Пам’ятаєш? Був березень. Перші проталини. У сосновім бору густо пахло живицею. Усміхалося сонце на маленькій галявині. І в очах твоїх сяяло вогняною жар-птицею.
Пам’ятаєш ту квітку, що з-під снігу пробилася, і на нас задивилася так фіолетово? Квітка – сон. Чи то – сон? Наяву чи приснилося? Сонце, небо, весна, і ялин дивне плетиво…
Відгуло, відшуміло… Сьогодні я з подивом назбираю букет квітки дивної сну. І ти прийдеш до мене бентежливим спогадом, і, напевне, до ранку я уже не засну.
Заночує у хаті засмучений березень, по-хлоп’ячи закутавшись в ночі кирею. А на денці моїх фіолетових спогадів ти нараз спалахнеш золотою зорею.
Вранці зникне, розтане феєричне те видиво. Загойдається сонце в проміння вервечках. І всміхнуться до мене весняно, привітно фіолетові квіти у глинянім глечику.
Василь Нікітін
