Ексклюзивна хвиля

Білий хліб і чорний хліб

Тут важливі дати: 1944-48 роки, на які припало й моє шкільне дитинство, були по-своєму найстрашнішими серед катастроф українського села в ХХ столітті. Докорінно зруйновано все, що могла зруйнувати війна, майже повна відсутність чоловічої робочої сили, безпорадна держава, що знала тільки «Давай, давай, давай!», а над цим усім миттєво розмножувалась орда районного та колгоспного начальства, яке не просто поняття не мало, як те сільське господарство піднімати, але й нікому не давало самостійного кроку ступити.

Тільки за вказівкою. Бо крім «Хліб – державі» цю орду нічого не цікавило (не будемо тут згадувати крадіжку як найпередовіший спосіб розподілу суспільного продукту). Мій батько завжди перебував у зоні максимального робочого тертя між двома незнищенними рушіями сільського виробництва – Начальством і Колгоспниками.

Ця пара сил, як могутні жорна, всіма правдами й неправдами вибивала, вимолочувала, видушувала й висмоктувала все, що тільки можна було, з нашої правічної землі. На батькові плечі лягав обов’язок технічної підтримки цього процесу. Він був бригадиром тракторної бригади.

Здається, батько був бригадиром завжди – і до війни, і в німецькій окупацїї, і в роки нечуваного ентузіазму відбудови розгорнутого соціалізму. Йому прощали політичну безпринципність (крутився, як умів, але в партію так і не вступив), ніхто ніколи не пригадав йому трьох років сумлінної праці на німецьких окупантів, більше того, 1949 року його навіть нагородили орденом Леніна. Це була нечувана честь, батько їздив отримувати орден аж до Москви. Мало хто й знав, чого нам усім коштував той орден: в ті роки ми майже не бачили батька вдома, бо з весни до осені він разом із бригадою не вилазив з наших славетних чорноземів, а всю зиму механізатори «відпочивали» в МТС, ремонтуючи стару латану-перелатану техніку. Батькова бригада обслуговувала кілька найближчих колгоспів…

Зате як же батько пишався родинним добробутом! Навіть у страшні роки 1946-47 наша сїм’я не голодувала. Трохи вередував я, бо цілу зиму в нас не було сала, а мамині супи й борщі зробились якимись на диво несмачними. Але в коморі завжди стояли великі металеві бочки, повні зерна, крупів та борошна, кілька 20-літрових каструль меду, не кажучи про гори яблук, груш та чорносливу в холодній кімнаті. А ще й корова в хліві!

Та головним предметом батькової гордости був хліб. Воно й природно, в землеробському житті хліб – усьому голова, і це було кожному зрозуміло без пояснень. Ну, взяти одне те, що добра господиня має вміти спекти хліб на всі випадки життя. Мама вміла. В нашому великому роду тільки тітка Нюся, батькова сестра, пекла ще краще. Але то взагалі була тітка від Бога: ніхто так гарно не вмів співати, як вона, а її борщі, випічка та різні кулінарні витребеньки не знали конкуренції.

Справою честі батька був білий хліб у хаті. В ті часи білий хліб і чорний хліб – це були не просто різні продукти, це були чіткі ознаки заможности й бідности. І, до чести батька, ми того чорного хліба ніколи й не бачили. Мама навіть як слід не вміла його пекти. В хаті завжди водились розкішні білі паляниці, калачі та різноманітні пиріжки – все з білого-білого борошна. Батько знав, яку пшеницю привезти і де її змолоти.

Виряджаючи мене до школи, мама неодмінно клала мені до портфеля бутерброд на обід. Це був гігант. Бо, по-перше, паляниця була дуже пухка й легко кришилась, тому доводилося відрізувати великі скибки, які тримаються купи. А клалося між ними справжнє свіже масло від нашої Торби, і теж багато. То це вже по-друге: я був худенький («засмоктаний») і мав їсти багато й поживно. Я й старався, але від того мені нічого не прибувало.

Мій однокласник і приятель Толя К. жив з матір’ю в жалюгідній хижці над ставком у самому центрі Катеринополя. Батько їхній не повернувся з фронту, і вони бідували, бо мати тільки й могла щось заробити як прибиральниця. Зате Толя вмів віртуозно ловити рибу, і коли я бував у нього в гостях, вони нерідко пригощали мене щойно спійманими й майстерно підсмаженими карасями.

Була одна з перших весняних відлиг, пригріло сонечко, і на великій перерві ми похапали свої бутерброди й побігли в кінець шкільного двору, де було особливо затишно. Я не пригадаю, чия була ініціатива і як розгортались торгово-економічні перемовини, але наслідком їх став прямий обмін бутербродами: я віддав Толі свого гіганта й тільки подивувався, з якою швидкістю той щез у нього в роті. А в моїх руках опинилися дві поперечні скибки чорного магазинного хліба з тоненьким шаром підсоленого смальцю між ними. Я був вражений неймовірною смакотою цього продукту, єдиний недолік якого полягав у тому, що він був разів у чотири менший, ніж витвір моєї мами. Проте я був дуже задоволений обміном, і ми навіть обговорили аналогічну операцію на завтра.

Головна особливість цієї історії випливла з того, що шкільний двір через сякий-такий паркан прилягав до території МТС, і треба ж було! Мій батько в самісінький історичний момент проходив недалеко й спостеріг усю ту сцену. І, звичайно ж, за вечерею розказав усе, що бачив, а чого не бачив, попросив мене доповнити. Жодного тиску чи осуду з боку батьків не було, вони просто були без міри здивовані, як це їхня така розумна дитина могла піти на такий невигідний, можна сказати ганебний обмін. Я, своєю чергою, не міг зрозуміти, чого ж тут дивуватись: чорний хліб зі смальцем просто незрівнянно смачніший, ніж ота осоружна паляниця з не менш осоружним коров’ячим маслом!

Врешті я побачив на обличчях батьків щось дуже дивне й не дуже мені зрозуміле. Батьки були чи то розгублені, чи то присоромлені, а проте всміхалися. Якось жалісно всміхалися. Ні, то треба було краще придивлятись. Хіба я тепер пригадаю, хіба розшифрую, про що вони тоді думали…

Василь Триліс

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.