Тим людям, котрі у питанні Булгакова вирішили постояти над битвою. Ті, хто про віллу Зеленського почали писати, бо це, буцім, важливіше за Булгакова. Питання Булгакова і його музею — основоположне. Дехто нині крокодилячі сльози проливає над азовцями. Справедливість — питання трансцендентне. Не буде ніякої справедливості з азовцями, якщо не буде справедливості із Булгаковим.
Бо питання Булгакова — це питання Петлюри і петлюрівців, тобто самого існування України як держави. Це також питання Миколи Куліша і всього Розстріляного відродження. Це питання театру на Соловках і питання Наталії Кузякіної, котра перша відчула вагу дискусії між Кулішем і Булгаковим про СССР: чи це реінкарнація Рос. імперії, чи поєднання петлюрівців із більшовиками?
Куліша розстріляли в Сандормоху. І не має спокою душа Куліша, поки брешуть у музеї Булгакова про те, який Булгаков антисовєтчік. Ніякий він не антисовєтчік, бо усі ці благородія чудово вписалися в совок. Ті, що не вписалися — емігрували. І Булгаков намагався також вписатися, писав для Сталіна п’єсу «Батум». От тільки Сталіну Булгаков був непотрібний.
А потім Булгаков помер.
То хай у музеї в Києві про це розповідають, а не тільки про високу культуру Булгакова, бо культура ця зовсім не висока, особливо на тлі розстріляних Зерова, Підмогильного, Куліша і Курбаса. Останні заплатили за культуру і за правду своїм життям, а їх в Україні чинний міністр культури не знає. Отака вона — українська справедливість.
Роксана Харчук
