Не пам’ятаю, чи й було коли таке на моєму віку після перегляду кінофільму: від початку завершальних титрів і упродовж кількох хвилин увесь глядацький загал (до 400 людей) аплодував. Стоячи й безперестанку. Зі сльозами на очах і з неприхованими почуттями. Поруч мене двоє зовсім юних – хлопець і дівчина – зачали «Ще не вмерла Украни ні слава, ні воля…». І той неголосний спів ураз підхопила вся зала.
Все почалося з анекдотичної історії. Ми зустрілися на початку липня 2014 року у звільненому Краматорську. Я і Пьотр (по-нашому Петро) Андрусечко, кореспондент «Газета виборча». Ми з ним бачилися ще в Грузії у 2008 року. Під час Майдану. Перед тим останній раз — якраз у день побоїща на Інститутській. І ось тепер, через півроку, в Краматорську. Нам не треба було писати в номер. Вирішили взяти винця і трохи десь посидіти.
Зізнатися, я ніколи його не любив. Я не любив Вітька, свого дядька, молодшого материного брата. Він був завжди розхристаний і часто грубий. Бив картузом об землю. Розтягував міхи гармошки так, що я з жахом думав – ось зараз порве. Ходив на ферму порати коней і телят, терся там щокою об гриви. Розкотисто матюкався. Свистів, як соловей-розбійник. Колов свиней і забивав телят – удома й по всьому селу. Приносив додому свіжину. Не застібав сорочки на грудях. Якщо не міг знайти ременя, підперізувався мотузкою. Приносив із лісу повні кишені ліщини: сестрі давав, а мені – ні.
