Цю пісню, ми співали, ще зовсім юними. Під неї, ми танцювали з дівчатами «медляк». Під неї, ми цілувалися з дівчатами і мріяли про доросле, щасливе життя. Пісню про волошки, ми співали на вечірках, весіллях чи будь-яких застіллях. Вона в сотні разів краща від «романтичних» пісень того часу, коли нам намагалися нав’язати «руківерх», цоя чи іванушок!
Мене сьогодні пробиває на сльози. Якесь таке різке усвідомлення, що ми мусимо вигребти нарешті все сміття історії з наших надгробків і цього сміття тонни. Чому нас постійно намагаються принизити? Чому наші вояки УПА так тяжко були покарані за свою визвольну боротьбу — такою неповагою стільки років! Чому в країні, яка стала незалежною і почала відмиватися потроху від радянських шмарклів, наші вояки за свободу мали стояти в кутку, на маргінесі, у зневазі і забутті, бо тільки радянські ветерани були в пошані і на святкових урочистостях?
Сей відомий вислів «Хочеш миру — готуйся до війни» саме впору. Велика війна люто лютує, але раптом, бац, на одній з башт московського кремля взавтра один півник не прокукурікає і – пиши пропало! Аla, уряд Керенського знову очолить Росію… Допоки світові лідери визначатимуть утяті межі Московщини, тут, в Україні, сльози, соплі, прокльони просихатимуть на споді осушених склянок.
Вірте мені, старому дурню. Спрацювало в моєму житті — спрацює і в вашому! Люди всього світу, де б ви не були, я знаю, вам зараз нелегко. Я старий, живу давно, і живу з оптимізмом. Звертаюся до зневірених молодих людей. Повірте мені. Я читав, не пам’ятаю де, чи то в Старому Завіті, чи у Карлоса Кастанеди, про одного шамана. Була засуха — помирала худоба, вмирали люди.
Одна з моїх найулюбленіших книг — мемуари Бенвенуто Челліні, італійського скульптора, живописця, музиканта, воїна часів Ренесансу. Його життя, сповнене неймовірних випадків та історій — повноцінний пригодницький роман. На жаль, наскільки мені відомо, українською Челліні не видавався. Читав я його російською ще в студентстві. А нині погортав…
Герой-фотограф Володимир Миронюк загинув на передових позиціях під Курдюмівкою з фотоапаратом у руках, з кадрами останнього, найризикованішого репортажу… На шляхах війни тисячі людей знали його за позивним «Джон». Йому тепер навіки 59 років. І описати його особистість дуже непросто. Українець, громадянин США, в Америці він працював багато років водієм-далекобійником. В Україну приїхав надовго, коли почався Майдан.
Вже одинадцять місяців безперервно перебуваю в зоні бойових дій – це багато, чи мало на війні? Мабуть, таки багато. Бо далеко не всі тут стільки проживають. Мій двоюрідний брат Сашко всього два тижні побув на Сході, і в першому ж бою загинув смертю Героя. А брат був справжнім Воїном – пішов добровольцем, потрапив служити в тилову частину, але на фронт рвався, рапорти ледве не Залужному писав, щоб на передову відправили.
Коли життя тобою вертить і шліфує, як морський пісок камінці, починаєш чітко визначати пріоритети. Головними з них є людяність, порядність, надійність, галантність… І, без сумніву, честь! Навіть розум, професіоналізм ідуть за ними. Бо вони набувні. Перші – ні. Перлини у мушлях колективів можуть народжуватися лише там, де піском дрібниць, рутини, програшів та виграшів шліфується людяність та командний дух. Де душі навстіж, але тили прикриті. Де зрада і ніж у спину – виключені. Де очі говорять більше, ніж слова.
