Вже одинадцять місяців безперервно перебуваю в зоні бойових дій – це багато, чи мало на війні? Мабуть, таки багато. Бо далеко не всі тут стільки проживають. Мій двоюрідний брат Сашко всього два тижні побув на Сході, і в першому ж бою загинув смертю Героя. А брат був справжнім Воїном – пішов добровольцем, потрапив служити в тилову частину, але на фронт рвався, рапорти ледве не Залужному писав, щоб на передову відправили.
Бувало телефонує мені, каже: “Заздрю тобі – воюєш…”. Ніколи не пробачу собі, що не відмовив його. Сашу настільки шанували в частині, що командир бригади (льотної) особисто сів за штурвал літака, і коли брата проводжали в останню путь – низько зайшов на віраж над кладовищем і помахав крилом своєму тепер уже вічному підлеглому. Сашко служив у льотній частині – і полетів у Небо.
***
Гадаю, кожен, хто воює, не дасть мені збрехати: будучи тут, на фронті, ти зовсім інше життя проживаєш – з нуля, точніше на нулі. І це нове життя анітрохи не схоже на те, що було раніше…
Хіба могло в минулому житті таке трапитися: ще увечері ми з Іваном – молодим, гарним хлопцем з Львівщини – пили, заварений на газовому пальничку чай, він показував мені фото своїх маленьких діток – двох власних і дівчинки, яку любить наче рідну, і збирається удочерити…, а на ранок, повністю обгорілого Ваню витягли зі ще палаючої машини, в яку влучив ПТУР? Ще тиждень помучився в шпиталі і помер. Згорів в тому пікапові ще один мій побратим, а двоє інших, на щастя, відбулися лише контузіями і уламковими пораненнями.
***
Хіба міг я в минулому житті опинитися в одному окопі з ровесницею своєї доньки? Ця миловидна дівчина з позивним Демон могла б зараз ходити на лекції, хвилюватися на побаченнях?.. Могла б… Та вона під обстрілами евакуйовує “трьохсотих” з поля бою.
Якось бойовий медик Демон разом зі своїм незмінним водієм Андрієм примчалися на позицію вивозити пораненого – того накрило 120-міліметровими мінами. Обстріл не припинявся, і з міркувань безпеки Демон могла б перечекати, поки закінчаться вибухи – ні військовий Статут, ні Совість людська її б не осудили. Проте, розкриваючи на ходу свій потертий, обліпляний всілякими прикольними шевронами, санітарний рюкзачок, вона кинулася на допомогу та під обстрілами зупинила кровотечу хлопцеві, врятувавши йому життя. Але за мить і самому бойовому медику знадобилася допомога…. Міна підірвалася неподалік від Демона – дівочий крик, контузія, шпиталь…
А одного разу, везучи пораненого зенітника в кузові пікапа, вона всю дорогу тримала, майже відтяту снарядним уламком ногу бідолахи, що висіла на шматку м’яса. Нагинаючи голову від куль та уламків, вона заспокоює його, а він – чи то від болю, чи то від злості – до крові кусає її. Хоча мав би Бога за неї молити, бо ногу йому таки врятували.
***
Хіба могла в колишньому житті підірватися ручна граната – не в кіно, не в книзі, а у мене під ногами.
… На ту мить обороняти позицію нас залишилося лише четверо. Москалів, що нас штурмували було десь біля тридцяти (як засвідчили підрахунки після бою). Хоча підступи до наших окопів були заміновані, принаймні, так нам сказали, русні вдалося обійти нас з трьох боків. До сих пір у вухах стоїть дикий крик москальського 
офіцера: “Вперёд!… Не залегать!…” Від перегріву наші автомати почали клинити, орки підібралися ще ближче, і до нас в окопи полетіли ручні гранати…
Хочете дізнатися, як воно, коли в п’ятидесяти сантиметрах від тебе вибухає граната РГД-5? Мені “повезло”: я і відчув, і розгледів сам процес цього смертоносного дійства. Сам приліт “ергедешки” я не побачив, хоча хтось з хлопців (як з’ясувалося потім) і крикнув: “Граната!”. Та хіба в бахканні вибухів і тріскотні автоматів щось почуєш? Коли повернув голову, щоб взяти із ніши в окопі свіжий магазин, вона вже лежала біля моїх ніг. Через секунду – біло-багряний спалах завбільшки в футбольний м’яч. Ще за мить – хоча, можливо і не було цієї миті, а все сталося водночас – розліт уламків: хмарина з чорного диму і дрібних, наче макові зернята частинок. Цікаво, але в тих обставинах я зумів навіть здивуватися: гадалося, що уламки від гранати крупніші, а не отакий дріб’язок?.. Зауважу, що все це відбувалося, начебто в уповільненній зйомці. Потім – поштовх у спину. Знову ж таки – подив: чому це так кволо, я б навіть сказав, лагідно вдаряє вибухова хвиля? Не як – кувалдою, а як – подушкою. Причина мабуть в “уповільненній зйомці”.
Вибухова хвиля мене повалила, але не повністю – лише навкарачки. Болі від проникания в тіло уламків не відчув зовсім. Чесно кажучи, я взагалі не відразу зрозумів, що нашпигований залізом – лише, коли побачив один з уламоків, який стирчав з ноги.
Свідомості я не втрачав ні на мить. Навпаки, вибух гранати піді мною наче струсонув – в прямому і переносному сенсі – мій мозок, і підштовхнув його до активності. Я піднявся, подумки подякував Бога, що живий, подивився чи зі мною автомат, відімкнув і оглянув магазин на наявність патронів, і зазирнув за злам траншеї – чи в строю ще хлопці. На щастя, всі робили свою роботу – дно окопу було щільно встелене ковром з горячих гільз.
… І ще дещо про відчуття, коли під ногами вибухає граната. Можливо я трохи спотворю глянцевий образ Захисника, але війна, повірте мені, це не тік-токівський відосик з танцюючим бравим воїном в новенькому мультикамі (тип військового вбрання). Війна – це вибухова суміш з честі і доблесті, боягузтва і ницісті, мужності і жертовності, байдужості і підлабузництва, витримки і волі, тупості і несправедливості, патріотизму і професіоналізму, самодурства і бюрократизму, дружби і відданості…
Ото ж бо, що ще я відчув, після того, як в окопі осів дим від вибуху гранати, і до мене дійшло, що я вже “трьохсотий” – не повірите, але – полегшення. Хто був в оточенні – мене зрозуміє.
Справа в тім, що ми зробили все можливе і неможливе для того, аби ворог не зайняв наші позиції: відбили не один штурм, витримували багаточасові мінометні та артилерійські обстріли, виносили під кулями поранених, через нестачу людей не спали по декілька діб в очікуванні підкріплення, яке ніяк не надходило.
Але, коли під час бою залишились лише учотирьох проти цілого взводу, один за другим клинять автомати, набої закінчується, і з трьох боків на відстані метання гранати оточені ворогом – утримати позицію вже нереально. Нас чекала смерть або полон. Ви спитаєте: а чому б не відступити? Ми давали присягу, і без наказу покинути позиції не могли. І не тому, що ми такі вже геройські вояки, просто на фронті не заведено без наказу відступати. І це – не геройство, це – норма. Робота. Як на “гражданці: ви ж не підете з роботи раніше кінця зміни, не отримавши дозволу у начальника? А наказу про відступ від командування, яке знаходилося на КСП (командний спостережний пункт) – не було. Саме тому разом з гранатними уламками прийшло полегшення, бо “трьохсотий” це – евакуація з поля бою, а значить є шанс вижити, і що важливо – не мені одному, а – всім нам. Адже в разі наказу про евакуацію, евакуйовують пораненого двоє-троє його побратимів, що поруч. І такий наказ в нашій рації прохрипів…
***
Хіба міг я в минулому житті лежати голим і брудним, але щасливим, бо живим на операційному столі стабпункту (евакуаційний стабілізаційно-санітарний пункт, куди привозять поранених), а лікар зі словами: “Тримайся, братику” витягуватиме з мене уламки? Причому, не обезболивши. І, зізнаюся, не галасив я від болю лише тому, що не хотів ганьбитися перед двома присутніми жінками. Одна з них – медсестра, яка лагідно посміхалася і гладила мою долоню – уклін їй і подібним до неї ангелам, у яких вистачає лагідних заспокійливих посмішок на весь конвеєр з таких, як я. Також була там журналістка (якого дідька вона приперлася?), що поглядала в окуляр відеокамери та, наче вудочку, тримала довгий і волохатий мікрофон. Хотів було її прогнати, мовляв, що це за цирк? Каже: “Не хвилюйтеся – вашого обличчя не покажемо”. Ага, а мою голу дупу, також посічену уламками, значить можна по телевізорі показувати?..
***
Хіба міг я в минулому житті отак як зараз – лежати в бліндажі (пишучи ці рядки) і воювати з мишами, що бігають по мені, як по тротуару. Таке враження, що ці сірі нишпорки збіглися до нашої позиції з усього Донбасу.
Лежачи в бліндажі, коли спокій і нема обстрілів – гарно мріяти. Наприклад, про гарячий душ. У нас також є невеличка діжка з ковшиком, але води там обмаль, бо привозимо її бозна звідки, та й надворі вже заморозки.
Також солдат мріє про Жінку. Довгі місяці, а скоро і роки – спати одному, обнявши холодний автомат – від цього, буває, зриває “дах”…
А ще ми мріємо про перемогу. Мабуть ніхто так не мріє і не прагне перемоги, як той, хто її наближає – солдат на фронті…
Віталій Цвид
