За останній вечір-ніч Путін ні чим не вразив. Агресор, ну, і агресор. І слів багатьох він не вартує. А от смерть 90-річного Івана Дзюби — це важка втрата для країни… І слів багатьох і вдячних він якраз вартує. Для тих, хто забуває, що Донеччина і Луганщина — українські землі, нагадую, що в русі дисидентів 60-70-х український Схід мав лідируючі місця. Зокрема з Донеччини і Іван Дзюба.
«Я живу, я вбиваю, утверджую п’янку всевладність руйнівника, перед якою сила творця скидається на блазнювання. Ось що таке — бути щасливим»… Шкода, що Камю, творець оцього моторошного зізнання його сценічного Калігули, давно спочив. А то б він жахнувся од матеріалізації цього «героя» в нинішній параної кремлівського Кая на совбєзному сходнякові ним же опущених «вєликолукскіх», «тамбовскіх», «кенігсєпскіх» і «прочіх солнцєвскіх» «патріцієв в законє».
Нас покинув Іван Дзюба… Зі смертю одного з символів новітнього Українського відродження відходить епоха, котра в’язала минуле з майбутнім і котра зрештою розірвала цей проклятий ланцюг. Відходить епоха, котра визначила вектор нашого історичного розвитку на століття вперед, зумовивши нові драматичні випробування для української нації.
