Я сам колись таким був… Вірив, що викатування яйцем допоможе позбутися ворогів та успішно здати іспит в інституті. Першу червону нитку на зап’ясток у 1992-му мені зав’язала цілителька Вєра-Стефанія з Троєщини, що утаємничено сповістила: «у тєбя много нєдругов в тєатрє русской драми, так нітка защітіт от єврєйскіх кавєрз». Другу вже у 2000-х в’язала лаврська паломниця та дружина відомого ресторатора Р.Б. Віолєтта. «Ето нітка Рахілі с Єрусаліма — тайний знак каббали. Отводіт сглаз і помогаєт в дєлах» — утаємничено сповістила вона, але частину гонорару за проведений корпоратив так і не виплатила.
Російськомовних гуцулів (дуже схожих на ромів), що намагалися на базарі у Яремчі пов’язати мені червону нитку «на виповнення бажань» я вже відверто послав. Вони мене прокляли, читаючи «Отче наш», я ж з усією любовью до ближнього послав їх на х..й!
Ех, були ж часи, коли мої добрі знайомі (часом професори та народні артисти) підкладали фольгу під ліжко, щоб захиститися від негативних енергій і заряджали воду перед телевізором на сеансах Чумака. А ще розводили чайний гриб, жерли мумійо від всіх хвороб, мили голову цибулею, жовтком та чорним хлібом. Дехто навіть пив власну сечу, щоб омолодитися. Все це було в 90-ті роки, коли розвалився СРСР і люди шо перемогли фашизм, запустили у космос Гагаріна, та створили найбільший у світі запас ядерної зброї направду виявилися примітивними забобонними дикунами, що свято вірили буцім Кашпіровський особисто розсмокче їм рубці від апендициту, допоможе позбутися прищів на сраці та відростити давно видалений яєшник.
Середньовічний морок оповив країну.
Сочився міазмами російської попси з усіх радіо та телещілин, закликами на шпальтах усіх без виключення комерційних видань: «Потомствєнная гадалка снімєт родовоє проклятьє порчу, сглаз, заговоріт на дєньгі і удачу в бізнесє».
Потім прийшли московські попи. І багато хто потягнувся в храми. Не за світлом істини, добра та любові, не за радістю… а за «вирішенням проблем». Методи побутового нейролінгвопрограмування не змінилися за віки. Людина за свою природою слабка, вразлива, полохлива, емоційно нестабільна. Нині ми сміємось на дикунами, шо падають на коліна, коли в атмосфері відбувається анігіляція позитивно й негативно заряджених електронів (грім та блискавка). Не сумніваюся, що наші нащадки будуть сміятися над тими, хто у розпал епідемії коронавірусу замість стати у чергу на вакцинацію стає у чергу, аби поцілувати ікону Цілителя Пантелеймона (дехто сміється вже нині).
В сучасному світі на всіх вистачає футболу, чіпсів та дешевих телесеріалів. Натомість на всіх не вистачає любові, уваги та освіти. За наявності необмеженого доступу до соцмереж людей із вкрай низьким рівнем освіти, культури та інтелекту світ стрімко занурюється в нове середньовіччя, коли «прості люди» вимагають від керманичів простих та дієвих рішень, радикально понижують рівень політиків, мистецтва, шоу-бізнесу, суспільних дискусій та унеможливлюють введення нових цивілізаційних правил та норм.
Світ — надскладна, ефективно працююча, раціональна та виважена структура, що не піддається пізнанню «простим народом», для якого існує окремий простір — світ змов, містики, чуток та емоційних сварок, в якому сон розуму породжує чудовиськ.
Для швидкого рішення всіх проблем представників «простого народу» у шарлатанів всіх часів та народів є один наддієвий спосіб: іх треба НАЛЯКАТИ, бо страх паралізує нестійку волю, відключає критичне мислення. Лінгвоформи на кшталт: «на вас родове прокляття», «ви смертельно хворі», «якщо ви не зробите так або так ваша найближча людина помре» вводять просту людину в емоційну залежність від побутового шамана (попа, спадкової віщунки, білого мага… тощо). Далі пропонуєттся вирішення проблеми за рахунок магічних обрядів, паломництва, специфічних дієт ну і, звичайно, грошової винагороди за рахунок якої, людина отримує підтримку зовнішніх «потойбічних» сил.
За якийсь час вона насправді стає залежною від чужої волі. Стає рабом, інколи з приставкою «Божий». Перекладаючи відповідальність за власну долю, волю і життя на «вищі сили», пересічна людина автоматично скидає з себе тягар щоденної особистої відповідальності за власні вчинки, звіряючи своє подальше життя з універсальною мантрою всіх часів і народів: «На все воля Бога, Аллаха, Шіви, Будди, МВФ, Сороса, Путіна…» (необхідне підкреслити).
З народом працюють. Народ лякають, аби зробити його овечою отарою, слухняною жертвою інформаційних маніпуляцій. Чи не кожне зазіхання митців, філософів, прогресивних політиків розкрити «простому народу» очі на ці маніпулятивні технології піддавалося обструкції, інколи ціною життя цих пасіонаріїв.
Повільно, крок за кроком, ціною неймовірних жертв та надзусиль людський прогрес відвойовував у варварства та невігластва право називатися «людиною цивілізованою». Щоб стати нею кожен має подолати всі стадії розвитку від бажання у дитячому віці малювати власними фекаліями абстрактні картини на стінах до здатності розбиратися в роботі адронного колайдера. Та, втім, не всім вдається подолати власну лінь і розлабленість (ну, і кидатися фекаліями). Хтось зупиняється у розвитку на стадії задоволення первісних потреб та сексуальних інстинктів, хтось доростає до фейсбукексперта з усіх питань, хтось цікавиться політикою на рівні Порох-барига чи Зе-наркоман, хтось читає книги і довгі тексти у Фейсбук, а хтось керує світом і адронним колайдером.
Останніх в усі віки називали «елітою». Її плеканням, селекцією, якістю та ефективністю опікувалися як мудрі держави так і окремі історичні постаті. Бо «еліта», байдуже яка — військова, мистецька, наукова, політична, духовна чи робоча — сіль кожної землі. Основою її є фахова компетентність та інститут репутаційної довіри.
Та в реаліях сучасного світу маємо результат, давно передбачений в книгах Ортеги-і-Гассета чи Шпенглера «Бунт мас» та «Закат Європи». Розправившись з аристократією, загнавши провідних митців та інтелектуалів у стійло лівого дискурсу, нівелювавши вагомість професії, «простий народ» у всьому світі править свій бал, в якому дупа Кім Кардашьян є іконою, на яку моляться мільйони, а пісні у стилі гангста-реп — псалмами нової (описаної філософами) реальності, в якій Кант та Карл Густав Юнг — лишень смішні, бронзові дядьки, яким голуби сруть на голови під регіт та пісні Моргенштерна. Втім, саме пам’ятникам насрати на голубів-одноденок.
Зрештою, західний світ, з не до кінця зруйнованими інституціями фаховості та колективної довіри, дасть собі раду з новими викликами історії.
Мене більше тривожать українські реалії. Раніше вони мене лякали, обурювали, викликали негатив. Але як людина системна, я почав аналізувати власні стани, навчився з ними працювати. Почав читати багато розумних книжок, в якийсь момент створивши грандіозний проект ЖЛОБОЛОГІЯ, в якому за допомогою мистецтва дослідив природу сучасного (пострадянського) ХАМА. Вивів його зі стану суб’єкта, шо здійснює на мене негативний вплив, в розряд об’єкта власних досліджень.
Однією з частин цієї монументальної праці став розділ про дослідження побутової демонології українських чиновників. Чи не кожен з яких має особистого «батюшку» , «духовніка-ісповєдніка», «бєлого мага», «потомствєнную цілітєльніцу» чи «нетрадиційного психотерапевта», через яких відмолює гріхи казнокрадійства, ошукання, подружніх зрад, лиходійства, серебролюбства, гніву, а інколи (особливо популярно це було в 90-ті) і вбивства людей.
Диявол в деталях.
Іконостас в кабінеті державного чиновника — не символ віри а, радше демонстрація власної приналежності до категорії людей з ірраціонально-містичним типом мислення, притаманним представникам суспільств із низьким рівнем соціальної відповідальності, публічних протоколів та ділової етики. Часом дуже ретроградних та забобонних.
Здавалося б, який зв’язок між великою смертністю на українських дорогах та іконами в кабінетах у чиновників Укравтодору? А він прямий… Бо іконкі на торпеді у водія таксі з Миколаєва, що заявляє: «у мєня можно нє прістьогіваться патамушо машіна освячєна батюшкой», легалізують молитовне пожертвування державним чиновником Почаївській лаврі великої суми грошей «во іскуплєніє грєха стяжаєльства прі строітєльствє траси Татарів-Косів- Коломия».
Корупція, кумівство, заздрість, лінь, небажання вчитися, самовдосконалюватися, плекати еліти, викорінювати рабство в будь яких формах, а в контексті цієї статті азійське візантійське варварство та забобонність — це родове прокляття України, що тягарем висне у нас на ногах, заважаючи приєднатися до родини цивілізованих держав. Чиновники ЄС і досі неполіткоректно позаочі називають нас БІЛОЮ АФРИКОЮ ЄВРОПИ.
Кому, як не колишньому міністру МЗС Павлові Клімкіну це знати?! Але мої суб’єктивні зауваги на сторінці у Фейсбук про забобонну «червону ниточку» на зап’ястку екс-міністра викликали бурхливу реакцію соцмереж. Тому, як казав Дантес Пушкіну: «ізвольтє об’ясніться, сударь». Повторюся: чиновник Вищого рангу, що бере участь у державних, публічних заходах, неформально впливає на внутрішню та зовнішню політику, має офіційні та неофіційні контакти з представниками світового політикуму, має ставитися коректно до демонстрації в публічному просторі своєї приналежності до кабалістів, неомасонів, гуцульских мольфарів, сибірських шаманів, болгарських аріїв, трипільських мотанок, троєщинських знахарок, паломників до Єрусалиму, прихожан РПЦ, хіпстерів, панк-рокерів та інших оккультних та квазікультурних спільнот, що носять на зап’ястку червону нитку.
Високо цінуючи попередні заслуги та фаховий рівень, не сумніваючись в компетентності, всіляко підтримую діяльність Павла Клімкіна у розв’язанні конфлікту на Сході України та подолання російської агресії силами українців та світової спільноти. Але не відмовляюся від думки, що червона нитка на зап’ястку чиновника подібного рангу — повна ху*ня та жлобство, притаманне варварам з Білої Африки.
Хоча хто я такий, щоб засуджувати пана Клімкіна?
Антін-Гандін, злістний аліментник, кієвскій русскоговорящій ж..док, шо только прікідиваєтся укрАінцем, моральний урод, шо кінул дєтєй… Тому, як каже у таких випадках художник Іван Семесюк .., «да пошол я на *уй!
P.S.
Однак, якщо для того, аби здолати Росію, кожному українцю треба пов’язати на зап’ясток червону нитку — я готовий до колективного челенжу «будь як Клімкін». Карочє — митці з простим народом! Або, як кажуть ромські гуцули — «Наступного року на базарі у Яремчі».
Для підтримки і єдності, попри все, що написано вгорі, я зробив знимку з червоною ниткою на тлі картини Івана Семесюка «Рости моє жлобенятко, хай тобі живеться сладко» (пика червона бо хворію, робити справді нема чого, от і займаюся всякою ху*ньою замість того, шоб рити окопи під Черніговом)… Всім хто хворіє — найшвидшого одужання!
Антін Мухарський
