30 рочків тому в мальовничому куточку України звеніло, гуділо, гриміло гарне дійство — весілля Файфур. 350 (!!!) гостей було розсаджено під шалашем, який будувався за тиждень до торжества. Усе, що ще недавно квікало, мукало, кукурікало зараз вже парувало неймовірними запахами на святковому столі. Відкопувалася перед тим з землі в скляних бутлях горівка.
Їй не подобалося тут нічого – ні довга, як сарай, хата, ні двір без жодної стеблинки споришу, ні колодязь із тріснутою корбою. До райцентру – п’ять кілометрів. Ні магазину, ні медпункту з фельдшеркою – хоч би тиск поміряла. Та й узагалі – не ходять заміж у шістдесят років. От не ходять. Не кидають своєї хати, де все акуратно й доладно – веранда прибудована, фіранки мережані, доріжки в хаті текстильні, а в дворі цементовані, піддашшя над колодязем цинкове. Усе, як у людей. І гладіолуси, і чорнобривці за парканом – кожен подорожній зразу бачить: тут хазяйка є, а не ледаче абищо.
Після початку великої війни я довго не могла читати, ще довше не могла писати відгуки – заважала темрява ззовні і всередині, і лише зараз мені трапилася особлива книга, яка запалила світло і дала силу. І мені так захотілося усім про неї розказати. Вперше познайомилася із творчістю Галини Пагутяк на початку 2000-х. Тоді я багато читала, але більшість книжок випаровувались із мене вже наступного дня, і я одержимо шукала те, що потрапить відразу у кров, здивує, захопить.
Письменник і війна… Я не знаю, чи живий відчайдушний Володя Вакуленко, чий слід загубився разом з сином в Ізюмі ще в березні. Він попереджав, що його в разі окупації просто здадуть місцеві колаборанти. Якби він мав змогу, то не мовчав би. Тому я боюсь найгіршого. Але надія є. На тлі його завжди нелегкого життя ті письменники, які їздять по Європі й розповідають про страхіття війни в Україні, видаються, хай Бог простить, якимись недолугими.
