Перейшовши вбрід середину літа, Липень зібрав у картату торбу свої нехитрі пожитки, і поволі рушив у той бік, де за містом щовечора запалюється важка червоняста заграва. Залишивши позаду останні станції метро і галасливі навіть уночі базарно-транспортні розв’язки, він дістанеться об’їзної дороги, що, як відомо, слугує останньою межею міста, за якою урбаністичні чари міської інфраструктури хиріють і втрачають свою силу, а подорожнього натомість зустрічає незвичний простір відкритих вітрам полів, і мовчазна багатозначність лісосмуг, що рано чи пізно перетворюються на ліси, де взагалі всяке можливо, і через це місто воліє вдавати, ніби їх просто не існує, як і будь-чого іншого, що лежить потойбіч асфальтно-бетонного кордону об’їзної дороги.
Липень стоятиме посеред мосту, сьорбатиме каву із паперового стаканчика, димітиме останньою цигаркою із старої м’ятої пачки і дивитиметься вниз на гуркітливе шумовиння білих і червоних автомобільних вогників, що, як відомо, покликані відганяти від міста те, що чаїться посеред полів і безлюдних лісових нетрищ.
Допивши каву, Липень ще раз озирнеться на місто, згадуючи кожну вулицю, кожну алею, кожен парк і кожен сквер, на яких він встиг побувати, невтомно святкуючи середину літа, а разом з ним – і саме життя, а тоді розвернеться і, завдавши торбу на спину, посуне у бік устеленої надвечір’ям безголосої пустки заміських полів, звідкіля, як відомо, не повертаються, принаймні, такі як він.
У попелі спеки догорає останній день липня… Липень старався як міг і був добрим до нас, тож і ми проводжаємо його із вдячністю і підставляємо обличчя під теплі промені його останніх днів.
Олексій Жупанський
