Культура

Іван Дзюба і «Суд над суржиком»

За останній вечір-ніч Путін ні чим не вразив. Агресор, ну, і агресор. І слів багатьох він не вартує. А от смерть 90-річного Івана Дзюби — це важка втрата для країни… І слів багатьох і вдячних він якраз вартує. Для тих, хто забуває, що Донеччина і Луганщина — українські землі, нагадую, що в русі дисидентів 60-70-х український Схід мав лідируючі місця. Зокрема з Донеччини і Іван Дзюба.

Дзюбина «Інтернаціоналізм чи русифікація» мала колосальний вплив на самоідентифікацію покоління перед нашим. Те, що його надломили, теж мало і свої пояснення, і вплив… Надломили, та не зломали остаточно. Тож вже у 90-х Іван Дзюба надолужував у культурному просторі те, що в нього забрав комуністично-КДБешний монстр у попередні роки-час і можливість плідно працювати.

Маю перед Іваном Михайловичем маленьку провину.
Десь наприкінці 90-х я придумав і провів у Молодому театрі виставу-перфоменс «Суд над суржиком». Не для того, щоб суржик засудити. Суржик — то ж народна українська мова. Запросив я брати участь багатьох відомих діячів (як з-поміж «обвинувачення», так і «захисту»). Та напередодні я потрапив до лікарні, і звідти не мав можливості всім повідомити про фарс-мажор. А Іван Михайлович готувався, написав промову. Ми ту виставу (успішну і веселу) таки провели. Пародія, до речі, і над тодішнім «правосуддям».

Іван Михайлович надрукував у «Літературній Україні» свій невиголошений виступ, а в передмові пожурив мене за те, що я його запросив, але не нагадав, тож він не взяв участь у тому дійстві… Досі почуваю себе винним перед Іваном Михайловичем. Приносив вибачення персонально, тепер ще раз — публічно…

Спочивайте з миром.
Ви мали важку і непересічну долю, мали загострене відчуття справедливості, мали талант, мали здатність свій талант обробляти завдяки працездатності. Ви боролися за українську мову і культуру, і мали щастя вже у незалежній Україні втілювати свої ідеї.

Ви безперечно вписали своє ім’я в історію України.
Спочивайте з миром, пане Іване.

Олександр Доній

P.S.
Помер Іван Дзюба. Світла і незабутня пам’ять!.. Я вдячний йому за те, що він першим по-серйозному помітив мій роман “Інфекція”, рекомендуючи номінувати у 2003 році на Шевченківську премію навіть журнальний варіант роману. Із смертю Івана Дзюби ще більше відійшла в історію попередня українська доба із її певним романтизмом і великими компромісами. Для України приходить час “бути чи не бути”. Вірю, що ми вистоїмо у боротьбі із російською темрявою, переможемо і побудуємо велику українську державу.

Степан Процюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.