… Я ще школяр. Прокидаюся вночі, йду через кімнату в коридор, бачу, що за дверима на кухні горить світло. Відчиняю двері. За столом сидить мама і щось робить. Вона мовчить, щоб мене не розбудити, і я мовчу, бо ще сплю. Мовчки повертаюся в ліжко і досі не знаю, чи це вона ще не лягала, чи так рано встала…
… Сьогодні я прокинувся серед ночі і пішов у ванну. В холі побачив, що за дверима в кухні горить світло. Я знаю, що Оля спить, що ми ніколи не зачиняємо на ніч двері в кухні і вмить все пригадую, попри те, що дія відбувається в інтер’єрі іншої квартири…
Я не відчиняю двері, не вимикаю світло, я взагалі не підходжу до кухні, а на місці тихо розвертаюся і йду в ліжко, щоб не розполохати в свідомості абсолютне переконання, що там мама…
Не можу пригадати, чи це все було пізньої ночі, чи ранкової пори.
Тепер сиджу на лоджії і в ранкових променях сонця п’ю каву, пригадую дивну подію цієї ночі.
Звичайно, можна розпитати Олю і про світло на кухні, і про зачинені двері… Але я цього не робитиму.
Валентин Ткач
