… Я ще школяр. Прокидаюся вночі, йду через кімнату в коридор, бачу, що за дверима на кухні горить світло. Відчиняю двері. За столом сидить мама і щось робить. Вона мовчить, щоб мене не розбудити, і я мовчу, бо ще сплю. Мовчки повертаюся в ліжко і досі не знаю, чи це вона ще не лягала, чи так рано встала…
Десь у 1972 році у книгарні на Хрещатику я натрапив на другу збірку віршів модного тоді поета Віталія Коротича і вперше прочитав його вірш «Останнє прохання старого лірника», відомий тепер за першими його рядками – «Переведіть мене через майдан…» Він мене вразив своєю майже кінематографічною образністю. Але збентежив кінцівкою, яку я довго не міг зрозуміти. Що це за поле, яке шукав старий і сліпий лірник? І чому його «за майданом не було»?
Чи гадалося, що ці два слова, означені колись письменником-солдатом, постануть сутністю доби, відсунувши всі інші. Все інше. Набувши страшних двохсотих-трьохсотих відтінків. Фактор нищення обернувся в сутність порятунку. Є зброя – є людина. Люди, народ, нація.
