Дочитав, наче вериги скинув. 482 сторінки за півтора місяця. По кілька на день — очевидно, так ціляться настоянкою чистотілу чи курять опій. Були менти, коли губився, випускав з рук линву реального часу й місця, було, що докоряв собі, двадцятилітньому крутієві і марнотратникові, за те що тоді, в університеті, забракло терпцю на цей роман, і це дивом промайнуло на іспиті повз пильне око професорки зарубіжної літератури Наталі Жлуктенко.
«Таланти одинокі, а бездари тримаються купи, бо вони можуть перемогти тільки бандою, як тічня собак чи зграя вовків. Завжди талановиту людину запитують, чи вона щаслива. Щасливими бувають тільки дурні або мертві. Щастя — мить, воно довгим не буває. Це — блискавка, а після короткого спалаху блискавки буває довгим плач дощу. Рівновага душі підтримується працею»
(Зі щоденникових записів Степана Пушика від 22.09.88)
Прожив я вже чимало і тому з висоти віку можу певно сказати: небагато в житті мав людей, по смерті яких відчуваєш, ніби втратив частину себе. Володимир Панченко належить до таких. Починаючи з 1984 року, звідколи його запросили працювати в педагогічному інституті, а ще й доповнити перший склад обласної письменницької організації, яка наказом тодішнього голови Спілки Павла Загребельного була заснована у вересні того ж року.
