Вже знову лютий. Вже третій від того першого, який жоден з українців забути не зможе. Два роки ми живемо у стані, який мало хто до цього міг собі чітко уявити чи окреслити. Навіть озвучити це словосполучення «воєнний стан» було тоді чимось досить неприродним попри те, що війна вже тривала вісім років. Та Боже, яких вісім, вона тривала вже довгі десятиліття і століття. Просто ніхто не хотів цього усвідомлювати.
Ми, як учні, що не вивчили урок, сиділи тихенько, сподіваючись, що нас пронесе і до дошки нас викличуть не цього разу. Але не пронесло. Тому це наша війна і мусимо її прожити. Кожен по своєму. І з усіх цих мільйонів наших досвідів колись складеться історія цієї війни. Але щоб лишитися на скрижалях памʼяті 
хтось має це зафіксувати. Насамперед люди, які вміють це професійно робити – письменники.
Розповім про книжку, яка стала літописом воєнних досвідів окремих особистостей, але загалом показала цілісну картину нашого життя після 24 лютого 2022 року.
«Воєнний стан» – саме так, лаконічно і чітко, називається збірка короткої прози сучасних українських авторів, яка минулого року вийшла у видавництві Meridian Czernowitz. Це антологія, що обʼєднує під спільною обкладинкою пʼятдесят творів, написаних нашими сучасниками, людьми, яких можна назвати моральними авторитетами суспільства. Кожен з них описав свій особистий досвід, який пережив після того переломного лютневого ранку.
Всі ці розповіді дуже різні за стилем і за суттю, за подіями. Та і їхні автори дуже різні, з різними бекграундами й долями. Хтось описував свій досвід з-за кордону, а хтось з лінії фронту, хтось розповідав про пережиту окупацію, а хтось про волонтерський досвід, хтось писав про намагання достукатись до європейських колег, а хтось про те, як знаходив спільну мову з людьми, що прожили важку психологічну травму. Пʼятдесят відтінків нашої війни. Це, зрозуміло, не весь її спектр, але вже достатньо, щоб побачити цю війну у всій її багатогранності. Тому значення такого видання важко переоцінити.
Але найбільша значущість цієї книжки в тому, що вона має англомовну версію. І це означає, що хоча б частина світу зможе дізнатися про наш досвід, про нашу війну. Можливо це не змінить ситуацію кардинально, але навіть якщо частково допоможе західному світові відкрити для себе феномен України, це вже неабиякий внесок у майбутнє. Бо нині виглядає так, що ми єдиний народ, який має моральну силу придушити цього двоголового демона, а історія України – це історія перетворення населення на націю.
Іноземцям, навіть тим, які нас підтримують усім серцем, інколи важко зрозуміти, що керує нашими діями. Не раз бачила жах і нерозуміння в їхніх очах, коли розповідала, що приїхала до Європи лише на кілька днів і вже повертаюсь додому. «Чому? У вас же війна?» – звучало їхнє нерозуміння. «Саме тому, що війна! Бо то наша війна». Їм всім ще багато треба про нас дізнатися.
За цих два роки життя кожного українця змінилося кардинально. Війна позбавила нас звичного життя, але сформувала нову сьогоднішню буденність. Ми не просто зуміли вижити, ми зуміли давати собі раду в різних екстремальних умовах, протистояти викликам, які впродовж цих місяців змінювалися залежно від зовнішніх обставин. Ми навчилися підзаряджати свої внутрішні батарейки, бо інколи, коли здавалося, що вже нема за що триматися, знову знаходилося те «щось», що давало енергію для руху. Ми стали товстошкірими, звикли до цинічних жартів, бо розуміємо, що життя дуже хитке і може обірватися будь-якої миті, але разом з цим ми навчилися проявляти емпатію й опікуватися навіть тими людьми, яких ніколи в очі не бачили. Ми відкрили себе не тільки для всього світу, а й для самих себе. Бо навіть не знали раніше на що здатні. І саме про це ця книжка.
Література – це гарний інструмент, щоб зафіксувати колективну памʼять того, через що ми зараз проходимо. Уявіть, лише два роки минуло, а стільки подій відбулося в житті кожного зокрема і країни в цілому. Деталі затираються в памʼяті, а їх так важливо зберегти для майбутніх поколінь. І це не пафос, це реальна потреба.
Читаючи, я пригадувала певні події, які відбулися зі мною за ці два роки і які вже встигли трохи призабутися у вирі нових подій. І я подумала, що варто і собі було щось фіксувати, щоб потім змогти відтворити через роки. Я читала цю книжку і практично кожна розповідь відгукувалася мені своїм власним досвідом. Читати було важко і легко водночас. Все було близьким і зрозумілим, але від того сльози накочувалися на очі й тексту вже не було видно. Треба було чи не на кожній сторінці виплакати той свій особистий біль, який накопичувався місяцями і який в процесі читання інтегрувався з болем інших, формуючи тим самим якийсь особливий спільний досвід. І в цьому відчувалося щось солідарне, те, що допомогло нам всім вистояти й не зламатися.
Тож я надзвичайно вдячна людям, які створили цю книжку. Дякую всім авторам, що поділилися з читачами своїм сокровенним. Багатьох з них маю честь знати особисто і при нагоді обовʼязково розповім про свої враження та емоції. Я дякую кураторам цього надважливого проєкту Андрієві Любці та Євгенії Лопаті, а також редактору Олександрові Бойченку за гарну роботу. Вона дуже важлива. Не можу не відзначити, що передмову до «Воєнного стану» написав Головнокомандувач Збройних сил України генерал Валерій Залужний і це додає книжці особливої історичної значущості. Бо як не було б нам важко, але точно вже не буде соромно.
Я дуже хочу перечитати цю книжку років через двадцять. Як не дивно, але так, я планую дожити до цього часу. Ба більше, маю на цей період ще стільки планів, що насправді їх реалізація виглядає доволі сумнівною з точки зору логіки та здорового глузду. Але саме це тримає мене сьогодні на плаву і не дає опустити руки. Думаю, я буду плакати над кожним прочитаним у цій книжці реченням та із вдячністю згадувати кожного, хто на її сторінках залишив для нащадків часточку своєї душі. Бо це було щиро і правдиво.
А ще колись, через десятки років, підуть з життя усі свідки цієї російсько-української війни й тоді вона залишиться для нащадків героїчним міфом, зафіксованим у світлинах, документах та книжках. Однією з них буде антологія «Воєнний стан».
Галина Новосад
