Професор Погрібний був куратором нашого курсу на факультеті журналістики КДУ. Роки мого навчання в Києві були ще совєцькі, просяклі «застоєм»! Вступивши до університету без блату та знайомства (та ще й на престижний журфак), я – двадцятидворічний – вже встиг відслужити у війську і рік попрацював верстальником якогось там розряду на одному з деревообробних комбінатів Закарпаття (Тересвянському ДОКу). Звідтам, з робітничого середовища, й простелилася мені доля прямісінько на журфак ерзац-столичного вишу.
Ба, навіть уже моїм нині покійним батькам не вірилось, що їхній синаш ось так – студент київського університету. Тому найбільше завдячую тодішньому деканові факультету Дмитрові Михайловичу Прилюку. Власне, завдяки його волі я переміг у творчому конкурсі «Проба пера», організованому редакцією газети «Молодь України» та факультетом журналістики.
Звісно, ставши одним з переможців творчого конкурсу, на вступних іспитах я, щиро кажучи, зірок з неба не хапав, а як улюбленець декана – без особливих труднощів був зарахований до спудейської братії 1981 року. Таким побитом і опинився на курсі, де й був куратором А. Погрібний.
Анатолій Григорович з рік придивлявся до мене, і якось після третьої пари (а вчилися ми в другу зміну), запропонував, аби я провів його до метро. Дорогою зустрівся нам знайомий А. Погрібного, викладач ужгородського університету. Куратор відрекомендував мене йому як земляка. Ужгородський викладач поцікавився:
– З якого району?
– Тячівського… – відповідаю.
– Добре, що хоч один з Тячівського району на журналіста, а то звідтам зазвичай лише на попів вчаться…
Опісля Анатолій Григорович запросив мене до кав’ярні. Ми випили по келиху червоного сухого вина. Видається мені, Погрібний не вживав міцних напоїв.
– Славо… – так він до мене зазвичай звертався. – Збираюся влітку зі своєю сім’єю провідати свого товариша на Міжгірщині…
– То чому б вам не заїхати до мене на Тячівщину, до моїх батьків.
– Справді?.. – Анатолій Григорович сприйняв мою пропозицію захоплено.
Подружжя Погрібних з їхніми двома малими синочками спершу заїхали до моїх батьків, намилувались гірськими краєвидами, а вже на Міжгірщину запросили й мене. На гостині у товариша Погрібного, я, звісно, прилип очима до хазяйської доньки мого віку. Вкмітивши, що сласне діло може закінчитися невтішним, Анатолій Григорович відкликав мене і на самоті застеріг:
– Славо, гляди, аби мені не довелося відтак за тебе червоніти…
Другодні з Міжгірщини мене, мов корова язиком злизала! Вже в Києві, бувало не раз, А. Погрібний у п’ятницю давав мені ключа від свого помешкання:
– Ми сім’єю збираємось у село, до моєї матері, тож на вихідні моя книгозбірня повністю у твоєму володінні. Читай, мусиш багато читати! Галина Григорівна [його дружина] наготувала повний холодильник їжі, не пропадеш.
Ось так я затоваришував з сім’єю Погрібних. Анатолій Григорович частенько був мені за порадника. Ба, навіть уже з наступним деканом журфаку Анатолієм Захаровичем Москаленком вони удвох «вимолили» в Марії Каранської манюсіньку-манюсіньку трієчку з української мови, яку я перескладав шість разів…
Дотепер мої студентські побратими частенько згадують, як ми допомагали Погрібному переїздити з одного 
помешкання на інше, вантажили і розвантажували з «КАМАЗа» меблі… (хоч найбільше, безперечно, там було книжок). Переїздив тоді Анатолій Григорович з міського масиву Райдужний на Дарницю. Вони з дружиною накрили нам по наших трудах таку «поляну», що завше голодним спудеям і не снилося… Ще й на додачу позолотив кожному руку!
Не промину, згадаю і своє студентське весілля. Власне, в той день збіглися дві «вікопомні» події — моє весілля та 150-річчя заснування Шевченкового університету, що відзначали на високому державному рівні. Я звичайно заздалегідь запросив Погрібного… Думали, не прийде. Він справді припізнився, але таки прийшов, дорогий нам Анатолій Григорович.
Зазвичай нарисовці змальовують своїх героїв за зовнішніми принадами, так би мовити, чеснотами напоказ, я ж у моєму коротесенькому слові спробував показати професора Погрібного зсередини! Таким, як його бачу та пам’ятаю…
Ярослав Орос
P.S.
Анатолій Григорович був куратором нашої групи… Пам’ятаю творчі роботи, захист першої практики. Він подарував віру в себе та в свої можливості. І відкрив неймовірний світ української літератури. Наша група ходила на захист його докторської дисертації… П’ятірки на екзаменах… На іспитах він дискутував, розмовляв із студентами, розвиваючи тему… А якими були лекції… І віра в Україну… Як дивовижно Анатолій Григорович читав вірші… Потім він став куратором курсу, очолив кафедру… Море спогадів… І сяйво світлої душі… Спасибі долі, що подарувала цю зустріч.
Людмила Пархоменко
Моєму улюбленому університетському викладачу, відомому літературознавцю і державному діячеві перших років нашої молодої держави Анатолію Григоровичу Погрібному виповнилося б 80 літ. Вже 15 років його немає з нами. Усе моє навчання на журфаці Шевченкового університету було пов‘язане з його ім‘ям — від найпершої університетської лекції у вересні 1983-го до наукового керівництва моєю літературознавчою дипломною роботою. Дякую своєму студентському товаришу, письменнику Ярославу Оросу, що написав цей спомин, бо я теж брав участь у всіх тих подіях — від переїзду до весілля. Анатолій Погрібний був тим викладачем, якому студенти аплодували після лекцій стоячи…
Георгій Галиць
Комсомолець. Як літературознавець — нуль. За винятком брошури про Щоголева. Як людина вигрібний — городня війна з рідним братом, усунення Череватенка тощо. А науковий націоналізм як антиукраїнська провокація — чого варта..? Та й таке.
Роман Кухарук
