Цій світлині майже 40 років. Зовсім інша епоха. Це ми, студенти-журналісти, у Братиславі — розкривши роти, дивимося, як верстають газету за допомогою дививни дивної – комп’ютера… Тоді у нас скрізь працювали лінотипи і ментранпажі, рядки виливалися у металі, а потім гарячі з нудким свинчастим сморідком колонки ставали в полосі, щільнилися, підганялися і шпонувалися замурзаними метранпажами.
Питання, що його сформулював той-таки улюблений Гайдеґґер: «Навіщо поет?», – набуло нового, по-своєму моторошного сенсу. Навіщо поет, прозаїк, філософ, людина загалом, коли є машина, яка пише тексти від їхнього імені чи там образу і подоби, тексти дедалі вправніші й досконаліші? Можливо, я так загострено сприйняв появу нових можливостей (появу чи втрату?) ще й тому, що саме в ці дні подавав документи до пенсійного фонду.
Прощаючись, мама трохи довше, ніж завжди, затримує мене в своїх обіймах:
— Доцю, прошу тебе: не ходи без шапки… Холодно ще…
Звичайно, її слова мене страшенно дратують… Мама добре знає, що буде далі…
— Мамо, ну досить мене контролювати і повчати… Невже ти думаєш, що я досі не знаю, як одягатися?!
Пам’ятаєш? Був березень. Перші проталини. У сосновім бору густо пахло живицею. Усміхалося сонце на маленькій галявині. І в очах твоїх сяяло вогняною жар-птицею.
Про війну ми знали з книжок, фільмів, усних переказів. Аж, виявилося, що якоїсь миті самі потрапили в таку книгу. І не читаємо її, а самі пишемо, і кожен – свій сюжет. Кожна сторінка цієї книги може виявитися для когось останньою, а наступні сторінки для всіх білі. Що має бути — не відає ніхто. Це не шпаргалка, написана заздалегідь.
