Культура

Потяг на Захід пішов без мене

Письменник і війна… Я не знаю, чи живий відчайдушний Володя Вакуленко, чий слід загубився разом з сином в Ізюмі ще в березні. Він попереджав, що його в разі окупації просто здадуть місцеві колаборанти. Якби він мав змогу, то не мовчав би. Тому я боюсь найгіршого. Але надія є. На тлі його завжди нелегкого життя ті письменники, які їздять по Європі й розповідають про страхіття війни в Україні, видаються, хай Бог простить, якимись недолугими.

Інтернет дає змогу передавати свої наративи у будь-яку точку світу, в тому числі візуально. Хоча Олесь Ільченко, який десятиліттями живе за кордоном, воює як лев на інформаційному фронті й робить свою справу. Я не можу ним не захоплюватись. Ні, я про тих, хто «опинився випадково» 24 лютого за кордоном чи виїхав з Києва або навіть Львова.

Я нікого не засуджую, просто хочу, щоб ці письменники були чесними, а не «свідками» того, чого не пережили самі, а тим паче не перебільшували свої страждання. Сергій Жадан, який залишився у Харкові, бідному обстрілюваному Харкові, має право, а вони — ні. Не кажу вже про тих, хто воює, і навіть у поважному віці намагається потрапити бодай у тероборону. А не закриває свої акаунти в соціальних мережах чи продовжує торгувати книжками, ані словом не обмовившись про війну.

На початку війни мені запропонували заповнити анкету, яка давала перспективи налагодити співпрацю із зарубіжними письменниками. Там був пункт, про те чи потребую я гуманітарної допомоги. І другий – чи не хочу я просувати свою творчість за кордоном. Щодо першого взагалі смішно — я живу у Львові. А друге я потрактувала як «скористатися моментом», що взагалі принизливо. Навіть якби я була з Маріуполя, чи Херсона, і втекла, то навряд чи би вешталася за кордоном по фестивалях і тусівках, на які мене у мирний час ніколи не запрошували.

Мені було б соромно перед тими, хто лежить під завалами, досі непохований, хто п’є воду з калюж. Той, хто відчуває надто великий біль, не стане про нього розповідати будь-кому і де завгодно. Отож, потяг на Захід пішов без мене, ну, й біс з ним. У себе вдома я пригоджуся більше.

Вартість слова зростає під час війни. Якщо недавно успіх письменника залежав від того, за скільки він продає свої слова, то тепер читачеві важлива громадянська позиція письменника і його внесок у перемогу. Отак прямо, без викрутасів. Нам потрібні пропаганда і соціальна терапія.

Постмодернізм здох і вже не воскресне, а «не конкурентноспроможні» ідеали залишаться як той глиняний півник у Бучі цілими і неушкодженими. Звичайно, від цього перевертається все догори дригом у головах комерційних літераторів та їхніх фанатів. А може тепер світ став нарешті на ноги?

Галина Пагутяк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.