба — то лише один Бог знає.
Найтяжче прийшлося весною, коли закінчувалися зимові запаси. Ходили рудками у пошуку раннього щавлю, перезимованої гнилої картоплі та буряка. Від того часто боліли животи, а їсти весь час хотілося. Так доживали до нового, але знову нещасного, урожаю.
Авраменко Параска Павлівна,
1928 року народження
У ті страшні роки наша сім’я (мати і четверо дітей) страждала. Не мали чого їсти. Лиш коли-не коли споживали куркульки, цвіт бузку. Інколи мати виносила на базар у Ніжин одяг і міняла на їжу. Одного разу, набравши останнього з одягу, знову пішла на базар. Ми її цілий день чекали на печі, ніби горобчики під стріхою. Але мати повернулася додому з порожніми руками – ні одягу, ні їжі. Все в неї по дорозі одібрали. А на порозі дому знепритомніла і впала.
Спочатку помер батько він тієї затірки їв мало – все залишав нам, дітям. Від того в нього спочатку опухли ноги, а потім живіт. Згодом померла менша сестра і брат Василь.
Посеред нашого цвинтаря була викопана глибока яма. Туди і складали всіх померлих. Бувало, ті, хто вже чув що смерть за плечима, приходили до тієї ями самі й там лягали. Бувало, що мерця нікому з хати було виносити.
Така картина часто перед очима: іду вулицею, бачу посеред дороги або попід тином мертву людину. Найчастіше то були діти. Сидить собі скорчене, опухле і рученята затиснуті в кулачки.
Ті, хто дожив до весни 1933-го і хто міг ще рухатися, шукали ранню кропиву чи лободу. Варили і їли те пійло. А найстрашніше почалося, коли на почату і літа жито стало викидати колосся. Багато з тих, хто їв ті недостиглі колоски, помирали прямо на полі.
Балакали й про людоїдство. У Данині такого, здається, не було, але в інших селах району до цього доходило. Люди їли все, що потрапляло до рук, навіть шкіряне реміння. Страшний то був час. І прямо скажу: людей наших винищували навмисно.
Кательницька Килина Яківна,
1920 року народження
Люди вмирали на ходу. Пам’ятаю як я вийшла надвір і держала меншу сестричку на руках. А прямо перед нами повзла якась жінка. За нею їде підвода з мертвими людьми на возі. Підвода спиняється і ще живу ту жінку кидають на воза. Повезли на цвинтар. Мої батько й мати лежали в цей час, опухлі, в хаті.
Через кілька днів після того померла в хаті наша сусідка. Її син поховав матір прямо на городі.Люди тоді в селі говорили, що урожай у 1932 році вродив гарний. Але ходили по хатах якісь начальники і забирали все до зернини. Голод отой для нас був створений спеціально.
Свирид Тетяна Олександрівна,
1929 року народження
Для мене 1932-1933 роки – чорні роки голоду і смерті. Рятувалися як хто міг: їли буряки, кропиву, дохлу конину. Щоб зварити куліш, збирали гнилу картоплю, розтирали сухе листя. Ловили рибу в річці, їли її живою. Але це багатьом уже не допомагало. Мати пішла на той світ на моїх очах. Люди вмирали, а ховати їх було нікому.
Калюжна Анастасія Гаврилівна,
1921 року народження
У нашій сім’ї було шестеро дітей. Жили дуже бідно. Рано всі стали працювати в колгоспі, але нічого не мали.Змалку рідко бачила хліб. Їли здебільшого кульку й лакузьку. Ранньої весни 1933-го старші збиралися на вулиці гуртами і йшли пішки в Носівку шукати гнилий буряк. Отой буряк, може, і врятував мене. Хіба таке забудеш?
***
Нехай ці спогади останніх живих очевидців страшної всенаціональної трагедії українців стануть ще однією краплиною, яка таки переважить на терезах пам’яті багатьох нині сущих земляків те, що називається незнання правди й не бажання її знати.
Микола Тимошик,
доктор філологічних наук, професор, журналіст
с. Данина, Ніжинського району на Чернігівщині
