Вже знову лютий. Вже третій від того першого, який жоден з українців забути не зможе. Два роки ми живемо у стані, який мало хто до цього міг собі чітко уявити чи окреслити. Навіть озвучити це словосполучення «воєнний стан» було тоді чимось досить неприродним попри те, що війна вже тривала вісім років. Та Боже, яких вісім, вона тривала вже довгі десятиліття і століття. Просто ніхто не хотів цього усвідомлювати.
Євангельська притча — розмова Ісуса з багатим юнаком про багатство — нагадала мені візит до одного місцевого олігарха. Він показував маєток, де все було по-багатому, автоматично вода поливала травичку, альтанка чекала гостей, обкладена крупним каменем, а в будинок він завів нас, аби показати свій робочий кабінет. Міцні, певно, дубові меблі, канделябри достатку – все нагадувало поміщицький кабінет десь так у стилі качанівської садиби Тарновських.
Прозвучало просте питання від сина про американців, які тупо відвернулися від України. А ще, оперуючи своїми невеликими знаннями про другу Світову, син додав: а якби в 1944 році США раптом припинили поставки зброї Червоній армії, то чи Гітлера перемогли б? Тієї ж ночі я прочитав новину: спікер палати представників М. Джонсон сказав, що за допомогу Ізраїлю вони проголосують, а за допомогу Україні – ні…
