Після недавніх мук «зірок» українського футболу проти міцних хорватських професіоналів дивлюся муки молодіжної збірної (U21) з голландцями. І думаю собі — найважливіша проблема нашої країни в тому, що нікому нічого врешті-решт не потрібно.
Як є – так є!
Відсутність майстерності не компенсуються навіть жагою в очах і натиском. Цілковита суспільна апатія.
Continue reading
— Повертаюся, слухай, увечері маршруткою до своїх Броварів. На зупинці заходить парубок, такий дужий, коренастий, років 25. Але всі – в пуховиках, у теплих куртках і пальто, в шарфах і картузах, а він, слухай, у одній футболочці з коротким рукавом. Підняв руку до поручня – та футболочка засмикнулася, відкрила його голий пуп…
Еееее…
Якби головний тренер збірної Хорватії перед міжнародним матчем давав інтерв’ю по-сербськи, то ситуацію не порятував би навіть гімн Хорватії, який би він пречуттєво заспівав. Найбільшою проблемою української футбольної збірної залишається її чужомовність.
А її чужомовність випливає з масових убивств УКРАЇНОФОНІЇ у всіх спортивних секціях міста Києва. А ці убивства узаконені принципом колоніальної України: русскій язик — язик сили, успіху й перемоги.
А потім вже Бабкін, футболка Russia, «убєрітє етова казла»…
Вчора був останній футбольний поєдинок збірної України з її головним тренером Андрієм Шевченком, який я дивився. Тепер доти, поки цього, по-королєвськи вицігорного метросексуала, цього модельного панича із крісла коуча у збірній не турнуть, не приберуть поганою мітлою – на стадіон я не ходок і телевізор не вмикаю!!! Бо – доколє!, як кажуть за порєбріком.
Continue reading
Давно кажу: український футбол — зона безчестя.
Відмова київського «Динамо» їхати грати в Маріуполь – це така собі гімняна родзинка на гімняному торті, відрижка гібридного миру.
Це коли одні стоять проти ворога в окопах, а інші безупинно шопінгують, засмагають на Майорці і крутять ср…ми по нічних клубах. От тепер відмова їхати на матч в прифронтове місто…
Continue reading
Росією мандрує колишня світова футбольна зірка, гравець і тренер збірної Аргентини Дієго Марадона. Він прибув на запрошення газети «Советский спорт». Ясна річ, «Советский спорт» тут аж геть ні до чого, хіба що – як посередник між «великим» Марадоною та ще «більшим» Путіним.
Оригінальний житомирський поет В’ячеслав Шнайдер в одній зі своїх «нетлєнок» написав якось про загадкову вкраїнську душу:
Один єврей знайомий був спитав:
«Іван, как ти всьо ето сочетаєш?!»
Дивився я на сонце і мовчав.
Єврею, ти мене повік не розгадаєш…
Сьогодні ходив на спортивний майданчик. Коли закінчився футбол, розпочався традиційний буденний рух. Я спостерігав за його розгортанням і подумав: «Ось воно життя – колись за пивом посилали тебе, а тепер пиво несуть тобі». Фантастика полягала в тому, що впродовж десятиліть в цьому ритуалі постійно змінюються дійові особи й виконавці, змінюється тара й асортимент, але сам він залишається незмінним. До того ж і пити не обов’язково, головне – традиція, що завершує гру.
Цей спонтанний порядок, виникнувши не знати коли і в яких дворах та на яких пустирях, мандрує собі в просторі та часі, затягуючи в свій коловорот нових і нових аматорів цієї фантастичної гри.
І так буде довіку.
«Поле рівне, а м’яч – круглий».
