Дочитав, наче вериги скинув. 482 сторінки за півтора місяця. По кілька на день — очевидно, так ціляться настоянкою чистотілу чи курять опій. Були менти, коли губився, випускав з рук линву реального часу й місця, було, що докоряв собі, двадцятилітньому крутієві і марнотратникові, за те що тоді, в університеті, забракло терпцю на цей роман, і це дивом промайнуло на іспиті повз пильне око професорки зарубіжної літератури Наталі Жлуктенко.
А було, що хапав правою рукою ліву, яка вже замірялася, щоб з усього маху пожбурити книжку в нічний 
закутень — як примітивне ошуканство.
«Суспензія» (єдине слово, що залишилося від мого одногрупника Сергія Набоки) апокрифічного, утопічного, містичного, символічного, фрескового. Тлумить, гнітить, дратує, дурить, дурманить, менторствує… І втягує, усмоктує, як піщана безодня. Цей касталійський чад філософії токсичний і невитравний.
Чи ти людина в світі, чи трава ти, —
Не можеш сам себе перетривати…
Це апокрифічний Йозеф Кнехт. Це загадковий Герман Гессе. І це… неповторна Ліна Костенко.
… Сьогодні вже млоїть. Я знаю — це рецидив тяжкої залежності. Ностальгую по міцній затяжці його прози, по тій суспензії неперетравлених учень, філософських шкіл, самоосвіти й геніального осяяння, по бісовій Грі в бісер, яку так і не збагнув. По касталійському анахоретству, в якому вічно тісно.
Валерій Ясиновський
