Про війну ми знали з книжок, фільмів, усних переказів. Аж, виявилося, що якоїсь миті самі потрапили в таку книгу. І не читаємо її, а самі пишемо, і кожен – свій сюжет. Кожна сторінка цієї книги може виявитися для когось останньою, а наступні сторінки для всіх білі. Що має бути — не відає ніхто. Це не шпаргалка, написана заздалегідь.
Досвід щез.
Він набувається новий і щомиті, відтак продуктивним стане лише колись. Обіпертися нема на що.
Так слухаєш у лузі мелодію співів невидимого птаха: яка нота буде далі, чи вона урветься – невідомо нікому. Знає це хіба луг, птах і небо, під яким лине мелодія. А, може, обіпертися на них?
Валентин Ткач
