Прожив я вже чимало і тому з висоти віку можу певно сказати: небагато в житті мав людей, по смерті яких відчуваєш, ніби втратив частину себе. Володимир Панченко належить до таких. Починаючи з 1984 року, звідколи його запросили працювати в педагогічному інституті, а ще й доповнити перший склад обласної письменницької організації, яка наказом тодішнього голови Спілки Павла Загребельного була заснована у вересні того ж року.
Не пам’ятаю першої нашої зустрічі. Я вже тоді робив якісь щоденникові помітки в загальному (на 96 сторінок) зошиті у м’якій прорезиненій обкладинці. І зафіксував його виступ на першій у нашому краї нараді (її тоді називали семінаром) молодих літераторів області 13-14 жовтня 1985 року. Панченко тоді вже керував обласною письменницькою організацією. Нарада була представницька: окрім трьох наших членів Спілки (ще Ф.Непоменко й В.Гончаренко) в ній брали участь гості-поети головний редактор видавництва «Промінь» (Дніпропетровськ) Віктор Корж та працівник апарату Спілки письменників (Київ) Юрій Сердюк. Від Панченка я занотував бувальщину зі спогадів білоруського письменника Янки Бриля: блукаючи садибою Ясної Поляни, йому привидівся старий і сивий господар, що вийшов з-за куща й запитує: «Ви що – теж письменник?». Таку високу планку ставив літературний критик перед молодими.
Другий запис у нотатнику від 23 січня 1986-го: «Першим цю новину повідомив мені В.Панченко. Стояв у книгарні, коли я підійшов і привітався. А він і показує «Літературну Україну» з анонсами січня журналів українських: «Це не ти часом?» – «Я», – відповідаю, бо побачив, що підкреслено моє прізвище. І подякував за новину. «Це добре, «Україна» – популярний у людей журнал, тираж великий… Та й представляють вони по-людському. Вітаю!»…
У вересні того ж року він запропонував мені взяти участь у конкурсі на вступ до вищих сценарних курсів у Москві, але я відмовився, послухавши порад Миколи Кравчука. З часом я зовсім забув про цю Панченкову пропозицію і якби не запис, то зараз би й не повірив, якби мені хтось нагадав. «Дурний був, – думаю зараз, – таку можливість втратив…». Врешті, з Москвою я познайомився капітально серед зими наступного року: місячні курси молодих журналістів у всесоюзній комсомольській школі – відвідував московські редакції газет і журналів, театри, музеї, книгарні… Однак: курси курсам різниця.
Ось такі спомини про наші перші зустрічі. Згодом вони стануть частішими й змістовнішими, бо Панченко був людиною притягальної комунікабельності. В кінці листопада 86-го він запросив на розширені письменницькі збори п’ятьох не членів Спілки: Івана Братченка, Євгена Железнякова, Антоніну Корінь, Петра Селецького і мене. А згодом те коло стало розширюватись все більше й більше: в країні-імперії почалась Перебудова. Панченко як член компартії, яка з голосу генсека Горбачова оголосила у суспільстві плюралізм і гласність, почав гуртувати людей демократичних поглядів, засновуючи клуб творчої інтелігенції «Перевесло», згодом різні громадсько-політичні клуби, які впевнено підійшли до перших альтернативних виборів у союзну та республіканську ради. У приміщенні обласної Спілки письменнників тоді чи не щовечора було завізно. В Народний Рух він не пішов свідомо (чорноволівсько-горинівські програми для нього, делікатного й толерантного, були занадто категоричними, він шукав порозуміння насамперед із поміркованими), хоч і завжди підтримував рухівців у їхніх домаганнях, чим згодом рухівці йому й віддячили, висунувши кандидатом у народні депутати України по Ленінському округу міста Кіровограда. Він поклав, як кажуть, на лопатки 17 претендентів. Все наше місто пам’ятає той найвелелюдніший за всі часи мітинг 18 лютого 1990 року на стадіоні авіаремонтного заводу.
Верховна Рада надбала мудрого, патріотичного й працьовитого депутата, а Кіровоградщина втратила на чотири роки суспільного провідника й модератора. Врешті, Панченко час від часу обзивався з Києва: публікаціями в обласній газеті «Народне слово», зустрічами при наїздах із електоратом. Взагалі не переказати тієї державницької його діяльності в ті роки, хіба, може, книга його «Ох, Україно!..» потрафляє трохи цю прогалину заповнити.
Але й тоді я не сумнівався, що політична робота – не його: рано чи пізно він повернеться до науки, до літератури. І він повернувся до міста, яке полюбив найбільше. Його вважали своїм у Одесі, в Києві, навіть у Стеблеві, тим більше в рідній Демидівці, але найкомфортніше він почувався в Кропивницькому. Нікуди він не квапився з такою охотою творити справи неперебутні, як сюди, на береги Інгула. І таки справді зафіксував, сподіваємось, на віки такі свої переконання, як назви педагогічному вузу імені Володимира Винниченка чи науковій бібліотеці імені Дмитра Чижевського; як заснування обласної демократичної газети «Народне слово»; як заснування обласної премії для краєзнавців імені Володимира Ястребова; як започаткування Маланюківських читань у бібліотеці для юнацтва; як зведення пам’ятника Юрієві Яновському, яке мають завершити його послідовники й шанувальники…
Про це знають усі й багато хто про це писатиме в своїх спогадах про Володимира Панченка. Тому згадувати треба особистісне, приватне, неповторне.
На початках наша дружба з Панченком не відзначалась повною гармонією. Насамперед була якась відстань, чи й не офіційно-приятельська. Бо чого б це аж до останніх трьох років ми, ровесники, звертались один до одного на Ви та ще й по імені і по батькові? Панченко не написав про мої оповідання-повісті жодної статті, хоча кілька разів обіцяв: і телефонно («Ось узяв з собою в Крим твої «Китиці…», начитуюсь, бо маю давній борг…» – років п’ятнадцять тому), і просто в розмові, дивлячись тепло й грайливо в очі («Замовляють мені другий том «Літературного ландшафту», київське видавництво замовляє – там уже й про твій щем я розкажу…» – за рік до смерті). А я ніколи й не заїкнувся йому про якийсь відгук чи рецензію, бо це не мої принципи. На все свій час. Передчасно зірване яблуко – кисле. Правда, кислим воно буває не тільки через передчасне зривання… Та ще й таке: комусь солодке, а комусь кисле – справа смаку. У Панченка смак був бездоганний. Просто не на все вистачало рук і часу – так найліпше думати.
Недавно (свято Покрови 2021 року) в міській бібліотеці, яка носить його ім’я, ми згадували Володимира Євгеновича. Мені запам’ятались слова Федора Шепеля: про Панченка, мовляв, міг би написати цілу книгу, так багато він у житті важив, а що з тієї ненаписаної книги виділити у короткому виступі? Багато хто міг би так сказати. І я також. Тож хай пишеться книга, а тим часом виокремлю наше епістолярне спілкування. Листів звичайних, писаних на папері й надісланих у конверті, я не отримував від нього: поки тривала ера листів паперових, ми жили в одному місті, часто бачились, а тому не було потреби запаковувати конверт. Хоча симпатичний розбірливий почерк його я розпізнаю сходу серед сотень інших. Бо ми дарували один одному видані книги – з автографами, звичайно. Панченко робив це в рази частіше. І всі ті сердечні зичення на титулах разом із прочитаними сторінками я бережу у домашній бібліотеці.
Електронне наше листування почалося після того, як Панченко на запрошення ректора університету «Києво-Могилянська академія» перебрався у столицю. Точніше, після того, як він заснував, може, й не перший, але й по сьогодні найавторитетніший в Україні літературний сайт «ЛітАкцент». І запрошував, звичайно, подавати рецензії, відгуки, дослідження, знахідки… Взагалі для його вдачі це було характерне: запрошувати, стимулювати, мотивувати. Так ще в 90-их він на моє здивування пропонував мені писати повість про Нечуя-Левицького. Я тоді зовсім не був готовий до такої роботи. І зараз також з подивом думаю про цей збіг: в останнє своє десятиріччя він купив хату на батьківщині автора «Кайдашевої сім’ї», хатою він неймовірно дорожив, бо приїздив туди часто, жив подовгу і сам, і з дружиною та зізнавався щиро: у Стеблеві наче вертався у власне дитинство.
В «ЛітАкценті» я надрукував усього кілька своїх матеріалів, адресуючи їх сайту через засновника: насамперед репортаж із чудесними фотознімками (мав тоді гарну камеру) про відкриття пам’ятника Володимирові Винниченку у Кіровограді, спогади про рано згаслого прозаїка й кіносценариста Юрія 
Обжеляна, про свого земляка новеліста Миколу Кравчука… Панченко тоді навіть привозив гонорар, якого вже не існувало не те що в електронних ЗМІ, а й у газетах і видавництвах.
Так по діловому почалося наше електронне листування з грудня 2009 року, а завершилось 13 жовтня 2019-го. Майже десять літ. Всього 86 листів-повідомлень, з яких 52 його і 34 мої. Звичайно, справжніх змістовних чи й половина набереться, бо чимало з них були то просто запрошення на якусь зустріч, конференцію, презентацію, то нагадування про «Маланюківські читання», запроваджені столичним паном професором у обласній бібліотеці імені Євгена Маланюка (нині ця бібліотека знаходиться на вулиці В.Панченка) і які тривали з вересня 2017 по травень 2018 року. Ці читання стали фактично останнім його організаційним проектом і кожного зібрання ми чекали як особливого свята спілкування. Ми – це Григорій Клочек, Валерій М’ятович, Юрій Митрофаненко, Олександр Ратушняк, Федір Шепель, Андрій Домаранський, автор цих рядків, іноді до гурту приєднувались Оксана Гольник, Валерій Жванко. Кожен, як писав В.П., «член ложі» готував доповідь на самозадану маланюківську тему, яка потім публікувалась статтею в обласній чи всеукраїнській періодиці (до речі, можна було б і зараз видати ті доповіді окремою книгою). Завершитись читання мали бравурною ідеєю: Андрій Домаранський брався організувати дводенний човновий круїз по Синюсі від Архангорода до Мегії з ночівлею на березі ріки, яка все життя снилась поетові в еміграції, власне пізнавальну мандрівку зі спілкуванням у дорозі (між собою та з мешканцями прибережних сіл), привали із козацьким кулішем та народною піснею – отже, чарівна плавба в напрямку Чорного моря («Для усіх масонів готовий спорядити невелику флотилію, аби з належним патосом пройти межею Поділля і Дикого Поля якусь милю-другу. Там, південніше Новоархангельська, усюди чудові місця для ночівель – гріх цим не скористатися у травні» – з листа А.Домаранського до В Панченка від 21.02.2017)… Вже й гроші були зібрані на амортизацію техніки, амуніцію, харчування. Та над нашими головами тихо іще, наче й не загрозливо прогуркотів громик: третього травневого дня Панченко надіслав куцого й несподіваного листа, в якому просив своє місце в катамарані віддати дублерові, швидше всього синові Ярославу… Ми були не проти дублера, але без Панченка!.. У той день ми навіть припустити не могли, що йому залишалось жити трохи менше, ніж півтора року.
Але що це я епістолярну повість почав переказувати мало не з кінця?
Душевне наше листування почалося моїм обуренням: члени журі обласної премії віддали перевагу компілятивній книзі про наш театр кіровоградського поета й краєзнавця перед Панченковою «Неубієнною літературою». Та ще й мій відгук на «НЛ» опублікувала газета «Народне слово» після прийняття рішення про визначення лауреатів. Наче змова якась. Однак Панченко цю звістку сприйняв нібито спокійно. Лист від 26.01.2011: «…Ти мене просто зворушив і своїм листом, і відгуком про книжку. Я Тобі безмежно вдячний за нагадування землякам про мене, за добре слово, за те світло, яке вчуваєтья у Твоїх словах. Щодо результату голосування, то про це ми вже з Тобою говорили. Звісно, премія ім. Євгена Маланюка була б мені дорожчою за багато чого іншого, бо це ж Кіровоград, який я любив і люблю, це Маланюків дух, це – Льоня, який завжди згадується в таких – і не тільки в таких – випадках. Ну що ж, очевидно, мене почали сприймати як сторонню людину. Я ж себе таким не почуваю. Ось виходить моя книга мандрів по Україні, «Сонячний годинник». Там буде чимало старих і сучасних світлин, буде й наша степова Україна – Новомиргород, хутір «Надія», Олександрівка з Кулішем і Мацієвичем… Коли був у Кіровограді на Різдво, 7-го вранці годин зо три блукав по місту, багато фотографував, Чудова стара архітектура! І на хутір їздив. У мене навіть з’вився намір написати про Кіровоград цілу книжку (з «картинками», тобто з гарними фотоілюстраціями). Матеріалу маю надзвичайно багато…».
Нібито й відсутня образа, але скільки трагізму у фразі «мене почали сприймати як сторонню людину»! Почали забувати його, який стільки зробив за понад два десятиліття і для університету, і для демократизації суспільного життя в області й місті (очолював перші демократичні гуртування, виборов мандат народного депутата у комуністів – не з першого, до речі, разу, бо брав участь у виборчій кампанії до Верховної ради СРСР у 1990 році, коли його затримали на передвиборчому ситі). Як би він її, ту печаль, не приховував, вона ячить між рядками… Але Панченко завжди був вищим від подібних образ.
Премію імені Маланюка він отримає аж за третім разом. Чуєте, ви, скандальні генії на своєму центрально-українському хуторі! Панченко – з третього разу. А ви метаєте громи й кидаєте каміння, якщо вас обійшли увагою при першому поданні. Другий раз його висувало бюро обласного літературного об’єднання «Степ» у 2015 році як сатисфакцію за немудре рішення п’ятьма роками раніше. І раптом Володимир зробив заяву, що знімає свою кандидатуру («…мені телефонував Погрібний, сказав про те, що мої «Кільця…» за Твоєю пропозицією висунуто на премію ім.Маланюка. Дуже й дуже вдячний Тобі, Васю, за прихильне ставлення до моєї книжки. Проте ось буквально вчора я зрозумів, що попав із тією премією в «болото»: тут свій пас’янс, а я для таких людей, як Погрібний і К, – «чужак», п’яте колесо до воза… Тому мені краще зійти з дистанції, не заважати. Тим паче, що це ж і по моїй колишній аспірантці б’є (Л.Михиді)… Дуже не хотів би комусь ускладнювати життя. А Тобі я просто по-людськи вдячний, бо завжди відчував Твою душу як СРОДНУ (казав Сковорода). Обнімаю, Володимир Панченко» – лист від 24.10.2015). Я цю відмову сприйняв як силувану, він змушений був це зробити через тиск від одіозних наших науковців та літераторів, а тому й просив його лишатись для обговорення. Він відповів негайно, через кілька годин (лист від 25.10.2015): «…тут уся заковика не в «діячах» і не в їхньому тиску, а в Людмилі [Михида – В.Б.]. Якби це був хтось інший, не було б і проблеми. А так – я ж її науковий керівник, і якесь суто педагогічне чуття підказує мені, що я маю зійти. Бачу, що для неї “поворот”, який стався, є ударом (це я зрозумів з нашої з нею розмови перед винниченківською конференцією у п’ятницю). І ось саме це мене й зупиняє… Дякую Тобі за добре слово про книжки. 29-го, до речі, я маю презентувати «Кільця…» в музеї літератури в Києві. Там має бути й Михайло Слабошпицький. Він мені казав, що записав передачу, проте я її не чув, бо в селі в мене «брехунця» немає. У Кіровограді був кілька днів. Устиг побачитися і з Григорієм Гусейновим. А вчора повернувся в село, де ми тепер і живемо. Я ж теж селянин! Тут, у хаті довкола, добре, мовби повертаєшся у дитинство… Тобі це знайоме… Обнімаю, В.».
Педагогічне чуття… Хто в нас іще здатний на подібне благородство душі, товплячись біля преміального корита та звинувачуючи своїх суперників, точніше учасників конкурсу на здобуття премії? Питання майже риторичне.
З премією імені Євгена Маланюка вітали Панченка у січні-лютому 2017 року. Я згоден був із Григорієм Клочеком, який казав, що Володя цю премію уже давно переріс, більше того, я писав йому «Сьогодні слухав по першому каналу радіо слово Слабошпицького про твою книгу [«Кільця на древі» – В.Б.]. І взагалі вважаю, що її (як і «Сонячний годинник», як і «Неубієнну літературу») треба було б висувати на Шевченківську премію…» (25.10.2015), але й знав – яка вона йому буде дорогою! І цим відзначенням ми дали зрозуміти всім і йому самому насамперед, що ми його не забули. Панченко блискуче виступав на врученні. А восени наче як у віддяку за нагороду організував «Маланюківські читання», про які мовилось вище.
Василь Бондар, Кропивницький Час-Тіме
