Десь у 1972 році у книгарні на Хрещатику я натрапив на другу збірку віршів модного тоді поета Віталія Коротича і вперше прочитав його вірш «Останнє прохання старого лірника», відомий тепер за першими його рядками – «Переведіть мене через майдан…» Він мене вразив своєю майже кінематографічною образністю. Але збентежив кінцівкою, яку я довго не міг зрозуміти. Що це за поле, яке шукав старий і сліпий лірник? І чому його «за майданом не було»?
У цьому був якийсь дуже важливий для всього мого наступного життя сенс. Але я тоді його ніяк не міг впіймати…
Потім вірш забувся аж до часів горбачовської перебудови, коли Коротич очолив московський журнал «Огоньок», Юнна Моріц переклала «Прохання старого лірника» російською, а популярне в ті часи подружжя «бардів» Нікітіних заспівали пісню на ці слова на весь Радянський Союз.
Хто тільки пізніше не виконував її, хто не переспівував! У 2008 році в Росії навіть розгорнулася дискусія про авторство цієї пісні. Її називали то народною, то білоруською — виконану колись «Піснярами», і навіть романсом російських офіцерів кінця ХІХ ст.
Що такого, близького собі знайшли у ній росіяни? Тюркське (чи схоже на тюркське) слово «майдан» у ті роки (та й мабуть зараз) сприймалося росіянами винятково як синонім якогось стихійного гамірного ринку, влаштованого вихідцями із середньої Азії. Моріц в своєму перекладі прямо називає майдан «торжищем». І в такому разі старий лірник шукає порятунку, виходу з цього «продажного світу».
А в оригінальному тексті Коротича ніякого «торжища» немає. Для нього “майдан” це місце, де “святкують, б’ються і воюють”. Це там, де збирається народ для чогось важливого, де нуртують якісь незбагненні суспільні сили, закликаючи нас до змін…
Звідки така впевненість? Бо моє покоління, як і покоління Коротича вчилося в українській радянській школі і вчило напам’ять іншого вірша про майдан — від Павла Тичини. Який починався словами «На майдані коло церкви революція іде…» і завершувався так: «На майдані пил спадає. Замовкає річ. Вечір. Ніч». І хоча у радянському підручнику кінцівка пояснювалася так: «Революція перемогла і люди, нарешті, змогли спокійно спати – на нас, тринадцятирічних, від неї віяло якоюсь незбагненною тугою. Наче б сталося щось непоправне.
Сьогодні відомо, що “поет-комуніст” Тичина у 18-і роки ХХ століття був палким прихильником УНР. І в один час із «На майдані коло церкви…» він написав іншого вірша – «Як упав же він з коня…» , який сьогодні вважають ледь не гімном армії УНР. (До речі, його ми теж вчили в радянській школі, як зразок оспівування “червоного козацтва”).
То, може й, революція “на майдані коло церкви” була зовсім не більшовицькою? Скоріш за все історики, літературознавці й фольклористи знайдуть більш давні корені асоціювання майдану з революцією, а революції – з майданом в українській культурній традиції. Але для мого покоління, яке, власне, й дало назву «Майдану Незалежності» в Києві, вірш Тичини з шкільної читанки зіграв неабияку роль.
Росіяни Тичину в школі не вчили. Тому Юнна Моріц, яка під старість стала навіженою антимайданівкою й путіністкою, в ті часи завершила вірш так: «…когда упал он мертвым на майдане, А поля не было, где кончился майдан». Тобто, старий лірник помер, а майдан «скінчився». Таке собі торжество одвічного цвинтарного спокою над людськими прагненнями і пошуками сенсу буття.
А в оригіналі Коротича (який і досі живе десь під Москвою і теж тяжіє до проросійських настроїв) тим не менш цього немає. Майдан у нього не закінчується, і лірник хоч і впав, але не помирає, а «тлумне тло» вічного майдану його «взяло у себе»…
… Справжня поезія, казав хтось із розумників, не перекладається іншими мовами. Один і той самий вірш у різних перекладах може стати зброєю й однієї, й іншої з воюючих сторін. Хіба не бачимо цього сьогодні?
А я давно вже сам відчуваю себе старим лірником. Тим, який стояв на майдані «коло церкви», а потім сліпо шукав шлях «туди, де бджоли в гречці стогнуть глухо». І здається, нарешті зрозумів, чому там «поля не було», і ніколи не буває…
Євген Якунов
***
Переведіть мене через майдан,
Туди, де бджоли в гречці стогнуть глухо,
Де тиша набивається у вуха.
Переведіть мене через майдан.
Переведіть мене через майдан,
Де все святкують, б’ються і воюють,
Де часом і себе й мене не чують.
Переведіть мене через майдан.
Переведіть мене через майдан,
Де я співав усіх пісень, що знаю.
Я в тишу увійду і там сконаю.
Переведіть мене через майдан.
Переведіть мене через майдан,
Де жінка плаче, та, що був я з нею.
Мину її і навіть не пізнаю.
Переведіть мене через майдан.
Переведіть мене через майдан,
З жалями й незабутою любов’ю.
Там дужим був і там нікчемним був я.
Переведіть мене через майдан.
Переведіть мене через майдан,
Де на тополях виснуть хмари п’яні.
Мій син тепер співає на майдані.
Переведіть мене через майдан.
Переведіть…
Майдану тлумне тло
Взяло його у себе і вело ще,
Коли він впав у центрі тої площі,
А поля за майданом не було.
***
На майдані коло церкви
революція іде.
— Хай чабан! — усі гукнули,—
за отамана буде.
Прощавайте, ждіте волі,—
гей, на коні, всі у путь!
Закипіло, зашуміло —
тільки прапори цвітуть…
На майдані коло церкви
посмутились матері:
та світи ж ти їм дорогу,
ясен місяць угорі!
На майдані пил спадає.
Замовкає річ…
Вечір.
Ніч.
