Ексклюзивна хвиля

«Багатоповерхівка» Агнєшки Окнінської

Так, як пише Аґнєшка Окнінська (нар.1974 р. в Ченстохові), не пише в Польщі, здається, ніхто. Стиль її письма дивовижний, як і взагалі незвичайним є саме її світовідчуття. Ця проза (а це здебільша цикли коротких оповідань, обєднаних якоюсь одною темою або одним персонажем) надзвичайно лаконічна. Речення прості, не закручені мудрованими зворотами. Кожне слово, фраза, образ живі, рельєфні, вагомі, міцно повязані з конкретною реальністю, відображають справжні, не вигадані почуття, не вигадану дійсність.

Тут нема нічого зайвого – слова як щільно припасовані одна до одної цеглини, тому кожне окреме оповідання самодостатнє, цілісне й абсолютно довершене, до нього не можна нічого ні додати, ні відняти.
Про що ж оповідає письменниця? Про людину. Про чоловіків і жінок, старих, молодих, зовсім юних, про їхні життєві проблеми, їхні надії, страхи, пристрасті, їхні пекучі внутрішні конфлікти, які спричинюють страждання, иноді й трагедії, про розбиті ілюзії, про душевну сліпоту і душевну чуйність, про тугу серця, яке прагне вирватися зі світоглядних пут, про тих, хто очерствів серцем, пустився берега, зневірився, став безрадною забавкою обставин і про тих, хто всупереч всім нещастям все ще вірить у якісь свої шанси.

Цікаво, що все це змальовано на прикладі звичайних «маленьких» людей, простих, примітивних, зчаста глупих, самою долею приречених на невдачі, иноді й розважливих, розумних, які тішать себе марнотними успіхами, також злих і добрих, затятих у своїй цілеспрямованості і безвольних, самовдоволених і невпевнених в собі, людей, які живуть у звичайних польських містах, містечках і селах, з якими ми повсякчас зустрічаємося на роботі, в транспорті, на вулиці, всюди, де б ми не були.

Всі вони, їхні манери, вчинки, розмови дуже пізнавані. Авторка, описує їх, здавало би ся, цілковито безсторонньо. Вона показує їх стотно такими, якими вони є, кумедними і трагічними водночас, не цураючись зі всією нещадністю говорити ту зчаста парадоксальну правду, яка здатна викликати або гучний сміх, або паралізувати безнадією та розпачем. І разом з тим за цією позірною авторською відстороненістю я постійно вловлюю її глибоко скрите співчуття до всіх нас, людей, приречених жити в цьому незатишному світі, непередбачуваному, алогічному, химерному, повному загадок, де добро й зло тісно переплелися і про який неможливо сказати ні «так», ні «ні». Саме це і є те, що виріжняє ці тексти – в них скриті вельми важливі буттєві смисли.

Мушу також сказати, що авторка (зараз вона живе в Берліні) не дуже відома у себе на Батьківщині. Її твори переважно публікувалися в літературних часописах. Основні, як от цикли оповідань «Чотки» («Różaniec») і «Багатоповерхівка» («Wieżowiec) друкувалися в літературному журналі «Galeriа» (ном.56 2020 р. і ном.63 2022 р.). Писати ж вона почала ще в девяностих роках в Ченстохові, де здобула освіту і де тривалий час працювала журналісткою місцевих періодичних видань, а також на радіо.

Я вірю, що творчість Аґнєшки Окнінської рано чи пізно буде належно оцінено і в Польщі, і за її межами. Адже головним рушієм визнання письменника є все-таки високоякісний текст, а не рекляма, як дехто думає. І ніщо инше, а саме текст і тільки текст спонукав мене перекладати твори Окнінської і написати цю коротеньку замітку про неї.

Володимир Яворський-Волдмур

Агнєшка Окнінська

БАГАТОПОВЕРХІВКА
Анеті Лясак, моїй найближчій подрузі
— зa те, що вона є

Ліфт

Ліфтів було два. Один – більший, біля парадного входу, инший – менший, між помешканнями на першому поверсі. Обидва були тісні. Внутрішні двері скрипіли, їх доводилося притримувати під час руху руками, щоб не заклинило. Коли я їхала, то відчувала, що кабіна наче протискається крізь перешкоди… Вона скреготала й гуркотіла — і моє серце щоразу мліло, чи доїду. Ліфт часто зупинявся між поверхами. Була кнопка аварійного виклику, але вона не працювала. То ж така їзда тривала довго, але врешті ліфт завсіди доїжджав сам до місця призначення.

Иноді я сиділа у ньому годину. Читала, що було написано на стінах. Шестикутну звізду і напис «Їби жида» уже знала. Це було перше, що впадало ввічі, коли заходиш всередину. На инше мала час, коли бувала тут увязнена. Могла дізнатися хто “хуй”, а хто “остання хвойда”. А ще, хто кого кохає. Втім, це саме я й написала. Поспішала на зустріч з Ролькою, не зачинила добре дверей, і ліфт застряг. А я хотіла розповісти їй про Серделя. Живіт стисло, щоки палали, я ледве переводила дух – така була щаслива. А ліфт стояв. Тоді я написала на стіні кульковою ручкою це зізнання, і мені відразу полегшало.

Найгірше, коли випадало увязнитися в ліфті в неділю. У суботу всі чистили, замітали, аж до ранку грюкали двері квартир, а в неділю ніхто не прибирав. Заходячи до кабіни, я ховала ніс під комір куртки, щоб не задушитися. Заплющувала очі й уявляла кущі диких рож, з яких у червні збирала пахучі пелюстки. Бабця пересипала їх цукром. Вони зберігалися в баньці до масного четверга, а тоді бабця присмачувала ними пончики. Цей духмяний запах допомагав мені пережити недільне увязнення в ліфті. Багатоповерхівка була моїм світом.

Лідка

На першому поверсі було холодно. Двері з обох боків були відчинені, там гуляв протяг. Коли на сходових майданчиках ще були сміттєпроводи, то найбільше смерділо на першому поверсі. Згодом їх ліквідували. На першому поверсі все було сіре. Можливо тому, що туди потрапляло найменше сонця. Старі поодинокі дерева закривали більшість вікон. Потім дерева позрізали і сталося щось, що навчило мене не судити про людей поквапливо і передчасно. А ще, що сірий аж ніяк не найпотворніший колір.

Був пізній вечір спекотного літа. Вікна всіх квартир були відчинені навстіж. Багатоповерхівку було побудовано з величезних плит. Люди говорили, що в будь-який змиг вона може скластися – як картяний будиночок. Я часто ставала на пагорбі, дивилася на наш височезний будинок, що сягав хмар, і уявляла, як стіни кожного поверху складаються всередину.

Того вечора я теж стояла на пагорбі і дивилася в небо. Раптом помітила, що праворуч у наріжній квартирі на першому поверсі щось відбувається. Всюди світилося, і хтось робив дивні рухи. Там проживала сімя з донькою. Жінка була вчителька. Я звернула на неї увагу в бібліотеці, коли вона гортала ті ж самі книжки, що і я. Здивувавшись, запитала, чому, адже вони не для дорослих. Змірявши мене поглядом, вона посміхнулася і відповіла, що це не має значення. Доросле життя нелегке, а ці книги дають їй можливість повернутися у мрії. Потім я зустрічала її ще кілька разів зі своїм чоловіком. Він мав величезне черево і був завжди спітнілий, навіть взимку. Я не любила їздити з ним у ліфті. Краплі поту стікали по його лобі і скронях, і так відгонило кислим, що здавалося, мене зараз знудить. Крім того, у нього були потріскані губи, які він весь час облизував. І постійно потирав пучками пальців. Вони мали доньку Лідку, яка була старша за мене на три роки. Ми з нею обмінялися кількома словами, але не були подругами. Лідка рідко виходила у двір, щоб побавитися з иншими дітьми. Вона ходила постійно задумана, а коли посміхалася, то посмішка її була сумна.

Я підійшла ближче до вікна, але не дуже близько, бо боялася. Черевань був ще більше спітнілий, ніж звичайно. Я бачила його лише до половини. Мав на собі білу футболку і здавалося, ніби робить руханку. Піт дзюрив струмками, очі в нього були широко розплющені, рот розтулений, підборіддя посмикувалося. Я подумала, що, можливо, він присідає, бо його плечі були дещо здвигнуті вгору. Але він стояв на місці. Цікавість спалювала мене, але я не зважилася підійти ближче. Він був дивний. І я боялася, що він мене побачить, а пізніше мені доведеться їхати з ним у ліфті. Він часто підіймався на восьмий до свого друга. Втім, мама твердила, що то був ніякий не друг, а просто кумпан з випивки. А ще вона казала, що «дуже шкода пані вчительки, адже то така порядна жінка». Тож я вирішила йти додому, бо й так було вже пізно.

Через кілька днів я зустріла Череваня на пішохідному мості, який пролягав над дорогою швидкісного руху та сполучав дві частини мікрорайону. Я йшла з Ролькою по морозиво. Ми його проминули, але він повернувся і рушив за нами. Ми цього не зауважили. Грошей я не отримала, бо принесла погані оцінки, а в Рольки вистачало лише на одне морозиво. Я була зла і сказала про це вголос. І тут хтось схопив мене за плече. Я повернулася, і це був він. Сказав, що може дати мені на морозиво, але я мушу йти з ним додому, бо він забув портмоне. Якусь мить я не знала, що робити. Він дивно посміхався, і від нього тхнуло паленою ґумою. Спітнілі пальці, що стискали мою руку, прилипли до шкіри. Я чемно подякувала, і ми рушили далі.

Наступного вечора, повертаючись додому, я помітила, що знову всі світла в наріжній квартирі на першому поверсі горять. Цього разу я підійшла набагато ближче. Черевань був не тільки спітнілий, а ще й червоний на обличчі. Він посапував, наче не міг дихати. Руки його були злегка підняті – ніби вони на чомусь лежали або щось рухали. Я піднялася, цікава, навшпиньки, але випадково об щось перечепилася і голосно зойкнула. Він зиркнув у вікно. Напевно, впізнав мене. Перш ніж заслонив штори, я побачила Лідку. Вона підвелася з колін. Мала зіпріле заплакане обличчя. Витерла рукою набряклі губи. Її волосся прилипло до чола, де пульсувала набрякла жилка. Вона розсіяно глипнула на мене і втекла з кімнати.

Я не розуміла, що це було, але відчувала, що маю уникати його. Після канікул вони виїхали. Злотовська з пятого, яка часто сиділа біля вікна і все знала, могла розповісти про кожну квартиру. Пані вчителька з Лідкою, як стало відомо, замешкала недалеко від школи, де вчила. Де подівся Черевань – ніхто не знав. До наріжної квартири на першому поверсі заселилася нова родина з двома дітьми, і здавалося, справу було забуто. До зими. У січні під час колядок по помешканнях стала ходити поліція. Сусіди стояли в коридорах і голосно розмовляли. На якому поверсі священик? Коли буде у нас? У кого питиме каву? У кого щось їстиме? Хто не відчиняв дверей? Цього разу, окрім священика, до квартир, де перебували діти, навідувалася ще й поліція. Люди виходили схвильовані в коридори й видивлялися – чи то священник, чи то поліція підіймається сходами. І чи при зустрічі поліціянт має казати «дай Боже» чи досить і просто «добрий день»? Поліціянти побували і в нас. Питали про Череваня. Чи розмовляв зі мною, чи запрошував додому, чи торкався мене? Я все заперечувала, не могла сказати про зустріч з ним на пішохідному мості, бо тато й мама сиділи поряд. Якби вони дізналися, що я розмовляла з незнайомцем, то був би страшний скандал.
Потім виявилося, що поліцію викликав сусід з восьмого. Бо Черевань мацав його дочок за дупці і робив инші дивні речі. Мама дізналася про це від Злотовської. Казала, що він огидний чоловік і добре, що більше не мешкає в нашому домі.

Тривалий час по тому я не могла заснути вночі. Перед очима поставало зіпріле заплакане лице Лідки. Її набряклі губи, які вона з огидою витирала, і пульсуюча на лобі жилка.

Тета Янка

На місці зрізаних дерев виросли нові – знову затуливши вікна квартир на першому поверсі. На другому поверсі мешкала мамина подруга тета Янка. З чоловіком і донькою. Дядько Януш, як і мій тато, був інженер і працював на металурґійному заводі. Разом їздили до роботи і разом з неї поверталися. Донька називалася Кароліна, і ми вчилися в одній школі, але в ріжних клясах.

Ролька (це скорочене від Каролька) добре справлялася з польською, писала мені реферати, я ж допомагала їй з математикою. Ми мали шалені задуми. Якогось року були огидні канікули. Без кінця йшов дощ і було холодно. Ми вирішили грати у відпустку над морем. Спочатку спробували з вовняних коців і подушок облаштувати пляж у помешканні. Але передпокій був надто малий. Тож витягли все у коридор – тут було багато місця. Засвітили світло, але деякі лямпочки не працювали. Ролька принесла з покою своїх батька-матери нічний торшер, він мав замінити сонце. Одягши купелівки, полягали на коци і стали говорити, «яке ж то гарне літо в цьому році». Тоді в коридорі з’явився Юрек. Він зиркнув дві-три секунди, тоді зник у своїй квартирі і повернувся з гітарою. Потім став над нами і почав грати. Я закрила повіки і відчула, як сонце зігріває моє лице, як здалеку долинає шум моря, як пересування піщинок під коцом лоскоче мою шкіру.

Я любила сидіти в Рольки у вітальні. Дві стіни згори донизу були заповнені книжками. Під третьою стояла канапа. Коли вечорами тета вмикала побіч канапи нічну лямпу, і решту приміщення вкривала тінь, мені здавалося, що в кожній книзі хтось є, і зараз вийде, аби сісти з нами, послухати, як тета Янка читає вірші. Під час читання вона закочувала догори очі і продовжувала з памяти. Такої мити я бачила в її великих блакитних очах усе, про що вона оповідала. Кучугури снігу, через які вона задихано бреде. Гусячу шкіру, коли її огортає холодна вода в озері. Чула її замшевий, злегка скрипучий голос, що оповивав наче теплий шаль. Навіть гуркоту ліфта не чулося. А чути було завсіди, бо прилягав до стіни квартири.

Иноді дядько Януш (Рольчин батько) приходив раніше з роботи. Побачивши, що тета читає вірші, він виходив на кухню і гримкотів посудом. Потім починав кричати, що в хаті розгардіяш і нема що їсти. Розбурханий підходив до столу і погрожував, що повикидає всі книжки. Тоді ми з Ролькою перебиралися до неї в кімнату, а тета з дядьком починали колот. Сварня ставала голоснішою, тета плакала, а дядько врешті виходив з помешкання, хряснувши дверима. Ми знали, що він йде до мого тата, і питимуть горілку. А коли я повернуся додому, то тато попросить мене взяти одну з двох книг, які тільки й були у нашім помешканні, і скаже читати вголос. Завжди той самий уривок, який починався словами «Вже в руїнах мавританські твердині…». Коли я закінчу, його очі затуманяться, і він почне рюмсати, нарікаючи, що дідусь казав йому стати інженером, а він хотів бути машиністом локомотива. Він гаркатиме на маму, що вона зруйнувала йому життя, і ми знову спатимемо з нею разом на моєму вузькому тапчані. Втім, все це було варте тих тетиних віршів. Я заплющувала очі і бачила заплакане безтямне обличчя мого тата, який хотів, щоб і я стала інженером, як він. Потім чула голос тети і бачила її очі – повні всяких картин. Це мене заспокоювало. Я хотіла бути журналісткою і знала, що буду.

Ролька була нижча за мене, мала гарніші ноги й блакитні очі, як у її матери. Довге ясне волосся часто заплітала в коси. Любила сидіти на сходовому майданчику перед вікном і дивитися в небо. Посміхалася звіздам, і тоді на її щоках з’являлися ямочки. Коли вона бувала закохана, ми чи не щовечора сиділи на сходовому майданчику. А закохувалася вона часто, і завжди її оточували юрби шанувальників. Я не знала, чому це так. Може, усміхнені ямки чи великі блакитні очі? Я заздрила їй. На мене ніхто не задивлявся млосними очима. Якось один умовився зі мною про побачення, я тоді навіть почала носити спідниці. Потім виявилося, що він хотів лише бути ближче до Рольки. Мене це дуже заболіло, і я була зла на неї. Потім вперше і востаннє я вчинила як свиня, про що шкодую й досі. Не знаючи, що вдіяти з гнівом та образою, я пішла до дядька Януша і сказала, що Рольки не було на реліґії, бо вона пішла на побачення з хлопцем. Виник чималий скандал. Потім ми обидві спали у нас. Ролька і я на вузькім тапчані. Вона довго дякувала, що я в неї є – а я цілу ніч не могла заснути, бо мене душили докори сумління.

Коли в мене з’явився Сердель, я не могла сказати їй правди. Ролька не зрозуміла би того. Сказала би, що я себе не поважаю. Вона б не дозволила торкати себе хлопцеві, який каже, що приходить відпочити від власних проблем, а не слухати про проблеми її. Вона б увзагалі не дозволила до себе торкатися. Спочатку мала би бути фаза туману, що нависає над сонним містом. Потім сумний стукіт горобців у підвіконня і впевненість, що тільки вона, і то на все життя. Я ж не потребувала поезії. А може, й потребувала, але набагато важливіші були доторки. Після них я почувалася так, ніби хтось у тісній задушливій кінаті нарешті відчинив вікно, і все сповнилося свіжим повітрям. Ролька зчаста ночувала з мамою у нас або ми з мамою у них. Тета Янка була мені ближча, ніж справжні рідні тети. Без неї і без Рольки я не уявляла свого життя.

Памятаю, це було на Святвечір. Дядько Януш прийшов до нас вельми пізно, і то сам. Приніс дві фляшки горілки. Сів у приймальні, помовчав хвилину-другу, а тоді повідомив, що тета Янка разом з Ролькою забралися. Вона знайшла якогось люба́са, з яким, як казала, нарешті зможе читати вірші. Сиділи разом з татом, нарікаючи на невдячність жінок. Які вдають святих, а насправді є розпусниці. І що на Святвечір навіть бездомних не полишають самих, а покинути мужа, то стеменно такий же гріх, як порушити шлюбну присягу.

Накінець обидвоє заснули. Та це було й добре, инакше тато всю свою злість вилив би на нас, а ми тепер не мали куди піти. Ну та й я не мусила тепер вголос читати книжку. Тож чекала, коли минуть свята, щоб побачити Рольку. Довідатися, що діється. Вона з’явилася в школі, обійняла мене зі сльозами в очах, кажучи, що мама, напевно, здуріла. Мешкали тепер у бабці, у неї провели і святя. І це були найгірші свята в її житті. Мама весь час плакала, що не бачить того свого. Бо ж він жонатий, мусив бути з родиною. По святах прийшов з квітами і вже стало добре. Тета Янка до кінця дня ходила з піднесеним настроєм, твердячи, що він – кохання її життя. Бабця нічого не казала, тільки похитувала головою і зводила очі до стелі. Потім він кілька днів забирав її з роботи і привозив пізно вночі. Вчора вернулася заплакана. Зараз вона вдома, каже, що від нього йде. Ролька не мала поняття, що буде далі. Ми сиділи, міркуючи, що кохання – це таки тяжка справа.

Кохання тети Янки протривало до зимових канікул. Потім вона повернулася до дядька Януша. Але це не було добре. Щораз частіше вони спали в нас. Якогось вечора почувся сильний стукіт у двері. Хтось тиснув кнопку дзвоника. Я була сама вдома і трохи боялася. Та врешті пішла з’ясувати, що там, бо по той бік дверей хтось добивався, як на ґвалт. Це була Ролька. Біліша за стіни в коридорі. А може, мені здалося, бо стіни були брудні. Дивлячись з жахом, прошепотіла: «Він її вбє!». Мене огорнув страх. Я схопила ключ від помешкання і разом з Ролькою спустилася на другий поверх. Таким дядька Януша ще не бачила. Він скидав з поличок книжки, а як тета Янка намагалася його стримати, бив її по обличчі. Вона гепалася на фотель, а він кричав: «ти остання хвойда», після цього знову брався за книжки. Я подумала, що може це дядько Януш є автор того свіжого напису «остання хвойда», який кілька днів перед тим з’явився на стіні великого ліфту, а також рисунку жіночого лиця з розтуленими вустами і витріщеними очима. Ролька міцно труснула мене за плечі і я опустилася на землю. Охоплена жахом, гарячково думала, що робити. Тим часом Ролька (вочевидь, зі мною почуваючись впевненіше) пробувала розборонити батька й матір. Тоді дядько в нас став жбурляти книжками.

Мені спало на думку бігти на четвертий до пані Івони. Вона була медсестра. Може, вштрикне йому якогось укола, і це його заспокоїть. Ми з Ролькою хутко побігли до неї. Стукали, але ніхто не відчиняв. Потім почали грюкати. Було пізно, але крізь щілину під дверима прозирало світло з квартири. Не памятаю, хто з нас натис на клямку, але двері відчинилися. В обох покоях і кухні світилося. Пані Івона сиділа в кухні за столом. Перед нею стояла шклянка з водою, а в ній таблетки. Унурившись у вікно, вона не чула нас, хоч ми обидві стали кричати. Лиш коли Ролька з силою шарпнула її за плечі, вона обернулася. Пройшло трохи часу, поки її очі набрали притомного вигляду, і в них з’явився острах. Утім, добре – бо та хвилина тяглася цілі віки, і моя нажахана уява малювала картини, на яких тета Янка вже не встає з фотеля, а її великі блакитні очі безсило заплющуються. І тут Пані Івона зірвалася зі стільця, схопила в передпокої якусь білу торбу і помчала з нами на другий.

Тета справді вже не вставала з фотеля, але очі мала відкриті. Дядько стояв над нею і кричав, а ноги в нього підгиналися. Пані Івона тицьнула мені до рук білу торбу. Підійшла до дядька, який похитувався, і луснула його в лице справа і зліва. Він глянув на неї розлючено і заніс було руку, щоб відповісти на удар. Але тоді дістав по пиці третій раз і повалився на підлогу. Пані Івона викликала телефоном швидку, і тету забрали до шпиталю. Також хотіла викликати поліцію, але тета не згодилася.

За кілька днів тета повернулася додому. Першої ночи я спала у них, бо Ролька мене просила. Бачилося однак, що дядько заспокоївся. Поволі все поверталося до норми. Було майже, як раніше. Вони приходили до нас на іменини, а ми до них. Я спала у Рольки, а вона у мене. Тільки книжки з вітальні зникли. Я помагала їх пакувати до коробок, а пізніше виносити в підвал. Та й тета перестала читати нам вірші. Часами, коли я приходила до Рольки, а дядька Януша не було, бачила як тета сидить, унуривши очі у вікно. Мені здавалося, що в її широко розплющених очах я бачу ті картини. Вона усміхнена зі спітнілим лицем, з віхтиками волосся, прилиплого до щік. Або сумна заплакана тремтячими руками щільніше обвиває шию вовняним шалем, захищаючись від шаленого вітру. І я заледве не відчувала цей вітер на своїм обличчі.

Дядько Януш і далі приходив до нас на випивку, але вже не вели розмов про жінок. Більше про те, що життя паршиве, а мрії існують для наївних. Потім я знову мусила читати «Вже в руїнах мавританські твердині…». Лишень тепер тато хотів, щоб мама не чула і казав їй виходити на кухню. Бо, як твердив, треба пильнувати, щоб їй від поезії не відбилося так, як на теті Янці. А вкінці плакав, що не є машиніст локомотива і засинав.
Життя рухалося далі.

Дитина щастя

Юрек грав на гітарі. Носив квітчасті сорочки. Як ішов, здавалося, що ступає наче на пружинах. Ледве торкався пальцями ніг долівки, а ціле його тіло підстрибувало – разом з тисячею кучериків, які оздоблювали його голову. Ходив завсіди дещо зігнутий, наче його живіт намагався ухилитися від дошкульного стусана. Віком він був, як і мої батько-матір, але ми, всі діти багатоповерхівки, зверталися до нього на імя. До нього неможливо було ставитися наповажне. Втім, ми небагато з ним розмовляли. Щоразу здавалося, що його ніби нема. Тільки коли йшлося про гру на гітарі, поїздки автостопом і кар’єру, яка його чекає – до нього поверталася цікавість до навколишнього. Постійно від нього тхнуло алькоголем. Тато твердив, що Юрек алькоголік. Коли ж я спиталася, чи він сам також алькоголік, адже з дня на день пє, відповідав, що ні. Мовляв, він не мусить пити, але пє, бо любить, тож можна сказати, що він просто випивака. А от Юрек, вочевидь, уже не любить, але мусить.

Він мешкав, як і я, на другому, разом з матір’ю. Від неї також відгонило спиртним. Вочевидь, це був їхній сімейний ґандж. Вони любили ганятися по коридорі. Або пані Веся гналася за Юреком з криком, що алькоголь його погубить, а за несплачені аліменти піде в тюрму. Або Юрек з пательнею гнався за мамою, вигукуючи, що вона пропиває тяжко зароблені ним гроші і що змушений буде привязати її до кальорифера, коли виходить з дому. Певно в них у помешканні було дуже жарко, бо щоразу бігали по коридорі в самій білизні. Часто за зачиненими дверима чулося, як Юрек грає на гітарі. Це було щось незвичайне. Я мала відчуття, наче хтось перебирає струнами моєї душі і вивільняє всі глибоко сховані смутки. Потім пробуджувалася туга за чимось. Хотілося танцювати. Коли ми в таку хвилину були разом з Ролькою, то робили це безшумно в коридорі. Звуки додавали легкости, наші стопи майже не торкалися підлоги, а руки мяко малювали в повітрі кольорові плями. Потім почували легкість і впевненість, що в нас усе буде добре.

Юрек з’явився під дверима пані Весі з валізкою і гітарою, коли дружина вигнала його з дому. Пані Веся прийшла потім до нас щось там позичати і розповідала мамі, яка та дружина зла жінка. Відомо ж, коли мужчина після роботи втомлений, то мусить випити. А як випє, то перестає думати і на инших баб позирає. А що руки розпускає? Жінці иноді треба і стусана дати, инакше її може опанувати бабська гістерика, а на це нема рятунку. Вона приходила щораз частіше, і писок її не затулявся. Аж врешті мама спитала, що сталося з її мужем. Відповіла, що вона чоловіка не потребує, їй вистачає і Юрека, тоді зробила ображену міну і більше не приходила. Злотовська з шостого оповідала, що пані Веся молодою полюбляла забавитися і сама не відає, хто є батько Юрека. А вигнала його дружина тому, що всю зарплатню пропивав і синові теж алькоголь давав.

Я бачила ту його дружину кілька разів. Красунею вона не була. Здавалася мені хмаркою, що вліті з’являється в небі, обіцяючи гарну погоду. Довговолоса, ясно-русява жіночка з блакитними очима і ямками на лиці, коли посміхається. А синок був цілком як тато, тільки пружинисті кучерики мав ясного кольору. Коли вони розмовляли, то в цьому було щось таке миле, що аж стискало в грудях – ну цілком як Юрекова гра на гітарі. Потім вона перестала тут з’являтися, а Злотовська казала, що подала позов на розлучення. Юрек же пив щораз більше. Через деякий час почав приходити судовий виконавець з поліцією, а пані Веся розповіла сусідам, що «та жінка хоче відібрати всі гроші у Юрека і не дає йому бачитися з дитиною». Бувало, що Юрек не мав навіть сил постукати і спав на килимку для ніг під дверима квартири. А може, просто боявся маминої качалки?

І тут настав день чуда. Був ранній ранок. Ми чекали на ліфт – я, мама і Юрек. Видно було, що мав нелегку ніч. Руки в нього тряслися, важко дихав і пахло від нього прогірклим вином. Ліфт прибув, Юрек відчинив двері і тільки-но хотів зайти всередину, коли раптом заскрипіло так, що мені аж закололо у вухах і зі страху ледве не зупинилося серце. Потім ліфт видав звук – наче тисяча ножів щосили проскреготали по шибах – аж слина зібралася в роті. Щось гуркнуло і ліфт став падати додолу. Кабіна зсунулася до половини поверху і зупинилася. Нікому нічого не сталося. Потім її ремонтували, і багатоповерхівка продовж місяця мала тільки один діючий ліфт.

Для Юрека це було знамення. Того дня він перестав пити, а в скорім часі пішов від матери. Пані Веся не тверезіла. Повертаючись з маґазину із сітками, повними фляшок, кричала, що «та сука занапастила мені сина». Протягом якогось часу ми її не бачили, а коли знову появилася – була твереза. Однієї неділі я уздріла, як пані Веся і Юрек із сімєю ідуть до костелу. Не бачила його досить давно. Він із дружиною міцно трималися за руки, і було між ними щось таке, що відразу згадалося мені, як він грав на гітарі. А я відчувала, що струни шарпають мою душу і з неї виходять якісь глибоко сховані усміхи.

Пані Івонка

Пані Івонку я не бачила, відколи вона помогла рятувати тету Янку. Та й не дивно. Адже вона працювала в лікарні, мала нічні чергування і часто вдень спала. Того дня я була втомлена і поклала собі їхати в ліфті. Вже зачиняла внутрішні дверцята, коли хтось притримав головні двері. До кабіни увійшла пані Івонка. Уздрівши мене, трохи зніяковіла. Проте за мить усміхнулася і сказала «дякую». Я не дуже розуміла, за що. Це ж я мала би їй подякувати. Раптом пані Івонка почала плакати, що якби не ми, то…- далі я нічого не могла зрозуміти. Я перелякалася – вперше переді мною плакала чужа доросла особа. Пригорнула її, але це лишень погіршило ситуацію. А тут ще й ліфт зупинився між другим і третім поверхом і не хотів рухатися.

Мені згадалися заняття у школі з психологом, як позбутися поганих емоцій. Удихнути повітря, простягти вперед руки й опустити, видаючи якийсь звук, напр., «бум». Дивилася на неї, але в цьому випадку це би не помогло. Врешті не завсіди помагало. Деколи добре було бити по подушці кулаками, однак ми були у ліфті – як я почну лупити по стінах, то той клятий ліфт може увірватися. Взяла на думку зробити инакше. Вийняла з наплічника кулькову ручку і сказала їй, щоб подумала про якесь речення, яке ні за що в житті не вимовила би вголос. А пізніше хай напише його на стіні. А вона мені, що ліпше фльомайстер. Я сказала, що ручка краще, бо треба зусилля, щоб надряпати, а фльомайстром нічого не відчувається. Вона взяла в мене ручку, повернулася, на хвильку замислилася, а тоді надряпала на стіні «хуй з тим усім». І вже не плакала, навіть посміхалася. Я теж посміхнулася, бо знала, як добре людина себе почуває після чогось такого.

Хоч усе скінчилося добре, я почувала неспокій. Повернувшись додому, розповіла про все мамі. Звичайно, що не про видряпування напису на стіні, а лишень, що пані Івонка плакала. Мама задумалася й сказала, що вже раніше звернула увагу, що пані Івонка самотня. Я нічого на це не відповіла, тільки подумала, що мама, мабуть, не бачить, що й сама великою мірою самотня. Та щодо пані Івонки, то мала слушність. Адже вона в неділю не ходила до костела і мала довгі нігті, фарбовані дорогим лаком. Завжди ходила на каблуках і носила короткі спідниці. Все свідчило, що нелегко було їй знайти друзів у багатоповерхівці. Знаю, бо сама чула розмови у ліфті і в коридорах. Людям не подобалися ці короткі спідниці і довгі нігті. І от мама поклала запросити її на каву.

Ми з Ролькою були страшенно цікаві, про що вони розмовлятимуть. Мама спеціяльно на ту оказію спекла тістечка і поставила на стіл вино. Тато мав вернутися пізно, тож цілий вечір був у нашому розпорядженні. Коли залунав дзвоник за дверима, вона наказала нам іти до моєї кімнати і не виходити. Ми почекали, аж поки вони зачинять за собою двері кухні і почнуть розмовляти. Досить було тихо сидіти під дверима – щілина під ними була широка і чулося кожне слово. Тож так і зробили. Спочатку все відбувалося вельми ввічливо. Пані Івонка розхвалювала тістечка і вибір вина, що не було засолодке і відмінно підходило до випічки. Пізніше трохи захмелівши, вони стали пліткувати про сусідів. Накінець пані Івонка взялася дякувати, кажучи, що якби тоді ми з Ролькою не прийшли, то хто зна, чи не зробила би вона чогось глупого. Я і Ролька перезирнулися здивовано, не тямлячи, про що йдеться.

Пані Івонка мала на роботі колежанку. Її муж закохався в пані Івонку і покинув свою жінку. Потім вони розлучилися, і він більше не повернувся, та не це було причиною розпаду шлюбу. Колежанка однак уперто твердила, що то Івонка зруйнувала їй життя і робить усе, аби її знищити. Одного разу, скориставшись неуважністю, Івонка, мовляв, підмінила ліки, через що одного пацієнта довелося перевести на інтенсивну терапію. Пані Івонка пояснювала всім, що нічого такого не робила, але доказів не було. Тож це все так її згнітило, що в той вечір хотіла собі вкоротити віку. Принесла з лікарні одні сильнодіючі ліки, і ніхто не знає, чи не здійснила би задуманого, якби ми з Ролькою не постукали в двері.

Я дивилася на Рольку перелякано, будучи не годна повірити в те, що почула. Згадалася мені шклянка з водою, що стояла на столі, повна кольорових таблеток. Не могла собі уявити, як треба себе почувати, щоб зважитися на щось таке. Коли Сердель мене покинув, боліло при кожному подихові. Так, що аж уся скулювалася, міцно притискаючи коліна до живота і думаючи, що це ніколи не скінчиться. Все бачилося мені безнадійним. Але така думка не приходила мені до голови. Мама сказала пані Івонці, що добре все вийшло. Потім запропонувала, що може переговорити зі знайомим юристом, бо не можна тої справи так залишати. Цього разу все скінчилося добре. Вони стали зустрічатися щораз частіше, і мама навіть почала фарбувати нігті. Втім, не все в нашій багатоповерхівці мало щасливий кінець.

Сондецькі

Я часто зустрічала її в ліфті. Вона мешкала на пятім і називалася Дорота. Її неможливо було не зауважити. Мала каштанове волосся і брондзового кольору очі, які нагадували горіхи в бабциному кексі. І завсіди з поволокою смутку. Вона дружила з близнючками з сьомого. Вони повсякчас ходили разом. Згодом, як скінчили середню школу і близнючки пішли до ліцею, а Дорота до кравецького технікуму – дружба їхня припинилася. І ніхто не відав, чому.

Кілька разів ми здибувалися на сходах, і завсіди це було однаково. Вдома допікала сварня, я з плачем захряскувала за собою двері і бігла на майданчик півповерху, повторюючи подумки, що втечу звідси і ніколи не повернуся. На сходах сиділа Дорота, також витираючи сльози. Я сідала поруч, переводячи дух, а вона притулялася до мене плечем й заспокоювала. Ми ніколи не говорили, що́ в кого сталося і чому ми тут. Сиділи якийсь час, потім без слова притискалися одне до одної і верталися у свої квартири. Було важко, і кожна з нас знала, що якби щось, то є ще ці сходи.

По-справжньому ми розмовляли лишень раз. Ліфт заклинило, і кабіна застрягла між поверхами на півтори години. Спочатку стояли мовчки. Але як довго можна аналізувати речення «Їби жида» і перелічувати кути звізди, коли добре знаєш, що їх шість? Тож у якусь мить Дорота сказала, що її батько-матір розлучаються. Я нічого не відповіла. Бо що ж мала казати? Що хотіла би, аби мої також розлучилися, тоді я залишилася б з мамою? А ще вона додала, що тато з сестрою вибираються з помешкання.

Я знала її родину лише з вигляду. Сондецькі не ходили до костелу, але завсіди в неділю йшли на зупинку, щоб сісти на автобус і відвідати бабцю, яка жила в середмісті. Дивний вони мали вигляд – ніби разом, і ніби нічого їх не поєднувало. Пан Сондецький нагадував актора з серіялу про адвокатську контору. Сестра Дороти мала вигляд як в американських серіялах про багатих дітей. Мама була цілком як продавчиня з маґазину городини Вішнєвського і завсіди ступала позаду мужа. Дорота ж ішла з матір’ю, а як стала старша, то трималася цілком збоку, окремо. Тільки очі полискували, великі і смутні, як горіхи з бабциного кексу. Не тільки мені це здавалося дивним. Сусідки говорили, що ті двоє, чоловік і жінка взагалі не пара, як з ріжних плянет.

Хоч ми і не були близькими, та тільки я знала про розлучення. І тільки вона знала, що я побоююся, чи не завагітніла. Сердельові тріс презерватив, а я спізнилася з безпечним днем. З Ролькою на цю тему розмовляти не могла. Для неї кохання було чисте, а секс тільки по шлюбі. Вірші й метелики пурхали перед її очима, а ґумка була абсолютне табу. Дорота ж розуміла мене. Вона мовила, що не треба панікувати, бо затримка иноді затягується. А якби щось, то поможе залагодити проблему. Потім затримка скінчилася, Сердель від мене пішов, і ми більше на цю тему не розмовляли.

Ми вже наближалися до старших кляс середньої школи, коли з Доротою почало діятися щось дивне. Щораз рідше я зустрічала її на сходах. Щораз частіше вечорами бачила її на гойдалках з якимись підозрілими типами. В околиці казали, що це наркомани, а один навіть у вязниці сидів. Нюхали клей. Потім до квартири Доротиної мами вселився мужчина. Ми знову стали зустрічатися з Доротою на сходах, але тепер все було инакше. Вона сиділа з поліетиленовим мішечком і від неї смерділо бутапреном. Кілька разів давала й мені понюхати, твердячи, що це дуже добре, бо стає все одно. Я не захотіла, бо боялася. Одного разу я вибігла на сходи, а вона там сиділа, але не з мішечком, а зі шприцом. Затисши кулак, швидко постукувала пальцями по запястку, щоб виступила вена. Тоді встромила голку. Закінчивши, зауважила мене. Усміхнулася і мовила: «Привіт, ти ще жива?!» Я нічого не відповіла. Перелякано дивилася в кексові горіхи, які були щораз темніші. Їхня темінь затягувала мене, наче до якоїсь роззявленої пащі. Стала боятися Дороти й уникати її. Образ її відсутнього погляду змушував мене здриґатися – хотілося забути.

Одного вечора хтось задзвонив у двері. Мама відчинила, за дверима стояло кілька сусідів, які збирали гроші на квіти для похорону, бо Дорота вмерла. Мама вигнала мене до кімнати. Я встигла ще почути, що Дорота переборщила з дозою. Вночі не могла заснути. Адже не раз збирали в багатоповерхівці на похорон, але це все були старі люди, яких я навіть і згадати не могла. Тепер же я лежала в ліжку й думала, як це є, коли тебе вже нема – застановлялася, як мене тут не буде, то чи зможу хоча б спостерігати за плином життя… хоча б це…

На похороні не було ні батька Дороти, ні її сестри. Дивний був цей похорон. Я поглядала на опущену домовину і роздумувала, чи Дорота мала мрії. Не знаю, ніколи з нею про це не розмовляла. Тоді постановила собі, що зроблю все, щоб не погубити своїх мрій.

Маму Дороти зустріла через кілька тижнів. Вона була вся висохла, з запалими щоками. Дивилася на мене оніміло. Лише як сльози заблищали в її очах, таких же як в Дороти, великих і брондзових, мовила:
– Ксьондз казав, що на узалежнення нема ради. Мав рацію?
Я мовчки кивнула головою.
– Адже я зробила все, що можна. Так?
Я знову кивнула головою, бо не знала, що казати.

Ядзя і Томек

Я любила в Рольки їсти. У мене вдома все було кисле, і взагалі мені не смакувало. У неї їжа була делікатна, після споживання її, я почувалася задоволена. Найсмачнішим був бульйон, у якому плавали шматочки курки. Моя мама бульйон варила з яловичини, і мені доводилося себе змушувати, щоб його їсти. Любила також, коли в них було прання. Ми сиділи в лазничці на купках посортованого вбрання, гуділа пралька і пахло помякшувачем до тканин, найчастіше ленором. Тета Янка навідувалася до нас час від часу й дивувалася. У квартирі так багато місця, а ми сидимо на підлозі в лазничці. Але що мали робити, коли тут вологе пахуче повітря хутчій витирало наші сльози і нам здавалося, що мрії цілком можуть здійснитися. Тільки в лазничці, заколисувані запахом морського бризу ми могли повірити, що я колись стану лікаркою, а Ролька журналісткою. І що будемо дорослі і щасливі.

Ролька в одну мить закохалася в Томека. Він жив на шостому. Вони їхали в ліфті і разом нехотячи доїхали до одинадцятого. Дякувати Богові, що він перший сказав, що проґавив свій поверх, бо Ролька могла зізнатися, що вона теж.

Сидячи на купках білизни в лазничці, я слухала, як Ролька твердила, що «все вказує, що це він». Наприклад, часто зустрічали одне одного на вулиці. Він уздрів, що вона тримає в руці збірку віршів і заявив, що також любить поезію. Я нічого не відповідала, бо не хотіла їй робити прикрости. Адже наткнутися на вулиці на когось з нашого мікрорайону не було ніяким знаменням долі. Особливо, коли йдеться про закохану Рольку, яка навіть у білий день шукала зірок на небі. Пізніше вона кілька разів бачила його з Ядзькою. Розсерджена казала, що та Ядзька плоска, як дошка, і поводиться, як хлопець, отже, це читання віршів нічого йому не дало.

Ядзя мешкала з батьком-матір’ю та сестрою на девятому. Любила грати у футбол. По-моєму, вона була дивна. Втім, я не намагалася позбавити Рольку омани, адже все-таки не тільки бюст найважливіше в жінці. Та й коли я з Ядзькою розмовляла, то не знала, чи це було як з хлопцем, чи як з дівчиною. Ну… але вона була старша, і ми небагато з нею мали спільного. З часом Рольці стало відпускати, і я була задоволена, бо Томек уже працював і, як на мене, був для неї застарий.

Батько-матір Ядзьки мали крамницю. Сусіди купували там сільські яйця і домашні білі сири. Завжди пахло свіжим кропом. Коли Ядзька з Томеком стали ходити разом – двері крамниці не зачинялися, там постійно юрмилися люди. Бо Ядзька з Томеком побували в костелі. Адже її родина була з протестантів. Ніхто не відав, що це таке, але панувала певність, що це було або инше, або погане. Тож досить, що Ядзька з’явилася в костелі, і вся її родина стала «своя».

Ксьондз оголосив з амвону дату шлюбу, і багатоповерхівка почала готуватися. Шлюб став головною темою. Всі про нього розмовляли і в ліфті, і в коридорах. Люди дивувалися, що ті двійко так довго в одному домі мешкали і лишень тепер запізналися. Деякі не вірили у почуття -казали, що Томек на гроші йде. Бо батько-матір нареченої мають власне діло. Инші з обуренням заперечували, що, мовляв, з тою крамничкою вони заледве кінці з кінцями зводять, і що це Ядзька Томека до себе пригорнула, коли в нього торік на віґілію мама вмерла.

Мене вражало, що люди так багато знають. Цікаво, а чи знають про мене і про те, що діється за зачиненими дверима нашої квартири? Але про це навряд чи довідаюся. Також я не знала, чи багато в тому, що розповідають, правди. Не мала певности і в тому, чи Томек важить на гроші, адже ж читав вірші, тож мав би бути чесним. Але от що Ядзька милорсердна і пожаліє когось у біді, мені здавалося ще менше правдоподібним. Вдома теж про це говорили. Мама твердила, що Ядзька, мабуть, завагітніла. Я переповіла її слова Рольці. Не сумнівалася, що вона обуриться – з тою своєю припнятістю до цноти і чистоти стосунків аж до шлюбу. Зробила це навмисне, щоб їй було легше той шлюб проковтнути. Вона трималася мужньо – вдавала, що це все її не обходить, але я знала своє.

У багатоповерхівці кипіло. Виник комітет сходової клітки. Одного вечора під двері прийшла група сусідів. Цього разу всі були усміхнені – адже ж це не похорон. Збирали гроші, щоб прикрасити будинок і купити подарунок для молодої пари. Це було перше одруження в цьому підїзді. Відтоді Ядзю і Томека стали називати «наші діти». Настав той день. Сто десять родин рушило до костела. Поверхи оздобили ґірляндами і барвистими кульками. Ліфти вилискували в золотих стрічках. Утім, напису «їби жида» не вдалося приховати.

Гостини влаштовувати не плянували. Сусіди для випивки погуртувалися в групки. Бо треба було обмити. Укріпити градусами, щоб подружжя було міцне. Горілка чекала в холодниках. Я вперше побачила Ядзю в сукні. Ніякого живота в неї не було, певно, мама помилилася.

Стояла спекота, в костелі було важко дихати. Ксьондз скоротив церемонію, і всі гуртом рушили до багатоповерхівки. Подарунки було роздано, квіти вручено. Батько-матір молодої пройшлися по поверхах з фляшками та чарками, проголошуючи тости з сусідами. Пані Івонка пішла на роботу, бо чергувала. Решта сусідів групками порозходилися по квартирах. Було так жарко, що велика нагріта плита пітніла, незважаючи на відчинені вікна та протяг. Люди стали виставляти на коридорах столики. До нас на третій поверх прийшов дядько Януш з тетою Янкою. Пані Крися, вихователька дитсадка, яка мешкала по тому боці поверху, винесла в коридор стільці і салати. Юрек, який мешкав з мамою на останньому поверсі (там не було бальконів) – виніс гітару.

Вже було вельми пізно, коли на третьому поверсі з’явився переляканий і не зовсім тверезий Томек. Він спитав, чи ми не бачили Ядзьки. Мовляв, шукає її цілу годину і вже починає хвилюватися. Перед сусідами виникло чергове завдання – знайти панну молоду. Томек повідомив, що батько-матір Ядзьки є на шостому і також не знають, де донька. Комусь спало на думку, що варто заглянути в помешкання на девятому. Може, Ядзька туди втекла. Кілька сусідів виявило бажання допомогти Томекові. Вони рушили до ліфта, глянь, а кабіну заклинило. Вона зупинилася десь між поверхами. На девятий поверх ніхто не мав сили пішки підійматися. Пан Геньо з восьмого сказав, що може помогти. Треба долити оливи, щоб кабіна зрушилася. Він має в підвалі приладдя – ніколи цього не робив, але треба спробувати. Всі пішли з ним до підвалу, а коли вернулися, ліфт став рухатися. Зупинився на третьому. Двері відчинилися.

У середині була Ядзька з пані лікаркою з десятого. Обидві нагі. Вони цілувалися, пані лікарка пестила долонею перса Ядзьки, і то так, що аж мене дріжжю пройняло. Я відвернула голову, аби не бачити, що́ Ядзьчина долоня робить у міжніжжі пані лікарки. Вони були цілковито поглинуті собою. Певно, самі затримали ліфт і не зауважили, що він знову рушився, зупинився на поверсі і тепер вони не самі.

Люди, які стояли перед відчиненими дверима ліфта, вмах витверезилися. Томек почав верещати «ти паплюго», кинувся на Ядзьку з кулаками, а потім схопив її за рамена і, вдаряючи нею об стіну, кричав, що тепер тямить, чому вона не хотіла йому дати. Пані лікарка схопила спідницю, вислизнула з кабіни і хотіла було втекти, але чоловіки зловили її ще на поверсі. Пан Геньо тримав її за руки, а дядько Януш з криком «я тобі нагадаю, навіщо бабі діра» стягав штани. Тета Янка пробувала його втихомирити, але він замахнувся на неї так, що вона впала з закривавленим лицем. Решта сусідів марно намагалася відтягти Томека від Ядзьки, аж поки Юрек не огрів його гітарою. Хтось зателефонував до поліції. Приїхала також швидка.

Ми з Ролькою перезиралися й не могли вимовити й слова. Я відчувала, що вся тремчу і мені холодно. Тож хапнула майже повну фляшку горілки, яка стояла на столі, схопила ошелешену Рольку за руку і потягла за собою, твердячи, що нам треба на свіже повітря – вгору на майданчик перед сходовою кліткою. Подумала, що нам допоможуть ті її зірки.

Зовні було трохи прохолодніше і спокійніше. Ми мовчали, дивлячись у небо. Через якийсь час Ролька прошепотіла так тихо, що я не мала певности, чи правильно зрозуміла – з нею також пробувала. Попервах не могла втямити, про що йдеться, потім допетрала, але не знала хто – Ядзька чи пані лікарка? Я боялася її перебивати, бо знала, що Рольці дуже важко говорити про таке. Хильнули ми раз чи два горілки, і вона почала розповідати.

Застрягли в ліфті. Вона і пані лікарка. Ролька мала клявстрофобію, тож через кілька хвилин їй стало важко дихати. Пані лікарка порадила їй сісти на підлогу і подала паперовий мішечок. Притулила їй до обличчя й казала тримати, мовляв, зараз усе пройде. Спочатку гладила її по голові і лиці – це було приємно, так робила би мама. Потім по плечах, злегка торкаючи перса. Ролька почувалася, ніби сама не своя. Не розуміла, що відчуває. Потім вона обняла її за талію, шепочучи, що все буде добре. Коли поклала руку на коліно, ліфт рушив.

Ролька вчергове ковтнула горілки, а я чекала, почуваючи тривогу. Вона хвилину мовчала, хильнула втретє, віддала мені фляшку і, втупившись у землю, вела далі. Коли вийшла з ліфта, почувалася дивно. Не розуміла, було їй приємно чи огидно? Її охопив страх, чи все з нею гаразд. Тоді зустріла Серделя. Він йшов до мене і затримався з нею, бо помітив, що щось не так. Вона стала просити, щоб нічого не говорив. Вся скулилася і відчувала, як сповільнюється її дихання. Він почав гладити її по голові і лицю. Було приємно, тож вона відчула полегшення, що нормальна. Він торкнувся персів, і вона бажала, щоб не припиняв. І щоб її взяв, бо розбурхане тіло не хотіло жодної непевности. Так це сталося.

Запала тиша. Тепер уже я аж двічі хильнула горілки, бо відчувала, що мені стає важко дихати. Ролька вже не була дівчиною, гецалася з моїм Серделем. Не маю подруги і тепер знаю, чому не маю хлопця. Сердель лишив мене, бо зі мною забагато стресів. Бо не випинаю сідниць, коли йому забагнеться.

Поліція забрала Томека і дядька Януша. Ядзька лесбійка, і пані лікарка теж. І ніхто не знає, навіщо Ядзька з Томеком хотіли побратися. А всі добрі знамення в тій багатоповерхівці – пусте. Після чергового ковтка почало мені крутитися в голові, втім, мені було все одно. Я притулилася до стіни. Дивилася на розсипані в небі зірки і мені хотілося полетіти високо вгору, щоб освіжити лице пухнастою хмаркою.

Близнючки

Я не хотіла розмовляти з Ролькою. Знала, що перша не підійде до мене. Бачила в її очах благання, але не могла їй пробачити. Я розуміла її переляк, але не могла втямити, навіщо було це чинити так похіпко, і то з моїм хлопцем. Ну й Сердель знову зринув у памяті, й боліло. Він показав себе боягузом – не розповів мені, що сталося. А до того ще й негідником – бо при першій нагоді спустив штани з моєю найліпшою подругою. Потім огорнула мене злість, що я дурна, і чогось там вимагаю, і кожне слово сприймаю, як подаровану цукерку. Починала думати, що зі мною щось не так, що, можливо, я нічого не варта. Намагалася це все якось викинути з голови. Коли ж бачила Рольку – вмах усе верталося, тож не могла їй пробачити.

Близнючки мешкали на сьомому. Були зовсім не подібні між собою. Перша була схожа на матір, друга на батька. Я заздрила їм, що вони мають одна одну і шкодувала, що в мене нема сестри. Почувала заздрість і за їхню маму. Коли вони йшли кудись утрьох, то бачилися, як сестри – завжди усміхнені. Крім того, у їхній квартирі ніколи не було сварок. Знала це з надійного джерела – Злотовська відала про все. Після смерти Дороти я була на Злотовську зла. Може, тому, що так найлегше пояснити собі чиюсь загибель – знайти винного. Коли всі відвернулися від Дороти, з нею робилося щораз гірше. Що́, відвернулися від неї тому, що нюхала клей? Я вважала, що мали би їй чимось допомогти. Але чи можна помогти тому, хто цього не бажає сам? Виходить, що найкращий вихід – це залишити його, сподіваючись, що він схаменеться?

Якогось дня я зустрілася з близнючками у ліфті. Вони тримали в руках порожні слоїки, як і я, вочевидь, їхали до Злотовської по закваску на зупу. Якщо хтось у будинку варив борщ, то не ходив по закваску в крамницю. Всі купували у Злотовської. Вона готувала її вдома. Не заробляла багато на тому. Купівля щоразу тривала досить довго, бо вона намагалася вивідати з кожного, хто приходив, якомога більше інформації. Злотовська була здоровенна жінка. Мала величезні перса, які постійно висувалися зі станика, тож намагалася їх щоразу непомітно запхати назад. Але й так крізь тонку сорочку було видно темні пиптики. Я завсіди ніяковіла і відводила погляд. Мала проблему з власними грудьми – вони здавалися мені замалими. Але коли бачила її бюст, то все-таки воліла мати свій як менше зло.

Злотовська, коли не готувала закваску, то сиділа у вікні. Вікно було завжди широко відчинене, навіть взимі. На підвіконня клала подушки, опиралася ліктями і спостерігала. Часом цілий день. Взимку накидала на плечі кожуха. У неділю в костелі вона була перша. Сиділа побіч входу і віталася з кожним сусідом окремо. Потім йшла наперед під сам вівтар. Знала, хто був у костелі і хто не причастився.

Говорили, що вона має щось з ксьондзом нашої парафії. Можливо давнє кохання, яке ніколи не гасне. Колись обидвоє потрапили в аварію на мотоциклі. Потім вона довго лежала в лікарні, а він прийняв сан. Тому-то й була сама і повсякчас перша, коли виникала потреба чимось допомоги в костелі. Ксьондз з колядою йшов до неї наприкінці. Ніхто не знав, коли виходив, бо звільняв вівтарників, кажучи, що дасть собі раду сам.

Отже, я їхала з близнючками в ліфті по закваску. Раптом білявка, та, що схожа на тата, стала плакати. Чорнява пригорнула її й мовила «перестань, все буде добре…» Я не знала, про що йдеться і не могла запитати, адже вдала, що нічого не чую.

Злотовська відчинила нам двері. Поправляючи перса, які висунулися зі станика, запросила всередину. Ми сіли на приготовані в передпокої табурети і чекали. Я запитала близнючок, що з їхньою мамою, бо давно її не бачила. Білявка почала хлипати, але чорнява вщипнула її за руку, відповідаючи, що їхня мама хвора. Господиня сказала, що всі хворіють, погода зрадлива і спитала, чи мама також має ґрипу. Чорнява похіпко відповіла, що «так», міцно стискаючи руку білявки, але цього разу це не помогло. Вона стала плакати – і то так сильно, що зірвалася з табурета.

Злотовська була проворніша. Пригорнула її й мовила, що все буде добре. Тоді почали плакати обидві сестри. Мама їхня була кілька днів удома, але знов мусила їхати до лікарні. Вона має рак грудей в останній стадії. Мене обвіяло холодом. Злотовська сіла між ними, притулила одну й другу до вивалених персів. Потім тихо мовила, що плач мамі не поможе. Треба взяти себе в руки, бути сильним і вірити, що все буде добре. Вона, мовляв, сама подибувала людей, які на думку лікарів давно мали би перебувати на тамтому світі.

Я сиділа перелякана і вражена. Мені здалося, що почало темніти. Тоді Злотовська попросила, щоб я відпровадила близнючок додому. По дорозі згадала, що забула забрати закваску. Мусила по неї вертатися.
Злотовська відчинила мені двері, поправляючи перса. Але це вже було не важливо. Нині я уздріла її в иншому світлі. З’ясувала, що вона не лишень доскіплива стара діва, але також і людина. Вона спитала, що там Ролька, бо давно нас не бачила разом, але я не відповідала. Згодом, подаючи мені закваску, подивилася мені просто в очі і мовила, що ті дві потребують когось мати. Це важко було зробити. Люди не стають друзями щодня. Разом з Ролькою ми щось би придумали, але без неї я й сама потребувала підтримки.

Кілька днів пізніше я зустріла близнючок в автобусі. Вони плакали, тож я підійшла ближче. Чорнява, дивлячись на мене погаслими очима, прошепотіла, що мама померла. Нічого не можна було зробити. До горла підкотився клубок. Захотілося плакати. Подумала про свою маму. Злякалася, що можу її втратити. Відчула, яка вона мені дорога. Потім відпровадила сестер додому. Повертаючись, здибала Рольку. Вона мала такий вираз, що мене опанував страх, чи не сталося щось з тетою Янкою. Але Ролька тільки міцно мене обняла і сказала, що не може без мене. Відчула, що я її також люблю і що такий негідник, як Сердель, цього не знищить.

Сусіди збирали на похорон, між поверхами запахом розігрітого воску снувався смуток. Невдовзі по похороні я зустріла батька близнючок. Він страшенно схуд і посивів. Вони всі тепер ходили разом, навіть до крамниці.

Одного разу я побачила через вікно, як батько з доньками стоять біля авта і сваряться. Якоїсь мити він розлючений ударив чорняву в лице, і то так сильно, що вона гримнулася об капот авта. Діялося щось недобре. Сусіди пробували допомагати. Моя мама теж – принесла тістечка, але він не захотів брати. Пізніше вони нікому вже не відчиняли дверей. Пан Геньо, який працював з батьком близнючок, казав, що той здивачів і що його не впізнати.

Цього вечора в мене вдома знову була крикотня. Я не витримала і з плачем вибігла, захряснувши двері помешкання. Побігла на сходи, а там були близнючки. Вони сиділи, притулившись одна до одної, й були перестрашені. Сказали, що тато сказився. Викидає все з шаф і товче посуд. Я побігла до Рольки. В неї було тихо. Дядько Януш був вдома. Він поклав іти нагору і порозмовляти з батьком близнючок. На всякий випадок узяв зі собою фляшку горілки.

Дівчата заспокоїлися і стали розповідати. Ми з Ролькою довідалися, як вони називалися. Білявка була Беата, а чорнява Моніка. Коли виявилося, що мама хвора, з татом почалися якісь зміни. Він не піклувався про неї. Лише кричав, що вона має нарешті піти до лікаря. Як наварила кулішу, то хай сама його і зїсть. Або плакав, щоб вона не йшла. Не відвідував її в лікарні. А коли вмерла – збожеволів. Став замикати холодник на колодку. Нарікав, що забагато йде на їжу і бракує грошей. Ми постійно сиділи голодні. На восьмому мешкала приятелька мами – пані Наталя. В неї ми обідали.

Тета Янка сказала, що близнючки можуть будь-коли прийти сюди до неї. Якщо би було щось не так або вони були голодні. Дядько Януш довго не повертався. Врешті прийшов трохи підпилий. Він повідомив, що сусід заспокоївся і ліг спати. А близнючки хай краще залишаться тут на ніч. Завтра рано підемо разом довідатися, якою є ситуація.

Я заздрила близнючкам, що можуть спати в Рольки. Також хотіла там ночувати, але мусила вертатися додому. Наступного ранку Ролька задзвонила в двері, коли я ще тільки одягалася. Вона була перелякана. Батько близнючок повісився в шафі на власному ремені. Дядько Януш викликав поліцію. Того дня до школи ми не пішли.

Свідки Єгови

Пані Наталя і її чоловік були вчителі фізкультури. Вони не ходили до костелу, бо були свідками Єгови, втім, всі їм кланялися. Бо вчитель, то не якийсь крамар. Пані Наталя всім цікавилася і мала достатньо енерґії, щоб до чогось братися. Я любила з нею розмовляти. По кількох хвилинах виникало бажання щось робити, змінювати. Саме вона зайнялася близнючками після смерти їхньої мами. Поки пані Наталя не завагітніла, я займалася з нею спортом. Я любила її. Всі її любили, бо з нею неможливе ставало можливим.

Мені не подобалося бігати. Завжди по тому мене боліли груди. Була певна, що моя зовнішність смішна, бо маю задовгі ноги. Коротку дистанцію ще могла пробігти, але на шістсот метрів не вистачало сил. Вона переконала мене, що зможу подолати і цю дистанцію,… і подолала.

Лишень розмов про Біблію я не любила. І про те, що ми живемо, аби підготуватися до кінця світу, а потім настане вічне життя. І що маємо читати Біблію, бо в ній відповіді на всі питання. По-перше, боялася того. А по-друге, не вірила, що хтось відповість на питання, чому Дорота мусила померти.

Вони з чоловіком мали сина. Вона часто казала, що хотіла би мати доньку. Коли з’ясувалося, що вагітна, то була вельми щаслива. Народила донечку. Вона приходила до школи з візочком, щоб нам її показати. Дівчинка була як викапана пані Наталя, але мініятюрна. Вся багатоповерхівка раділа. Та тривало це не довго. Виявилося, що Зося (таке було ймення дівчинки) має рак кісткового мозку. Провели хеміотерапію, та це не помогло. Аналізи крови хутко погіршувалися. Потрібне було переливання крови, але батько й матір, свідки Єгови не згоджувалися. Бо кров належить Богові. Отримання чужої крови позбавляє шансу на рай і вічне життя. Пані Злотовська оповідала, що вони обидвоє якось прийшли по закваску, а вона якраз їла кровянку. Зупинилися на порозі і не хотіли зайти всередину. Бо їсти кровянку – це смертний гріх. Кров належить Господові.

Пані Наталя ставала щораз сумніша. Я кожен раз, коли бачила Зосю, помічала, що вона слабне. Вони відмовилися від хеміотерапії, розраховуючи на те, що аналізи покращаться. Але не покращилися. Згодом з’явився шанс на порятунок Зосі. Знайшовся належний донор кісткового мозку. Однак лікарі в такому стані, в якому була дитина, не зважувалися оперувати без переливання крови.

Якось ми їхали в ліфті з мамою і панею Наталією. Пані Наталя мала жахливий вигляд. Її шкіра зробилася майже прозора, а під очима виступили темні синці. Її руки, які тримали дугу візочка, тремтіли. У тиші ліфта, який зупинився, було чути, як Зося важко дихає, і здавалося, що у візочку з неї вже мало що лишилося. Я зауважила, що в мами очі набирають шкляного полиску, і почула, як вона сказала: «Жінко, рятуй дитину!». Пані Наталя глянула непритомними очима і відповіла, що робить усе, що може. Решта – воля Господня.

Я тоді вперше почула, що мама кричить на когось чужого. Вона схопила її за плечі і стала нею трясти, питаючи, чи справді та так думає. А потім, що життя це найвищий дар. Що вона носила це дитя в животі, то ж чи зможе колись змиритися з думкою, що дозволила йому померти? По щоках пані Наталі бігли сльози. По моїх також. Моє тіло дрижало, наче я мала ухвалити якесь важливе рішення, мала зважитися на крок, від якого залежало чуже життя. Тоді ліфт рушив.

Пані Наталя перестала виходити з Зосею на прогулянки. Від Злотовської можна було довідатися, що все погано. Що пані Наталя намагається переконати мужа. Потім, що подала справу до суду, і виграла. І що Зосю прооперували. І нарешті, що було вже запізно – дівчинка не витримала операції.

Сусіди знову збирали гроші. Але инакше було це збирання – без слів. На похороні були всі. Цей похорон також був инший. Пані Наталя вирішила, що Зося лежатиме на католицькому кладовищі. Вона з сином стала з одного боку викопаної ями, а за нею всі сусіди. З другого боку став батько Зосі, сам-один. Домовинка була малесенька, як для ляльки, і блищала на сонці білиною. Мені здавалося недоречним, що зараз світить сонце. Я дивилася, як спускають її до ями на білих биндочках. Мені здалося, що з домовинки вилетіли ангелики. Пригорнувши маленьку усміхнену Зосю, вони летять до неба, а вітер тріпоче їхніми плащами, здіймає поли до сонця. Врешті вони зникли, а в моїй голові залишився образок усміхненого Зосиного личка. Такого самого, як у пані Наталі, коли вона ще посміхалася – тільки мініятюрного.

Невдовзі по похороні пані Наталя з сином вибралися з помешкання. Ніхто не відав, куди, навіть Злотовська. А потім, ще коли не встигла влягтися насипана земля на могилі і ще не зробили надгробка, у квартиру на десятому впровадилася инша жінка.

Дядько Януш прийшов до тата на чарку. Він сказав, що батько Зосі «останній хуй». І потім, що добре мати щось таке, як Біблія, аби було на кого звалювати відповідальність. І ще, що мусить його запитати, чи ту нову бабу також завдяки Біблії знайшов? Після того вже точилися нормальні розмови про паршивість життя і глупоту мрій. Наприкінці я знову читала Маврів, а тато плакав, що не став машиністом локомотива. Два дні пізніше на дверях помешкання і на автомобілі мужа пані Наталі з’явився напис «їби жида». А на капоті красувалася величезна кровянка.

Пані лікарка

Коли дядько Януш знайшов батька близнючок повішеного у шафі, попервах не знав, що робити. А тоді вигнав сестер за двері, заскочив до кухні, схопив гострого ножа і перерізав ремінь. Після цього положив тіло на ліжко. Він гадав, що той ще жививй, тож гукнув близнючкам бігти по пані лікарку. Вона була вдома і тут же прийшла. Та ба, було вже пізно. Тоді дядько викликав поліцію.

Тета Янка забрала мене, Рольку, близнючок і пані лікарку на другий поверх до свого помешкання. Пані лікарка дала близнючкам заспокійливий сироп. Тета ще напередодні спекла пахучу шарлотку. Тож тепер дала нам повний таріль печива і сказала йти до Рольчиної кімнати. Сама ж залишилася з панею лікаркою в кухні. Близнючки мовчали. З’їли кілька шматочків печива, обнялися й заснули. Вочевидь, сироп був міцний. Ми сиділи з Ролькою тихо, не мали охоти розмовляти про те, що сталося, і не могли розмовляти ні про що инше. Кожна мусила все це спочатку осмислити в собі. У мене в очах постійно стояла картина, як батька близнючок виносять закляклого, із зігнутими в колінах ногами. Вкладають в домовину і не знають, як ці ноги випрямити. Я глянула на сестер, що спали, і мовила: добре, що вони вдвох, що мають одна одну. Ролька підтакнула, в її очах заблисли сльози. Я притулила її до себе, а вона взяла щоденник і стала писати. Мене розбирала неабияка цікавість, про що ж розмовляють на кухні. Двері були зачинені. Я тихенько сіла під ними й прислухалася. Мама сказала, що люди потребують часу, щоб певні речі засвоїти. Тим більше, коли довідуються про це зрапта і неочікувано.

Я розуміла, про що вона каже. Не про те, що сталося сьогодні, а про справу з Ядзькою, яка після невдалого заміжжя забралася з багатоповерхівки. Її батько-матір змушені були закрити крамничку. Мама Ядзьки працювала тепер у продуктовому маґазині неподалік від моєї школи. Невдовзі після тої події на дверях пані лікарки хтось написав «їби жида». Бачилося, що «їби жида» не мало нічого спільного з гебраями або не тільки. Якщо хтось чимось розсердив родину нашого панельно-бетонного велета, то це був жид і треба було його їбати або утруднити йому життя. Потім ще довго під двері пані лікарки підкидали елементи жіночої білизни.

Пані лікарка стала плакати, кажучи, що відколи Ядзьки нема, вона не може знайти собі місця. Я знала, про що говорить, почувала те саме, коли Сердель мене залишив. Утім, ніяк не могла собі уявити, що можна мати такі ж почуття, коли полишає жінка. Не тямила, як це є, коли жінка кохає жінку. Гадаю, що і моя мама також не могла собі цього уявити.

Схиблена

Пані Аґата мешкала на одинадцятому. Була дуже худа, мала довге темне волосся, заплетене на маківці у великий кок. Я ніколи не бачила її без цигарки. Вона була бухгальтеркою і працювала в тій же фірмі, що й моя мама. Мама казала, що пані Аґата байдужа до всього, і єдине, про що з нею можна розмовляти, це діти. Мала двох синів. Я мало що про них знала, бо вони були молодші. Це були єдині хлопці в школі, які щодня приходили у свіжих сорочках і краватках – замкнуті і самотні. Окрім того, вони мусили отримувати добрі оцінки. Я чула, що як дістали гіршу оцінку, то боялися вертатися додому. Я, якось поглядаючи на них, подумала, що якби вони були жінками, то волосся би завивали у високі тугі коки.

Найкольоритнішою постаттю в цій сімї був муж пані Аґати – пан Вітек. Пан Вітек витав у хмарах. Мій тато часто дивувався, як такого ідіота можуть тримати на керівній посаді? Деколи пан Вітек приходив з фляшкою горілки, але тато просив сказати, що його нема. Коли він випивав і хмелів, то роздягався майже до гола й кричав, що людина з природи досконала і нема чого обтяжувати себе кайданами. Він скидав ці кайдани і врешті почувався вільним. Тато рішуче з ним не згоджувався. Зчаста в такі моменти біг до мами на кухню і намагався з нею танцювати. Раз за разом повторював, що він герой і має отримати Нобелівську премію миру, бо живе із схибленою. Вони обидвоє були дивні, тільки кожен по-своєму.

Усі співчували пані Аґаті, позаяк з її мужем було чимало проблем. Він бігав по пісочниці і робив з дітьми пасочки, а потім сипав піском, сміявся і вигукував, як добре бути дитиною. Злотовська пояснювала, що він не є небезпечний, тож сусіди перестали звертати на нього увагу. Пані Аґаті він чемно кланявся. Та тільки ніхто не бажав з нею їхати в ліфті. Я теж не хотіла, бо від не тхнуло, як від місяцями не випорожнюваної попільниці.

Того дня я була втомлена і поклала собі їхати ліфтом. Лихий учинив, що в останній змиг до кабіни увійшла пані Аґата. І що ліфт заклинило. Ми стояли мовчки. Врешті пані Аґата запитала, як у новій школі? Здивувало мене це, бо я вже закінчила ліцей. Але звідки вона могла це знати. Я відповідала, що наближаються іспити, тож ситуація напружена. При слові іспити вона дивно глянула й мовила, що її донька також би складала іспити. Потім мовчки стояла, унуривши очі в стіну з написом «остання хвойда». Не відриваючи очей від стіни, пробурмотіла, що тут дуже жарко. Одним рухом руки розпустила кок, а другим розщіпила два верхні ґудзики білої блюзочки. Сіла на підлогу, знала мешти і широко розставила ноги. І не відриваючи погляду від стіни, стала широко посміхатися і погладжувати долонею живіт. Я не розуміла, що діється, хотілося на всякий випадок втиснутися в кут. Цей мій порух її стурбував. Вона злякано розглянулася довкола, праву руку міцно притисла до живота, а лівою схопилася за стіну і почала вставати. Кісточки руки, притиснутої до живота, стали робитися білими, а лице червоним. Глянула на мене так, що мене пройняло страхом, і засичала «не відбереш мені його». Я інстинктивно відповіла, що ні, не відберу. Вона знову опустилася на підлогу. Через кілька хвилин устала, ніби ніде нічого і заплела волосся у високий засадистий кок. Ліфт рушив. Ми сказали одна одній до побачення і кожна пішла у свій бік. Я відчувала, що мушу з кимось порозмовляти, але батька-матери не було вдома. Зустріла Злотовську. Їй я могла про це розповісти, бо вона й так усе знала…

Злотовська пояснила, що, мабуть, пан Вітек не пильнує, і пані Аґата перестала заживати ліки. Я глянула на Злотовську здивовано. Тоді вона стишила голос і розповіла, що пані Аґату побили і зґвалтували на сьомому місяці вагітности. Дитину втратила. Відтоді мусить заживати ліки. Як забуде це зробити, то їй починає маритися, що носить у собі дитину, і хтось хоче її відібрати. Не маєш чого переживати. Вона, мовляв, піде до пана Вітека і розповість про все, що сталося.

Потім мама пішла нагору, щоб узнати, чи пані Аґата не потребує допомоги. Її не було годину. Вернулася втомлена й сказала, що Аґата поводиться нормально. А якщо хтось і потребує допомоги, то це пан Вітек. І дуже дивно, що та жінка це витримує. Ролька, зідхаючи, мовила, що вражена тим, які страждання змушені переживати люди. А потім додала, що чогось боїться, але не знає чого.

Минуло кілька днів, але нічого не відбувалося. Тато був хворий, лежав у ліжку, заживав ліки, які мало що помагали. Мама послала мене на одинадцятий до пані Юти по баньки, хотіла їх поставити татові. Бо баньки помагали завжди. Пані Юта жила з донькою Маґдою. Я дивувалася Маґді. Як щось ухвалила, то вперто того дотримувалася. У загальноосвітній школі її прозивали «фрикаделька». Поклала собі схуднути і так і зробила. Перестала їсти солодощі, зайнялася спортом і навіть танцювала в балетній групі. Її мама була прибиральницею в школі. Дуже мила особа, однак я не любила до них приходити. Бо вона розповідала мені лише про Маґду. Про те, яка вона виняткова. Ніколи не спитала, що в мене. І я почувалася, наче мене взагалі нема.

Я піднялася ліфтом нагору. Рушила до пані Юти і побачила, що в коридорі під дверима її помешкання сидить пані Аґата. Так, як тоді у ліфті. Розпущене волосся спадало на груди. Ноги були широко розставлені, а намащені чимось долоні гладили живіт. Двері квартири були відчинені. Вона раптово звелася і стала танцювати, сильно крутячи задком і задираючи вгору спідницю.

Вона помітила мене. Підійшла і стала бити мене руками по персах. Крутила головою з такою силою, що її волосся болісно шмагало мене по щоках. І повторювала: «не відбереш в мене його». Я намагалася схопити її за руки і заспокоїти. Казала, щоб не боялася, не відберу в неї дитини. Та це не допомагало.

І тут вона відіпхнула мене і, поки я намагалася втримати рівновагу, вскочила в помешкання. Я кинулася за нею. Вона вилізла на підвіконня розчиненого вікна на кухні. Тривало це кілька секунд. Потім її вже не бачила. Почула тільки, що щось важке гепнулося на тротуар і крики, які долинули десь знизу. У квартирі нікого не було. Затамувавши дух, мяко ступаючи, я вийшла в коридор. Тут наткнулася на пані Юту. Вона прошепотіла «дитино, що́ з тобою, їдь додому» і підштовхнула мене до ліфта. Я йшла, а переді мною було лице з широким усміхом і налипле на ньому довге волосся. А в вухах і далі чувся геп об тротуар, ніби хтось з одинадцятого поверха жбурнув міх з кавунами. Я зупинилася перед ліфтом, натисла на кнопку і знай повторювала собі, що живу і що все буде добре.

Не знаю, як я опинилася в ліжку з Ролькою і мамою. Довго по тому я не могла дивитися вгору. Довго в коридорах багатоповерхівки снувало безгоміння і здавалося, що всі притишили дихання. Це тривало й тривало, аж поки знову не засвітило сонце. В неділю всі були в костелі. Пані Злотовська сиділа у вікні, зручно спираючись на подушки. А в перервах знову готувала закваску.

Маґда стала приводити до дому хлопця. Невдовзі щаслива пані Юта всім розповідала, що буде бабцею. Комітет нашої сходової клітки організував збір коштів на шлюб. Я ж познайомилася з Марком, і було мені з ним добре. Йому не перешкоджали мої довгі ноги. Коли він дивився на мене, я вся умлівала, а його пальці, які починали свій спацер від кісточок ніг, гнали теплу хвилю догори, аж здавалося, що мої перса набухають. Він не казав, що я проблема. Велика плита прямовисно утримувала дванадцять поверхів і не збиралася складатися.

***
Ми з Ролькою сиділи на майданчику сходової клітки. Наступного дня починалися канікули. Ми їхали відпочивати в наметах. Самі, бо були вже повнолітні і обидві склали випускні іспити. Після канікул ми збиралися вчитися у вишах. Зненацька мені стрілила шалена ідея. Таж ми ніколи не були на даху!!!

Скрипучий ліфт поволі підіймав нас нагору. Просувався, минаючи всі поверхи. Крізь щілини в дверях проникали запахи. На четвертому хтось варив капусняк. На шостому хтось робив велике прання, пахло рідиною на полоскання. На восьмому кнопку було натиснуто запізно, і ліфт не затримався. Долинуло чиєсь бурчання, що на ліфт доводиться тратити півжиття. На одинадцятому на ліфт ждала Маґда. Ми притримали їй двері, щоб вона могла вкотити в кабіну візочок з синочком, який репетував. На якийсь змиг мій погляд затримався на видряпаному на стіні зізнанню про кохання до Серделя. Відчула млість, а в голові майнула думка, що це вже було.

Ми вилізли по драбині, підняли ляду і вибралися на дах.
Повітря пахло свіжістю – всі смороди щодення залишилися надолі. Небо було чисте і всіяне тисячами миготливих цяток. Ми лежали, глибоко вдихали повітря і відчували, що все буде добре… Я буду лікаркою, а Ролька журналісткою.

Переклав з польської
Володимир Яворський-Волдмур

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.