Щойно дочитала роман Леоніда Ісаченка «Гонитва на виживання» (видавництво «Апріорі»), — емоції хлюпають через край. Книжку я придбала якийсь час тому, але чомусь руки не доходили до неї, щось мене тримало на відстані. Певно, треба було зійтись у певному вимірі зіркам, щоб твір не просто переглянути, не просто перебігти очима, а ще й переосмислити.
Історія двох закоханих з непростою долею людей, у яких за плечима невдалий шлюб, купа непорозумінь і помилок. Ця доля чи фатум дала їм другий шанс на щастя, зазирнувши в душу, дала ще одну можливість двом зрілим людям відчути себе неповторними, коханими й люблячими не лише один одного, а й саме життя.
Автор, не заглиблюючись у подробиці особистого життя головного героя – Антона, досить схематичними мазками змальовує його життя до зустрічі з Терезією. Мабуть, це дуже правильний прийом, бо кожна людина нещасна по-своєму. Тож чи варто порпатись у брудній білизні, якщо настає момент, коли варто розплющити очі, озираючись на прожите життя, щоб прийняти єдино вірне рішення, не скніти далі без майбутнього, без просвітку, розрубуючи вузла Гордієвого, вибороти своє власне місце під сонцем.
Антону вистачило мужності йти далі. Нехтуючи труднощами, він займався улюбленою 
справою, не полишаючи надію на краще, не думаючи про завтрашній день.
«Антон намагався не думати про майбутнє, просто жив і насолоджувався життям, а що буде завтра – все з волі Всевишнього».
Ідилія стосунків головних героїв була спаплюжена, знищена водночас безжальним чоботом війни. Війна, як маркер, як рентген, висвітила наскрізь кожного, показала звичайних людей, не готових до зустрічі з нею. Людей, що вірили в якісь ідеали, шукали справедливості, або занурювали голови в пісок… Може, мине? Всі ми на щось сподіваємось, чекаємо дива, попри все, не збагнувши до певної миті, що ми всі і є те Диво. Саме ми власноруч наближаємо його до себе вчинками, поглядами, ментальними змінами душі.
Терезія – головна героїня, що увірвалась в життя Антона поміж буденних днів, не була пересічною жінкою. Весь її образ оповитий мороком, загадковістю, яку хотілось зберегти, не порушуючи, не відчиняючи браму реальності.
Цікаво, чому саме так? Чому чоловіку не вистачило цікавості чи сміливості, розібратись в тій суперечливій жіночій душі? Страх втратити той ідеальний образ, який намалювала його уява? Бо інакше не зрозуміло, як можна було прожити шість найщасливіших років, заплющивши очі?
«Терезія не любила ні зайвих слів, ні надмірних емоцій. Її важко було чимось здивувати. Нікого не пускала в свою душу, і Антона теж».
Ніколи не погоджусь, що цікавістю хворіють лишень жінки. Терезія навіть приблизно не дозволила коханому чоловікові зазирнути за лаштунки її існування. Якась робота, якась невідома начальниця, а ще донька бозна де… Жінка, яка за її словами не прочитала жодної книжки, згадує Аполлінера, Шопенгауера, цитуючи в повсякденні.
«Її внутрішній світ був аж надто особливим, не рафінованим, не книжним, був таким собі «Садом божественних пісень».
Хіба так буває? Дуже дивує саме отака дисгармонія стосунків двох непересічних особистостей.
Коли я перечитувала окремі рядки, мене не полишало відчуття, що в романі дві паралельні сюжетні лінії. З одного боку історія кохання, обірвана війною, з іншого – пробудження величі з попелу Вітчизни та його народу.
Саме Антон і є той народ, освічений, шляхетний, інколи невпевнений у власних силах та й у собі самому, а Терезія – Україна, загадкова, вільна, нескорена і непередбачувана у своїх вчинках. Здається, вона чогось іншого чекає і від свого народу, який любить щиро й самовіддано з усіма його сильними й слабкими рисами, прагне побачити, як він розправить нарешті крила, захищаючи її, підносячи до небачених висот. Чи не тому автор змалював головну героїню такою жадібною до знань? Чи не тому, що наша історія – то історія древньої культури, колиска 158 європейських королів і королев. Не відразу й зрозумієш, що то за дивина така – Україна. Ніколи не відмовиться вона від своїх дітей, навіть з минулого протягне руку, підставить плече, бо лише так може бути вільною та незалежною. У цьому особливість її, неповторність і загадковість протягом століть.
Драматизм твору, як на мене, не лише в тому, що найміцніше почуття не витримало випробування війною, можливо, якраз і витримало, бо те почуття живе й житиме в серці героя. Істинний драматизм полягає в тому, що ми не замислюючись плюндруємо короткий термін, який Небо дарувало нам, – життя. Час – це найцінніше та найкрихкіше, з того, що маємо. Кожна мить може бути останньою, тією червоною межею, коли все звичне й налагоджене на довгі роки стає невідворотно минулим. Філософське підгрунтя прослідковується в кожному абзаці, затягує у вир відкриттів та роздумів про сенс людського існування.
«… абсолютно всьому – живому й неживому, духовному й матеріальному – відведено час. Але скільки його відведено – ми не знаємо. І тому ні про що не треба жалкувати…».
Глибина і сила роману – в багатогранності колізій на тлі мирного життя, зґвалтованого страхіттями війни. Виписані герої так тонко й легко, що не відразу й розумієш, наскільки майстерно подані ті психологічні замальовки характерів і їх взаємодій. Відчуваєш себе поміж них, бо всі, кого зненацька застало те кляте вторгнення, виживали приблизно так само. Гуртуючись, протистояли лихові. Єдність – це феномен, що народився в димних згарищах пекельного подиху вторгнення.
Інтрига сюжету зберігається до останнього слова, крапки остаточно не поставлено. На розсуд читача автор залишає розвиток подальших подій в житті не лише героїв, а й кожного, чиї крила обпалила війна, закинувши на чужину шукати прихистку, та не дала спокою, бо рідна земля жива, вона кличе й нагадує.
«Примарна надія на те, про що тепер боявся навіть мріяти і вірити, але не йти на її поклик вже не міг…».
Ліна Ланська
