Коли життя тобою вертить і шліфує, як морський пісок камінці, починаєш чітко визначати пріоритети. Головними з них є людяність, порядність, надійність, галантність… І, без сумніву, честь! Навіть розум, професіоналізм ідуть за ними. Бо вони набувні. Перші – ні. Перлини у мушлях колективів можуть народжуватися лише там, де піском дрібниць, рутини, програшів та виграшів шліфується людяність та командний дух. Де душі навстіж, але тили прикриті. Де зрада і ніж у спину – виключені. Де очі говорять більше, ніж слова.
Але в останні дні все частіше чуєш про ганебні дії різного штибу можновладців та керівників. Це множить загрози для всього оточення, це породжує невпевненість, це розбалансовує, це нівелює здобутки кожного і всіх загалом.
Пізнє цвітіння нарцисизму – гротескне, кумедне, і довкола нього, як бур’яни, множаться підлабузники. І нема на те гербіцидів… Соціум кожного колективу, як правило, спресований і вузький, він не терпить слабких ланок, як натягнутий ланцюг на моторі. Те, що гординя – один з ключових гріхів, розумієш саме у такій спільноті. Бо ж спільна, конструктивна робота не може довго бути театром. Тим більше театром одного 
актора. Інакше кожен житиме у своїй склянці, і вони навіть не чокатимуться. Це деструктив. Це шлях в нікуди. Це знак – тупик.
Закохатися у видуману тобою роль – небезпечно, бо з кожної ролі можна вижити розумом. І маразмів високого стилю, цирків от кутюр не буває. Як і геніїв у прет-а-порте…
Завжди вважала, що чоловіча гідність – це щось таке зашкальне, майже шедевральне. Щось від Броснана, Стетхема, Клуні… Що її точно кукурудзою не вигодуєш. Це коли завжди пам’ятаєш слова: “Я тебе прикрию”. За якими порядність та солідарність будь-що. Що є фальш-старти, але не може бути фальш-фінішів. Що навіть гальмівний шлях має бути прорахованим…
Реалії такі, що життя кольорове недовго, і клавіші сходів в офіс грають під ногами марш Мендельсона не вічно. Бо кожна осінь була молода весною. Восени навіть +28 градусів – це вже віскі з льодом. Дзеркало – підступний порадник, а овації фальшивого оточення – повільні, але ретельні вбивці. А головне – у критичному самолюбстві не самозґвалтуватися.
Бо бути успішним – це ніколи не бути смішним. І той, хто не вміє чути – не просто глухий, він приречений. Еволюція свідчить: вожак, що забіг далеко наперед зграї – вже не лідер, він здобич. Життя – не кумедний позолочений трон – це можливості. Самодурство – це тупик, стіна – це фініш без стрічки та оплесків. Та є 
люди, котрі при роздачі Ісусом двох риб хапають обидві. Всі почуття світу – тендітні і швидкоплинні, лише почуття ліктя не має часових рамок. Це і є дружбою сильних людей.
Пліснява прикрашає лише сир Дор Блю. А люди сильні порядністю і чесністю, відданістю і вмінням бачити перспективу. Це називається мудрістю, блін…
І великі турніри виграють не збірні зірок, а згуртовані команди однодумців. Світ романтиків і довільних фігурних катань одиночок переформатувався на світ високих функціональних можливостей і результатів на табло. Оскільки кожна мета потребує зусиль, солідарності, синергії. Якщо вона не імітація, не фальш-ціль.
А кожна робота, найперше, передбачає роботу. Якщо кілька разів б’єш у штангу – дай пробити іншим. Гонор і повагу у довгу шухляду не відкладеш. І найбільшого жалю викликають генерали печальних кар’єр. Ті, хто ще при житті намагався навішати собі бряцалок на похоронні подушечки. Де вже нема місця для цієї всієї смішної біжутерії.
І головне – британськими кінологами доведено: очі у Сірка на фініші вже не позичиш… Тим більше, що тепер війна, і всі ми повинні працювати виключно на оборону.
Все буде Україна!!!
Ануш Балян
