Збагне біла заздрість біль наших утрат/ І втішить у годину біди/ А чорная прийде, обійме, як брат/ Але порадіє завжди/ У білої заздрості — друзі і день/ У чорної — крик самоти/ Між ними ніколи не звести мости/ Між ними — довічна дуель! 12 червня — День народження Андрія Демиденка! Дай, Боже, радості, Світлої радості Кожному серцю і кожному дому!
Андрій Демиденко (поет): «Останнє, що подарував мені Назарій Яремчук — аркуш паперу із свого записника. Коли прийшов з його лікарняної палати, вдома прочитав: «Андрійку, спасибі за епохальну нашу пісню «Дай, Боже, радості».
З Назарієм уперше зустрівся на одному з концертів у столичному палаці «Україна» в 1985–му році. Він співав мою пісню «Так приходить кохання пора». Вона була також у репертуарі сестер Байко. У ньому настільки жив дар людяності, відкритості, теплоти, що його не можна було не полюбити з першої зустрічі. І відразу ж видавалося, що ми сто років знайомі і сто років дружимо. Таким Назарій залишився назавжди.
Ми мали і маємо достойне гроно талановитих співаків, для яких я писав вірші до пісень і з якими здружився. А інакше й бути не могло, не було би єдиного унісону, гармонії, бачення. Якщо бути абсолютно відвертим, то Назарій не мав аж такого видатного голосу, але став улюбленцем публіки, його впізнавали з перших акордів і зали. Від кожної нової зустрічі з ним вибухали шквалом оплесків. Мав він харизму величезну. Мало що красень, був чесним перед своїм слухачем, йому вірили і довіряли.
Скільки часу сплило без Назарія, і скільки років не маю справжньої непідробної насолоди відчувати друга, брата. Відчувати вкрай важливу потребу його присутності навіть тоді, коли його не бачиш. Але знаєш, що він є. Він для мене і нині живий.
Пригадую, як стояли ми втрьох: Назарій, Дмитро Гнатюк і я. Дмитро Михайлович любив Назарія як сина, найбільше з усіх співаків, які були на естраді. Коли підійшов до нас Василь Зінкевич, який заспівав «Марічку» в новому аранжуванні, й сказав: «Дмитре Михайловичу, я скоро заспіваю всі ваші пісні!» На що той квапливо відповів: «Ой, Васильку, не треба! Я тебе прошу!» Думаю, Назарію такого він не сказав би ніколи.
Не раз чув і бачив спілкування Назарія з людьми, які не належали до мистецького цеху. І розумів, за що і чому він має таку справжню любов народну. Адже любив усіх. Ніколи не показував, що у нього якийсь сум, що має якісь свої проблеми. Був людиною–святом і людиною–оркестром позитиву.
Природа — найбільша і найрідніша коханка Назарія Яремчука, яка ніколи його не зрадила, яка завжди його втішала. Він до безтями був закоханий у рідні Карпати, тішився всіма Божими природними дарами своєї рідної Буковини, і від цієї казки все в ньому кипіло і бурлило творчістю. Отак одного разу, ідучи випаленим лугом спалених отав, я побачив наш світ жорстоким і варварським. Якщо таке буде і далі, ким стану я, навколишнє середовище, Україна, увесь білий світ? І так мені стало нестерпно млосно і болісно. Як за рідну дитину, як за самого себе. Відчув потребу написати пісню, яка би стала прологом чи гімном Червоної книги збереження Природи. Але ця Червона книга мала бути з людським обличчям.
Ще не було написано жодного рядка, а назва «Оркестр природи» вже була. Але просто написати про природу вважав і досі вважаю цього замало. Потрібна була драматургія. Не треба було її придумувати. Я взяв з життя оці печальні картини наших вихідних у лісах, на ставках, озерах, лугах і гаях, подивився, а що ж ми залишаємо після себе. Людина — найбільший ворог і найбільший кат природи. Найбільший паразит. Пісня «Оркестр природи» стала закликом і молитвою до тих, у кого хоч трішки залишилося совісті. Чи в нас пробудиться сумління в ім’я самозбереження? Природа — найкраща симфонія. Я дуже втішений, що такий твір народився, до нього Олександр Злотник написав блискучу мелодію. І що Назарій Яремчук не тільки виспівав її, а й так точно підказав музичні інструменти аранжувальнику. Так полум’яно, так молитовно і з таким надривом її виконав. Якщо ми люди, кожен свій новий Господній день починаймо зі збереження природи, за золоте має бути правило, що найкращий день для цієї святої і благородної справи — нинішній!
Була в нас епохальна пісня — «Дай, Боже, радості». Злободенна і багатовікова тема, яка з’їдає українців і українство, — тема заздрості. Час іде, мав би зростати і змінюватися на краще інтелектуальний потенціал нації, духовний і моральний, проте, на жаль, нинішня заздрість зашкалює, її набагато більше, аніж у минулі часи. Якщо нас хтось знищить, то в першу чергу — самоз’їдання і заздрість. Хотілося страшенно написати щось таке, що стало би щитом, зброєю проти заздрості. Звичайно, в міру можливого.
Вірш народився досить швидко. Мені здавалося, що мелодію напише Іван Федорович Карабиць. Але він був зайнятий музикою до кінофільмів. Тоді згадав про Геннадія Татарченка. Відтак народилося аж три варіанти пісні. Геннадій Петрович працював зі мною так, як Ігор Шамо. Я сідав та імпровізував ті емоції, які відчував у вірші. Татарченко слухав, награвав і ми вибрали ту мелодію, яка найбільше відповідала екології душі та совісті нашої нації.
Назарій зателефонував мені о другій годині ночі, не міг дочекатися ранку, хотів поділитися успіхом з автором: «Тільки зі студії, послухай нашу пісню!» Разів з вісім ми разом слухали і обговорювали «Дай, Боже, радості». І безмежно були щасливі. У ній він сповідався не тільки своїм талантом, а й громадянським «я». Хоча був естрадним співаком, у ньому нестримно 
клекотало бажання зробити щось важливе і добре для нашого народу, щоб він трошки краще жив. І виглядав краще інших народів.
Коли Назарій приїжджав у Київ у період апогейної любові до дружини і бачив електронні рекламні табло, казав мені: «Знаєш, Андрійку, як мені зараз хочеться, щоб на тому табло світилися слова: «Я люблю Дарину!» У ті хвилини мені здавалося, що Ромео відпочиває далеко. Настільки мав приплив свіжих сил, світився від радості. Ось цей романтизм не залишав його ніколи. А ще він не вмів ображатися. Ніколи і ні на кого. А яким був поетом! Якось нудився, нудився і відкрився: «Хочу показати тобі свої вірші, але боюся…» «Чого боїшся? Чому раптом?» Показав мені вірша про море, який став піснею з музикою Миколи Свидюка. Читав мені короткий, але глибокий за змістом, вірш про батьків. Назарій дуже розумівся на слові. Він умів вибрати ключове і просив композитора обіграти його. Щоб врізалося в пам’ять і в душу.
Ніколи не забуду той час, коли купив нове помешкання в столиці, над Дніпром. А Назарій мене підганяв з якоюсь піснею. Тоді ж повідомив йому, що займаюся ремонтом. І так, поміж іншим, запитав мене яку житлову площу займає та моя квартира. Минуло кілька днів, Назарій мені зателефонував і повідомив: «Андрійку, прошу тебе в четвер бути на своїй квартирі з 11 години дня». «А що таке?» — перепитав його. «Так треба! Побачиш…» І акурат у призначений час постукав у двері: «Привіт! Привіз тобі паркет! Виходь, будемо заносити!» «Який паркет?» —- заскочений від несподіванки перепитав його. «Я ж з Карпат, буковинець, тому хочу, аби ти відчував постійний запах нашого бука. Паркету вистачить не тільки на твої 86 квадратів, а й з запасом!» — усміхнено і щасливо зізнався мені. Засукав рукави й тягав ті пачки з паркетом разом зі мною. Минуло стільки років, і той раритетний буковий паркет Назарія бережу, як зіницю ока. У тих місцях, де з’явилися уже якісь шпаринки, навіть і не думаю робити будь-які ремонтні втручання. Справа ж не в паркеті. При його зайнятості, при його завантаженості друзями, родичами і обов’язками, він міг ще й зробити такий дарунок на все життя.
Що ж до фонограм, то Яремчук завжди йшов до свого слухача і глядача справжнім, щоразу, неначе на сповідь. Не міг фальшивити, не навчився цього. Десь у двадцятих числах травня 1995 року Назарій співав у Львівській опері в концерті до 50–ліття ЛАЗу, де я був режисером і ведучим. Проспівав три пісні, востаннє у Львові, де його обожнювали, та й не тільки там. Ніхто тоді цього навіть у найстрашнішому сні уявити не зміг би!!! Жити залишалося всього 40 днів… Сонячно вклонився львів’янам, зайшов за лаштунки і присів, тримаючись за живіт. «Що ти робиш із собою? Чому не можеш співати під фонограму, як всі інші?!» — насварився я на нього. «Не вмію я цього робити… та й не можу дурити свого глядача…» — зціпивши зуби від невимовного болю, зізнався мені. У Назарія прогресував рак шлунку…
Він був лицарем вищої проби гідності стосовно української пісні, рідної мови і рідного народу. Я закликав би тих, хто хочуть бути українцями, хто хоче гордо і незрадливо нести це світле Богом дане ймення, звертайтеся до творчості Назарія Яремчука. Там відчуєте і знайдете абсолютно щирий та животворний патріотизм. Це було святим для нього. Ставився до цього винятково відповідально».
Михайло Маслій
(уривок з книжки «Незрівнянний світ краси Назарія Яремчука»,
Видавничий Дім «Букрек». м. Чернівці. 2021 р.
Директор Дарина Максимець. 400 сторінок)
