Їй не подобалося тут нічого – ні довга, як сарай, хата, ні двір без жодної стеблинки споришу, ні колодязь із тріснутою корбою. До райцентру – п’ять кілометрів. Ні магазину, ні медпункту з фельдшеркою – хоч би тиск поміряла. Та й узагалі – не ходять заміж у шістдесят років. От не ходять. Не кидають своєї хати, де все акуратно й доладно – веранда прибудована, фіранки мережані, доріжки в хаті текстильні, а в дворі цементовані, піддашшя над колодязем цинкове. Усе, як у людей. І гладіолуси, і чорнобривці за парканом – кожен подорожній зразу бачить: тут хазяйка є, а не ледаче абищо.
Але покинула. Думала довго, місяців чотири. Зважувала. Підходила до чоловікового портрета – радилася, питалася, стукотіла пальцями по серветці з лебедями. Та що ж він скаже… Дивиться прихильно, та й квит. Так уже двадцять літ дивиться. А їй – живи. Поки ще ходила на роботу, в санстанцію, прибирати, то ще якось було. Із кимось пожартує, на когось гарикне – «Понаносять муляки, а ти цілий день швабру тягай!» – і вже мов і не пусто всередині.
А потім на пенсію пішла. І все якось зразу розпалося. І сусідка, а заразом і кума, Тетяна, вмерла від раку грудей. То, було, з нею гомоніла – вареників наварить із першими полуницями та й несе їй у хвіртку. Або Тетяна – їй. Дочка заміж вийшла. Син оженився. Поки в школу ходили, бере бувало їхні щоденники, зошити, гортає, супить брови, до світла підносить, мов щось роздивитися хоче. Ні бельмеса не тямила в тій їхній грамоті, а все одно ніби перевіряла. А що ж, як батька нема в них… Тепер дочка в Запоріжжі, директор школи, раз на рік приїздять. А син тут, найшов на свою голову. Очі б не бачили. Оце скласти б руки, заплющитись, та куди, на кого?
А цей десь узявся. Сільський музика. До чарки не дуже тягнеться – це вона одразу завважила, статечний, показний, правда, село те в чорта на рогах. Довго думала. У неї на ліжко, приміром, дошка покладена – для кісток корисно, збоку ослінчик, вікна ватою замощені, не дме ніде нічого. А там як буде? Може, там, у тій хаті, жаби кумкають і холодяка? Може, там погріб навесні підтікає, а на грядках мишію плантація? Так спроста не підеш. Не кинеш усього.
Він довго її вмовляв. І так, і сяк. Дзвонив по телефону. Вона сиділа в кріслі, притиснувши слухавку головою до плеча, і слухала:
– Галю, приходь. Нам добре буде. Хіба нам уже шо нужне? А так ото – будем укупі, все ж краще, чим одинаком…
Слухала. Із грудей щось відкочувалося в живіт, гріло там, згорталося клубочком. Цмакала та гмикала у відповідь. Їй подобалася ця невизначеність. Їй подобалося, що він як ніби ж її просить, а вирішує як ніби ж вона. Рідко в її житті таке випадало. Або й ніколи. Тому слухала, зачаївши все в собі. Грудьми.
– Посідаєм увечері, в карти заграєм. Схочем – підем шось зробим, а не схочем – врикотимось та лежатимем, та сміятимемось. Я шось чудне розкажу. Галю, приходь.
Полягаєм, каже. Бач як… У неї тут теж такі є. Сміються. Двері у спальню зачинять, ще й шторою зверху їх засунуть, і регочуться там, і кубляться, і витівки витівають, і телевізор маленький туди з кухні занесли. Тепер вони собі дивляться, а вона собі. Подивиться-подивиться, вимкне та й іде до свого ліжка – з ослінчиком і зручною дощечкою, з постіллю прибраною, з тюлем на подушках. А лягати туди не хочеться, ще й отой сміх чуючи. А цур їм…
Пішла. Погодилась. Не так заради тих карт і якоїсь там любові. Яка любов у шістдесят год? А через сина. Щодалі, то більше дратувала її невістка – теж, до речі, Галя. І все в неї наче як у людей, і не городська нітрохи, і до кози йде, і в свиней вичища, і на кухні все швидко-швидко робить, але не так, як треба. Скільки вчила її – Галю, доню, дитино, ти як підлогу помиєш, то ганчірку біля порога рівненько клади, а краєчки підгинай усередину, отак, і підтягуй трошки, то вона тоді й не зсунеться. Де там… Або на грядці! Насадила цей год синеньких за картоплею. Зразу за картоплею! Просила, молила – не садіть без мене, я приїду з гостин од сестри й сама всьому ладу дам. Послухали! Тепер жук із картоплі лізтиме зразу на синенькі й поїдом їстиме! Хазяйка яка! А син сердиться.
– Ми, мабуть, на той год окремо посадимо. Грядок у нас хватить, – сказав. Матері сказав.
– Та мені вже, може, на той год і двох метрів стане, – одповіла й зачинилася в спальні.
Плакала. Майже щодня вже. То попервах дивилася невістці в зуби, змовчувала. А воно накипало. І смішки їхні, і телевізор до півночі, і нехлюйство – я завтра посуд помию! – усе в неї завтра. До того дійшло, що почала збирати речі, до мами їхати. Вагітна. Аякже! А люди?! Скажуть – вижила, змія трухлява.
І поїхала до діда. Усього дві торби шмаття зібрала – більш нічого. Жила там, а пенсію синові складала – молоді, багато треба, і дитинка ж буде. А вони вже якось так. Гусей завели – трошки собі, а то дітям хай. Пасла тих гусей. Із селянами віталася поважно. Розказувала бабам, як у неї в хаті заведено, у дворі, квіти під парканом, гладіолуси, кролі загороджені, коло грядок, усе культурно, вона медпрацівник у минулому, знає порядок і чистоту. Баби кивали й одходили. Поважали. Звісно!
І все в неї було ніби добре. Удень. А ночами доймало безсоння. Канапа в діда перекособочена, перехняблена, скрипуча. Де тут заснеш? Лягала на спину, руки пускала вздовж тіла, витріщалася в стелю, а перед очима ставала і хата, і все, що в ній, і коло неї, і ззаду, в найдрібніших деталях, у болючих подробицях. І син. Найбільше – син. Молодесеньке його личко. Як він там? Чи не отруїла його своїм швидким борщем і варениками з пудом соди? Чи попрасувала одежу, чи так на роботу пішов – як перебендя? І гроші ж, гроші… Привчала сина змалечку берегти, складати, гроші люблять лік, люблять, щоб їх розгладжували і складали в темненьке й сухеньке. А та розвеза хіба те знає? Як забачить морозиво в ятці – так і купуй їй. Десять яток по дорозі трапиться – десять раз і купуй!.. Чи ж вона зекономить? Вона й книжки на електроенергію не тямить, розтрайда! Хто їм там порахує ті показники? Він же молоденький, не тямить. А вона…
Тепер і вдень розмов було тільки про її Дмитрика. Як він, що він та хоч би чого не сталося, бо з такою жінкою… Дід спершу пробував розраджувати:
– Галю, та вони молоді, розберуться. Хіба то наше діло? Йому вже тридцять скоро, не дитина! Чого ти сама не своя?
– Шо ти там тямиш… Аби ти знав, яка то нетіпаха, яка то нехлюя… Ет, шо там казать. Нема й думочки, нема й гадочки ні про шо.
Якоїсь ночі сіла на стілець коло вікна і плакала. А, може, вона дитину мою до п’янки довела? А, може, захворів? Або гроші процвиндрила? І дитинка з такою матір’ю хіба виросте в добрі… Сиділа, хиталася й завивала.
– Ну, Галю… Як тобі так погано, то вертайся вже ж додому. Шо ж я, кат чи шо, тебе так мучить?
Зібрала речі. Удома жахнулася. Паркан нефарбований. Стовпчики небілені. Квітки позаростали отакою дерезою! На вікнах замість біленьких фіранок щось синтетичне повішене. Пелюшки казна-чим пере! Грудьми малу не годує! Їсти в хаті нема! Господи!!!
– Галю, дитинку треба пеленать. Отак! Тугенько. Отак осюди, а тоді кінчик загорнути й отут підіткнуть. Пеленай, а то ножки кривенькі будуть!
– Галю, більше молочка в кашку лий, а то шо ж, воно кричить, бо голодне!
– Галю, треба все встигать. Я як була в декреті, то й на грядках була, і їсти в мене було наварено, а не мівіна, шо й печінки пропече! Ти нічим не зайнята, тільки дитину бавиш. Старайся. І чого в тебе ота ганчірка під дверима така пожмакана?! А зайде хто в хату…
Невістка витримала недовго. Зібрала дитину в оберемок, речі якісь та й гайнула до матері. А цього й ждали! Їй ще й двадцяти семи нема! Гулять хоче! Роги наставлять Дмитрикові! Поїхала. Сваха сама й забрала машиною, бач. Машина є. А тут усе на морозиво пішло… У хату й не зайшла, добридень не сказала. Плюнула, можна сказать. Син кричав у дворі «Не їдь! Ну не їдь, я тебе прошу!!! Я під машину ляжу!» Ідіот! Вийшла з хати й тримала його за руку, поки закуріло на дорозі. Тьху та й годі. Цілий вечір у хаті вмовляла й жаліла, розказувала, що має робити жінка, якщо вона жінка, а не гуляйполе. Де там. Дивився скляними очима. Дивився так, що боялася – вдарить. Мовчав і мовчав. Тільки вночі вже сказав:
– Я її люблю. Ти це можеш утямить? У мене все болить без неї.
І пішов. І двері зачинив за собою. І штору щільно завісив. І телевізора не ввімкнув навіть.
Уранці, як крізь сон чула:
– Ну й шо – мати? Така в мене мати. Нічого. Чорт її бери! Наймемо квартиру. Дорого? Найдемо не дорого. Ні. Просто я тебе люблю. Люблю тебе. Галю, та я сам уже з нею не житиму, з цією матір’ю. Галю, вертайся додому.
Лежала. Не хотілось і ворушитися. З цією матір’ю, каже. Дитино-дитино. Скільки я тобі… Оце були б які таблетки, то й не думала б – пригорщу в рота, пригорщу! З цією матір’ю…
А вдень подзвонив дід:
– Гусенята дохнуть. Не даю ради. І так погано самому, так погано. Ні до кого й обізваться. Галю, вертайся…
Канапа вночі знову скрипіла, розвалювалась, у вікні висіла здоровенна гілка груші, а на ній причепився круглий місяць. Дід хропів. Хіба заснеш? Сіла на стільця й сиділа цілу ніч. Недвижно. Щоб діда не збудити. А сліз не було. Тривог не було, страху не було. І думала наче про сина, і не думала, мовби він був тепер далеко, за горою, за рікою, за туманом, за товстим склом, осоружними чужими руками обплетений… Не її син. Просто чийсь чоловік. Дмитрик…
Уранці коло порога закричали гуси. Тю – хто їх повипускав? Устала, прочинила хатні двері, сінешні. Білий гусак розгорнув величезне крило й загелкотів – сідай, бабо, мерщій, полетіли, полетіли!
Коли дід, сільський музика, прокинувся, не було ні її торбів, ні спідниць, ні ліків. І духу не було. Тільки на стільці лишився розкинутий темно-синій халат. Висів понурий і горбатий, один рукав був застромлений у кишеню на грудях, а другий безсило звішувався аж до підлоги. Надворі стояла глуха літня тиша.
Сергій Осока
