13-е вересня 1970 року. Погожий сонячний ранок. Прекрасні в обіймах юної осені Чернівці, накинувши на свої рамена розкішну, золотом гаптовану, багряницю, задивилися у високе ультрамаринове небо! Я випурхнула з галасливого пташника — університетського гуртожитку, чарівною вулицею Федьковича – через міський парк імені Шевченка, який щоранку нагадує зелений концертний зал, проскакую стометрівку вулиці Леніна, сквер біля «обкому» і редакції «Молодого буковинці», Радянську площу – збігаю вулицею Франка, біля Ратуші (міської ради) повертаю ліворуч – на Театральну… З якої – по Університетській – на пари до університету.
Але сьогодні неділя. Занять в університеті нема і нема мені куди дітися: не нажила ще друзів. А однокашники, переважно місцеві, на вихідні зазвичай роз’їжджаються по довколишніх селах і містечках. Отож залишаюся наодинці із Чернівцями, їхніми музеями, театрами, бібліотеками!.. Мальовничими парками, сквериками, звивистими вуличками і затишними двориками! Рай для душі і втіха для серця!
А на душі справді, не зважаючи на тринадцяте число, легко і святково. Адже сьогодні, вважай, у мене своєрідний ювілей. Два роки тому я, розчарована життям, зневірена в людях і державі, вийшла з вагона поїзда «Москва – Софія» на невідомій станції «Чернівці» – просто у сонячний ранок, глянула на гори, осяяні золотистим багрянцем, і зрозуміла: «ЦЕ БЕРЕГ МОЄЇ МРІЇ-НАДІЇ!», якою б далекою вона не була.
І от, нарешті, чесно відгарувавши два роки у сільгоспвідділі Заставнівської районної газети «Прапор перемоги», я ТУТ! У Чернівцях, найчарівнішому у світі місті! Нарешті – студентка філфаку Чернівецького університету, одного з найкращих не лиш в СРСР, а й у Європі, вузі! Приблизно з такими думками повертаю біля Ратуші- міськради на Театральну площу і… як у казці про Попелюшку, потрапляю на… бал!
Ну, бал – не бал, але тут щось подібного має відбуватися: якісь чоловіки діловито встановлюють кінокамери, мікрофони, розмотують дроти-кабелі, зграйками пурхають дівчата і хлопці в стилізованих буковинських строях… Святково й загадково… Мабуть, будуть знімати якесь кіно. Для Чернівців, чула, це не дивина: московські і ленінградські кіностудії давно обрали старовинне місто над Прутом і, взагалі, мальовничу Буковину «натурою» для своїх фільмів. І, схоже, чернівчани до цього звикли, бо на площі малолюдно, або ще рано…
Стирчати на тротуарі серед кількох роззяв якось… несолідно, тому мандрую собі далі вузькими звивистими вуличками – пізнавати ще незвідані Чернівці. Та вже скоро повернутися на Театральну змусять мене запальні, ритмічні і, справді, незвичні для тогочасного «радянського мелосу в ритмі вальсу» і раніше не чуті пісні…
Театральна буквально гриміла музикою. А люди, як та вода у повінь, все прибували й прибували, обступаючи площу по периметру живим чотирикутником та заступаючи від мене імпровізовану сцену. Зацікавлена, піддаючись загальному збуджено-святковому настрою, запитала хлопця, з виду студента, що тут відбувається, і почула, що «йде трансляція передачі «Камертон доброго настрою». Оскільки ця передача була дуже популярна, спробувала протовпитись ближче до «сцени». Серед артистів нікого не впізнала, зате впізнала головного режисера місцевого телебачення. Два роки тому, буквально на другий день після мого приїзду в Чернівці, ми з Миколою Бучком, моїм земляком і теж молодим поетом (який, власне, загітував мене переїхати сюди з Вінниччини), у пошуках роботи зайшли на обласну телестудію.
Тут, за словами Бучка, були вакантні місця і працювали начальниками його друзі. Однак після довгих розмов з головним режисером, різних апробацій, відтак ще довшого чекання, мені відмовили, нічого не пояснивши. Хоч для мене і так все було ясно: не пройшла перевірку на «благонадійність» в КДБ. Зате взяли у Заставнівській райгазеті «Прапор перемоги», бо там, як виявилось, просто не було кому працювати…
Від згадки про цей неприємний випадок, який, власне, віддалив здійснення моєї мрії влаштуватися в Чернівцях аж на цілих два роки, як писав класик, «погасли барви і звуки, і темінь упала на вічне місто». Настрій був зіпсований. Знову відчула себе зайвою на чужому святі життя. Трохи «потусувавшись» між святковими чернівчанами, вийшла з натовпу і під мелодії справді гарних пісень, що гриміли над містом, поволі пішла зигзагоподібними, як моя судьба, вуличками вгору, в напрямку редакції газети «Молодий буковинець», дописувачем якої була цих два роки і мала навіть уже гарних друзів. Доки йшла, незчулася, як мимоволі стала наспівувати:
Червону руту
Не шукай вечорами…
Ти для мене єдина,
Тільки ти повір…
Бо твоя врода,
То є чистая вода,
То є бистрая вода
З синіх гір…
Як не противився мій смуток, але чарувало, брало в солодкий полон гармонійне звучання дзвінких чистих, як вода синіх гір, чоловічого і жіночого голосів, дуету, імен якого не знала. Не коробив мій тонкий поетичний слух навіть наголос у слові «вОда».
Оскільки, редакція «Молодого буковинця», яка стала для мене своєрідним «клубом за інтересами» і надією на майбутнє трудовлаштування, теж була зачинена, дослухала концерт на Театральній, сидячи на лавочці у сквері між обкомом компартії і Собором святого Духа, перетвореним на художній музей. Душу знову огорнула печаль постійного невдоволення досягнутим, притаманна творчим людям. Хоча, чесно кажучи, причини були буденні. По-перше, ейфорія від навчання на стаціонарі, студентського життя, до якого я рвалася, втікаючи від гірких трудових буднів райгазети, дуже скоро «розвіялась туманом голубим»… Що й не дивно для людини з чималим життєвим досвідом, яка раптом потрапила у наївно-невинне середовище вчорашніх випускників середніх шкіл… По-друге, мої «фінанси співали романси», адже раніше за свою тяжку працю по райгазетах я все-таки мала непогану на ті часи зарплату, що давало мені можливість бути економічно незалежною, тим паче, що тоді моїм батькам-колгоспникам жилось дуже сутужно. Отож доведеться підробляти до своєї підвищеної стипендії – 45 карбованців – по газетах обласних. Дуже хотілося б «прибитися» до популярного тоді «Молодого буковинця», до якого дописувала й раніше, працюючи в Заставнівській райгазеті…
І тепер, чесно кажучи, дуже пожалкувала, що піддалася емоціям, недодивилася трансляцію до кінця і не взяла інтерв’ю в її організаторів та артистів…Тим більше, що оте чар-зілля, та «червона рута» вже й мене «зчарувала», так щільно «лягла на вухо», як кажуть композитори, що й увісні не відпускала.
У понеділок, на філфаці – на перервах і на парах – тільки й розмов, що про «Камертон доброго настрою», концерт на Театральній і «Червону руту» з «Водограєм», які вже всі знають, і всі співають. Отож підбадьорена всенародним зачаруванням піснями невідомого мені місцевого композитора, одразу після занять зайшла в безлюдну пообідньої пори редакцію «МБ». І, хай живе інтуїція, а з нею і моє везіння: лиш двері відчинила у передпокій, який служив і кабінетом надзвичайно милої доброзичливої друкарки Раєчки, як почула знайомі мелодії, що лилися, здавалось, із усіх редакційних радіоприймачів.
– Як тобі?! – спитала Раєчка, сяючи від щастя, ніби вона – автор. – Правда, талановитий хлопчина? Боже, який талановитий хлопчина! Написати такий шедевр! Ну? Що ти мовчиш, Галко? Чи, може, я не права?!
Але тут з глибини редакції почувся гучний голос відповідального секретаря Ніни Адольфівни Заліс:
– Раїсо, хто там? Це ти, Галю?! О, легка на спомин! Заходь до мене! Маю архіважливе завдання для тебе!
Не стигла я переступити поріг секретаріату, як Ніна Адольфівна випалила:
– Чуєш пісню? Дивилася вчора по телевізору «Камертон доброго настрою»? Була на Театральній площі?! Всі від неї в захваті! Треба написати! Вже! В номер!
– На жаль, «уже» не напишу, бо на Театральній була випадково, не все чула і мало що бачила, стільки народу було… Та й не все зрозуміла…
– Ясно! Тоді зроби інтерв’ю з автором пісні! Володя Івасюк! Запам’ятай! Син твого викладача університетського Михайла Григоровича Івасюка?! Ти що? Не знаєш про це?!
– Та знаю… Сьогодні на парах почула… Ніно Адольфівно, я ж тільки два тижні як в Чернівцях… І в університеті – теж…
– Не страшно! Ось тобі телефонний довідник, знайди номер секретаря комсомольської організації медінституту: там вчиться автор пісень. Звати Володя Івасюк! Домовся про зустріч з ним і завтра приходь з матеріалом. Гайда дзвони! Уже! Вони там цілий день сидять!
Ощасливлена несподіваною пропозицією, пішла в кабінет до Раєчки, подзвонила, представившись кореспондентом «Молодого буковинця», і без всілякої тяганини отримала дозвіл на зустріч з Івасюком, ще й пораду: прийти завтра о 12-й в аудиторію номер такий-то і під час перерви – поговорити. Що ж, доведеться тікати з пар… Правда, якось не солідно… Врешті-решт, відпрошуся в деканаті, думаю, під звуки «Червоної рути» мене відпустять.
У вівторок, після другої пари, сказавши старості групи, що мене викликають в обком комсомолу, що було майже правдою, помчала на Театральну площу, у медінститут. Знайшла аудиторію, в якій саме в цей час уже знаменитий композитор Володимир Івасюк слухав лекцію з якоїсь дерматології, чи перераховував кісточки на фалангах пальців стопи, зіперлась на підвіконня в коридорі навпроти дверей аудиторії, і стала чекати, загадавши собі, чи впізнаю його, героя свого майбутнього опусу? Як упізнаю – він точно «помічений» Богом! А ні – вискочка, синок відомого батька, мажор, як тепер кажуть… Таких синків-дочок я, селянська дитина, приречена сама собі торувати дорогу в життя, категорично не любила!
Чекати довелося недовго. Задзвенів дзвінок, звично рвійно відчинилися двері – під натиском спраглої свободи студентської маси – і в коридор повалили веселі галасливі молодики-здоров’яки – майбутні хірурги-травматологи. А я, забувши про дівочу скромність, одверто їх розглядала, вгадуючи, хто з цих… богатирів міг написати таку романтичну пісню про «чар-зілля»?
І раптом у цьому гурті молодецькому побачила… О! Хай живе інтуїція і спорідненість творчих душ!!!Так! Його! Автора «Червоної рути»! Володю Івасюка!!! Невисокий, інтелігентний, вродливий, ніби трохи знічений, він винирнув із цього бурхливого студентського потоку, відійшовши до відчиненого вікна поряд, роззирнувся, помітив мене, але замість підійти, нерішуче витягнув з пачки сигарету. І тоді до нього рішуче, по-нашому, по-журналістському, підійшла я, представившись:
– Я – Галина Тарасюк. З «Молодого буковинця». Вас мали повідомити. А ви, певно, Володимир Івасюк? То де ми зможемо поговорити, бо мені вже назавтра, в номер, треба написати або статтю про вас, або інтерв’ю з вами.
Володя від такого ділового «натиску» аж ніби знітився. Заховав у кишеню піджака незапалену цигарку і трохи здивовано подивився на мене. І тоді здивувалася я. Перше, що мене вразило у його симпатичній зовнішності – це очі! Нетутешні. Небесно-голубі очі ангела…
Якось, вже ближче познайомившись, запитала Володю, звідки в нього очі такого незвичного небесного кольору? Володя дуже просто пояснив (видно, його не раз про це питали), що від бабусі. Бо й справді у їхній сім’ї всі кароокі, лиш він один… отакий…
Згодом, уже після Володиної трагічної смерті, прочитавши розповідь його батька Михайла Григоровича про те, як ще в пологовому будинку якась безвідповідальна медсестра ледь не осліпила його сина нерозведеним ляпісом, я подумала, що то сам Бог сотворив чудо: подарувавши майбутньому генію замість земних очей – небесні.
На моє здивування, Володя виявився сумліннішим студентом, аніж я: з пар не збирався тікати, а як дорослий дорослій сказав, що зустрінеться зі мною після занять, але там, де я скажу. І я вибрала місце зустрічі – у сквері перед обкомом партії, точніше, перед вікнами «Молодого буковинця». Не могла ж я сама пережити таку сенсацію одна, без моїх редакційних колежанок!
Тут задзвонив дзвінок, перерва закінчилася і ми з Володею розійшлися: він – на пару з хірургії, а я – в «Молодий буковинець», де мене вже чекали Ніна Адольфівна і друкарка Рая Вашкауцан, згодом моя вірна подруга. Майже дві години я просиділа поряд з Раєю, зайнятою передруком матеріалів, позиркуючи крізь вікно на скверик та продумуючи запитання «зірці».
Нарешті Івасюк прийшов. Озираючись та поглядаючи на вікна редакції, почав прогулюватися алеєю з кількома лавочками. І я, враз охоплена несподіваним веселим хвилюванням, схопивши блокнот і ручку, помчала широким коридором, відтак – стрімголов по сходах, благо редакція була на першому поверсі, – на вулицю Кірова, і вже далі – повагом, із серйозним виглядом пішла на зустріч Володимиру Івасюку.
… Отам, на лавочці у сквері між обкомом партії і Святодухівським Собором, ми проговорили з Володею майже до ночі. Признатися, я була вражена, передовсім його ерудованістю: переді мною сидів не просто мій ровесників, який щось там набренькав на гітарі, здивувавши місцевих меломанів, а високоосвічений, всебічно обдарований інтелігент, інтелектуал, але не з тих, поведених на енциклопедіях «очкариків», як ми тоді казали, а нормальний молодий чоловік, якому, як ми теж тоді казали, «ничто человеческое не чуждо». Однак вроджена шляхетність, виховання ніколи не дозволяли йому навіть ради чоловічої солідарності опускатися до «загальноприйнятого» рівня. І я в цьому мала змогу переконатися, побувавши на кількох вечірках студентів-медиків, на днях народження його друзів дитинства, навіть разом зустрічали новий 1971 рік…
Можна сказати, що саме Володя, в певній мірі, прилучив мене, «спеца із сільського господарства і літератури», не лиш до сучасної естрадної музики, а мистецтва взагалі, що, врешті, визначило мою подальшу журналістську долю: після університету майже 7 років я пропрацювала у відділі культури того ж «Молодого буковинця». Ба! Скажу більше: дякуючи «спровокованому» Володимиром Івасюком, його «Червоною рутою» пісенно-музичному «вибуху», з якого взагалі почалося культурно-мистецьке відродження на Буковині, я залишилась у Чернівцях аж на 33 роки!
… Уже й сонце зайшло, уже й світло погасло у вікнах «Молодого буковинця», а ми все ще сиділи і розмовляли. Стільки виявилось у нас спільних тем, наболілих проблем, нерозв’язаних задач, нерозгаданих сакральних таємниць власного призначення на цій, на «нашій, не своїй землі»…
Ми ж бо з Володею належали до «прибитого на цвіту» покоління 70-х. Отих неприкаяних сімдесятників, по яких рикошетом пролетіли кулі, випущені у шістдесятників, більшість з яких волею долі виявились молодими талановитими поетами, прозаїками, критиками, літературною елітою, яка повстала проти задушливої атмосфери «радянської тюрми народів», за свободу слова, за право бути вільною людиною. Відлуння європейської тихої революції «хіппі», яке в СРСР набрало політичного, національно-визвольного забарвлення…
Не знаю, як сталося, що я настільки повірила Володі, що чи не єдиному на Буковині щиро розповіла про свої перипетії у Московському літературному інституті ім. Горького, з якого мене два роки тому «ізгналі» за націоналістичні погляди разом з двома прибалтами і одним росіянином – поетом з Ростова-на-Дону Генадієм Касминіним! Що взагалі не вкладалося в голові! Розповіла про Данила Кулиняка, якого ув’язнили за нібито створення якоїсь антирадянської організації на третьому курсі «мореходки»… А скільки молодих поетів назавжди замовкли, налякані вигнанням із українських вузів?… А от, здається, до української пісні не добралися ще! Тому так усі радіють його успіхам! Он! Все місто співає «Червону руту»!
Та все ж, за звичкою газетяра, більше слухала Володю, його розповіді про свою співучу й музикальну сім’ю, в якій шанують народну пісню, про коротке навчання у Київській музичній школі ім. М. Лисенка, про перші композиторські спроби і про перші політичні переслідування за… «хлоп’ячі жарти з бюстом Леніна», які йому ледь не коштували навчання у вузі і взагалі — свободи… Але то так, лиш обмовився, переключившись знову на музику, став ніби жартома розповідати про те, як… до нього стали приходити пісні… Бува, спочатку слова, а за ними мелодія, як то в «Червоній руті», бува – навпаки. А то й одночасно…
Пригадую, що я дуже цінувала і хвалила саме цей унікальний «тандем» поета і композитора, який жив у геніальній душі Володимира Івасюка. А він навпаки, казав, що шукає гарні поетичні тексти, просив написати щось ліричне, романтичне. Я ж сказала, що не належу до поетів-піснярів, які пишуть не поезію, а «рибу» для композиторів. Я ж прихильник справжньої поезії, серйозної, складної… Володя заперечив, мовляв, усі українські пісні – взірці високої геніальної поезії… Я погодилась, сказала, що спробую піднестися до цих взірців…
Жаль, що тоді не було сучасних диктофонів, щоб записати усю нашу розмову. Впевнена, це було б інтерв’ю століття… Та все ж мені, окриленій зустріччю з таким талановитим, ерудованим, головне, незашореним тогочасними «ідеологічними умовностями» ровесником, таки вдалося відтворити квінтесенцію розмови, яка вилилась у серйозну статтю, сповнену віри не просто у талант Володимира Івасюка, а в його месіанство.
Писала я довгенько, переважно на парах, старанно імітуючи, ніби конспектую лекцію. Мабуть, мені це вдавалося, бо викладачі, помітивши натхнення, з яким виливала у зошит для конспектів свої враження і роздуми про молодого музику, скоро почали звертатися тільки до мене, єдино уважної серед студентів, заколисаних лекцією і золотою осінню за вікном. Нарешті написала і віднесла в редакцію Ніні Адольфівні, сподіваючись, що побачу статтю уже в найближчому номері. Але минав час, а стаття не з’являлася. Звісно, я переживала. Дзвонила з телефону автомату Раї, питала, чи ще їй не давали друкувати мою статтю. Рая заспокоювала:
– Та не переживай ти так! Ти ж знаєш, що у секретаріаті довго вичитують матеріали. Ніна Адольфівна одна не встигає.
Але я все одно переживала, тому мусила віддати Володі чернетку статті, чорний від моїх власних правок. Тепер ми з ним часто зустрічалися. Зазвичай він чекав на мене після пар, сидячи на лавочці на Театральній, біля медінституту, і проводжав аж на вулицю Олега Кошового, до ошатного будиночка Еріки Флоріанівни Пенюк-Савельєвої, куди я недавно переселилася, не витримавши суєти студентського гуртожитка. Ніс мій портфель в одній руці, а другою енергійно жестикулював, розповідаючи різні смішні і цікаві історії, але частіше, на моє прохання, «читав міні-лекції» про сучасну зарубіжну музику, її тенденції, напрямки і течії.
Признатися, саме від Володі почула детальну інформацію про «Бітлів», якими він захоплювався. А в бурхливих хвилях естрадної музики європейського соцтабору взагалі почувався, як риба у воді. Ці лекції Івасюка пригодяться мені, коли після трагічної смерті мого батька, змушена буду, перевівшись на заочне відділення українського філфаку, йти працювати в «Молодий буковинець».
Правду кажучи, я любила ці наші зустрічі-розмови з Володею. Чекала їх. Не знаю чому, але я тільки йому одному й довіряла, власне, навчившись «розбиратися» в людях. Часом поверталася до спогадів про Москву, ЛітІнститут, про «червонозоряну» поетичну богему, її «нрави и чудачества», на які надивилася в ресторані ЦДЛ (Центрального дома літєраторов). Була переконана, що цим «баловням судьби», синкам і доцям московської партійної еліти, було багато чого дозволено того, за що нас, нацменів просто травили, вигонили, садили…
А якось почала розмову і на тему – дисидентства, наступу на свободу слова і творчості, поділилася тривогою за долю мого знайомого студента філфаку Славка Павуляка, натоді вже відомого талановитого поета, над яким нависла загроза виключення з університету якраз за ось такі безневинні розмови на подібні теми… Хтось із друзів-однокурсників доніс. Чула, що збори на курсі збирали, таврували… як мене в Москві… Жаль, бо Микола Бучко, теж поет, переконував, що на Буковині, тим паче, в університеті, переслідувань нема… А воно — он як…Тепер вже боюся не тільки за Славка… а й за себе…
Володя, який сам пережив гіркий досвід «неблагонадійного», замислився, довго мовчав, а тоді промовив, як мені здалося, аж надто суворо і безкомпромісно:
– Скажи цьому хлопцеві, бачу, що він людина справді талановита і чесна, що найбільшу користь і славу Україні ми зможемо принести своїми геніальними творами. Тому треба поки що вчитися, жити і творити.
Не думаю, що це були слова, сказані знічев’я чи при нагоді. Це було кредо Володимира Івасюка. Девіз усього його короткого життя і вічної творчості… Я тоді майже у всьому погоджувалася з Володею, адже ми з ним і на чужому, і на власному невеликому досвіді, мали можливість переконатися у трагічних наслідках політичної боротьби за українські національні інтереси в умовах залізобетонного тоталітаризму, імперського російського шовінізму, коли, як писав Т. Шевченко, «на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує…». Раніше – цар, тепер – політбюро…
Однак, сьогодні, вислухавши справді мудрі поради Володі, може, й трохи різко, запитала:
– А от скажи, а як творити шедеври письменникам, коли українська національна література з часів Петра Першого до наших днів нищиться, забороняється, а її творця прирівнюються ледь не до державних злочинців і найстрашніших ворогів імперії? От скажи, чому мені поважні дяді професори з Літінституту імені Горького, серед яких половина була українців, влаштували допит у ректораті? Допитувалися, що я хотіла сказати у свої новелах, і, подумати тільки, хто їх написав замість мене?! А потім просто сказали, що можу їхати додому… Ну скажи, що я таке страшне антирадянське написала у новелах про своїх односельчан-колгоспників, що досі не можу видати книжку? А яку геніальну крамолу написав Славко Павуляк, що його вигонять, як злочинця, з університету?
Володя помовчавши, сумно й винувато відповів:
– Вибач, я не хотів тебе образити… Я все прекрасно розумію… і шукаю… виходу… з цієї непростої ситуації. Не хочу, щоб талановитих людей приносили в жертву ідолам. І сам не хочу бути жертвою. Я хочу прожити цікаве творче життя. Писати вірші, музику. Бачити світ, бути вільною самодостатньою людиною… І людиною чесною… Але як це поєднати… не знаю.
Вперше ми з Володею розійшлися в поганому гуморі, не знайшовши відповіді на головну проблему радянської творчої інтелігенції. Хоч вона й була: «здоровий компроміс», на який мовчки погоджувалася більшість, окрім юних максималістів, таких, як Савко Павуляк, до яких ще недавно належали і ми з Івасюком.
Тож назавтра я розшукала неприкаяного, покинутого всіма Славка: никав біля деканату, мабуть, хотів забрати документи, і покликала в університетський сад, де зацитувала поету-вигнанцю урочисто дружні поради уже знаменитого автора «Червоної рути» Володимира Івасюка: вчитися, жити, творити!. На що знервований Славко сказав з удаваним оптимізмом, що нічого страшного у своєму вигнанні з Чернівецького університету не бачить, навпаки, нарешті, у нього є нагода вступити у Московський Літінститут, де свобода творчості і т. п.
– Це хто тобі сказав? – ахнула я і поділилася з цим «галицьким інсургентом» власним гірким досвідом і поглядами на цю «гебістську кузню» літературних кадрів» для нацменів», але Славко, лиш рукою махнув і пішов не попрощавшись. А через рік справді опинився в Москві… Подальша доля цього геніально поета складна, бурхлива і трагічно не реалізована…
… Бувало ми з Івасюком так захоплювалися розмовами, що іноді, знайшовши десь затишний куточок, лавочку, як то у дворі церковці на вулиці Сторожинецькій, зустрічали там перші зорі. За словами Еріки Флоріанівни, яка працювала разом з Володиною мамою Софією Іванівною у методкабінеті обласного відділу освіти, ми були схожі на двох закоханих старшокласників, які втекли з уроків.
А якось Володя, який попри славу, жив звичайним студентським життям, запросив мене на репетицію інститутського студентського ансамблю пісні і танцю «Трембіта», учасником якого був сам. Признатися, була вражена мистецькими здібностями майбутніх медиків, і мабуть, робила про них матеріал для того ж «Молодого буковинця», бо досі пам’ятаю дзвінкоголосий хор, і танці запальні, і не стилізовані, а справжні буковинські сорочки артисток, вишиті бісером, і «султани» на головах – за топорівською давньою модою. Та ще більше була вражена тактовністю Володі: де б ми з ним не появлялися, він завжди представляв мене як кореспондента «Молодого буковинця», за що була вдячна, оскільки ця «посада» одразу вивищувала мене в очах присутніх, «вирівнюючи» усі косі погляди. Дякуючи Володі, познайомилася з іще одним молодим композитором – Валерієм Громцевим, керівником ВІА «Карпати», який при мені вимагав у Володі дозволу виконувати «Червону руту».
… Тієї золотої осені 1970 року все у наших стосунках з Володею було прекрасно, окрім того, що довго не виходила моя стаття про нього і «Червону руту». Тим більше було прикро, знаючи, що за півтори місяці пісні Володимира Івасюка, дякуючи «Камертону», буквально заполонила увесь ефір: спочатку над Буковиною, потім над Україною, а тепер уже вирвалася на радянські й світові простори. «Червону руту» співали усі – від малого до старого. Співали і ми з Ерікою Флоріанівною – під акомпонемент фортепіанний її дочки – Люби.
Правду кажучи, я не пам’ятаю, щоб іще кимсь у нас так щиро захоплювались, як автором «Червоної рути». Хіба — Юрієм Гагаріним! Володя просто-таки став ГЕРОЄМ! Усі мріяли його побачити, з ним познайомитись! Тому й не дивно, що саме Еріка Флоріанівна з Любою і сусідкою Ідою, які бачили його здалеку, як він мене до хвіртки проводжав, тепер забажали побачити ближче! Тим паче наближалася підходяща для цього нагода – 26 жовтня – мій день народження, який я принципово не хотіла відзначати.
Але хто мене питав?!
Мої «домашні», натхненні можливістю побачити уже легендароного автора «Червоної рути», заходилися готувати святковий стіл: Еріка Флоріанівна спекла свій «фірмовий» торт «Наполеон», сусідка Іда – свою «фірмову» фаршировану рибу, ми з Любою наробили салатів…
Позаяк відступати не було куди, довелося запрошувати знаменитого гостя. Але… нібито жартома, щоб не дуже зобов’язувати, адже на той час, за словами Володі, «Червоною рутою», зацікавились київські кіношники, московська передача «Алло, ми шукаєм таланти», навіть організатори недосяжного для провінції – Всесоюзного пісенного конкурсу «Песня года»!… А це ж – купа роботи!
Тому я всіх попередила, що «зірка» зайнята дуже і може… не спуститися зі своїх небес у наш затишний будиночок на вулицю Олега Кошового. Але Володя прийшов, як справжній джентльмен, хвилина у хвилину, і ні трохи не знітився, побачивши, що за накритим столом його чекають чотири дами різного віку включно із сусідкою Ідою. П’ятою була гітара з оранжевим бантом. У тон мого жовтого плаття… Того ясного жовтневого дня я сама вперше почула «Червону руту» у виконанні тільки Володі, дуже теплому, неповторному авторському виконанні. Атмосфера цього свята, мій сонячний настрій, дуже точно передані у вірші, написаному мною набагато пізніше, в кінці 1990-х, на спомин про той, можливо, найщасливіший для мене день:
Пам’яті В.І.
Осінь. Жовтень. Кленів багаття…
У день янгола з янгольським личком
я танцюю. Я в жовтому платі,
І закохана я у музИку.
На траві тонкошия гітара,
а на шийці – оранжевий бант.
Ах, яка ми з тобою пара –
поетеса і музикант!
І які горизонти пречисті!..
І прозорий осінні сад!
У шовковому шелесті листя
Тоне туфелька зо-ло-та.
А в музИки закохані очі!
Я танцюю і тисячу літ
мого щастя ніхто не зурочить
й не обірве у танці політ!
Про той мій 22-й, найпам’ятніший день народження залишився і матеріальний спогад – подарована Володею гуцульська рахва (дерев’яна скринька) – тонкої різьби, ікрустована бісером. А 30-го жовтня 1970 року «Молодий буковинець» теж зробив нам з Володею подарунок – нарешті надрукував мою статтю про нього.
Примчавши після пар в редакцію, я, подякувавши усім, вхопила кілька газет і майнула у скверик – наодинці натішитися публікацією! Але, Господи, яке ж було розчарування, коли замість великої розлогої статті я побачила… її квінтесенцію. Невеликий відгук – на сторінці «Студентський мередіан»… Що й зрозуміло – про студента-композитора писала студентка-поетеса.
Та найбільше приголомшив заголовок: «Знайти сонця ружу». Так! Заміть «рути» – стояла «ружа». Непростимо жахлива помилка, особливо в той час, коли таке рідкісно вживане, але таке романтичне словосполучення «червона рута» – було в кожного на вустах!
У самому тексті була та сама помилка. Настрій був безповоротно зіпсований. Перше, що подумала: як я… усе це поясню Володі?! Трохи заспокоївшись, ще раз, вже без емоцій, перечитала власну статтю, як чужу, в якій авторка Галина Тарасюк писала: «Музика увійшла у Володине життя зовсім рано, коли йому було тільки… 5 років. Це та щаслива пора, коли немає меж між казкою і дійсністю. У чотирнадцять років він написав свою першу пісню на слова батька — старшого викладача Чернівецького університету і віддав її на суворий суд домашніх. Відтак — перемога на щорічних обласних конкурсах. Митець починається з тієї пісні, яку забирають у нього, як свою, вдячні люди, і вже не повертають. У Володимира вони забрали «Казку гір», «Відлуння твоїх кроків» і «Червону ружу», яка стала помітною подією у мистецькому житті Буковини. Чимало добрих слів сказано знавцями і просто любителями про обдарованість молодого композитора-пісняра. Його ваблять гармонія тексту і мелодії, лаконізм, ліризм і та прозора збагненність і водночас вражаюча несподіваність самовираження, що б’є, як блискавка. У своїх піснях Володимир намагається приживити на дереві з саду народного мелосу новітні ритми, поки що експериментує поєднання прабатьківського із свіжістю світовідчуття неофіта, який вірить і не вірить, але шукає сонця ружу, щоб понести її людям. Понад десяток пісень у доробку Івасюка, але, мабуть, найкращі з того — пісні на його власні слова і, звичайно, в його виконанні. Сьогодні Володимир тільки на порозі зрілості, в якій усвідомлення своїх творчих можливостей, збагненність того, що сонця ружу ти ще не знайшов, бо вона — квіт твого щедрого серця. З усього баченого й почутого можна зробити один висновок: Володя навально ввірвався у свідомість своїх сучасників. Таке явище частенько буває у літературно-мистецькому світі. І в цьому немає для мене нічого несподіваного: це ж наслідок багаторічної упертої роботи здібного юнака над своєю музичною освітою. При підтримці оточення якраз тоді, коли він виявив свій хист, його дерзання увінчуються успіхом. І це не спалах, осліплюючий до запаморочення, а яскрава ланка у процесі розвитку молодого обдаровання».
Не стаття, а доповідь на комсомольських зборах!
Повикидали усю «лірику». Просто абзацами повикидали!.. Ліпше б не читала, бо розстроїлась ще більше. По-перше, було соромно перед Володею: підсунути йому такий «ляп» з ружею, у той час, коли популярність «Червоної рути» набирала шалених обертів! По-друге, прикро за себе, подумають люди, що та Тарасюк — якесь тупе одоробало, не годне відрізнити ружі від рути ! Крім того, на цю статтю я покладала надії, що мене візьмуть позаштатним кореспондентом «МБ»…. А тепер? Хто мене куди візьме?! Сором і ганьба!
Боялася подзвонити Володі, а коли він сам зателефонував увечері мені на квартиру, одразу ж почала вибачатися, мовляв, це я винна, бо треба було вичитати статтю ще в гранках! А я понадіялась на секретаря та коректорів! А ще…статтю дуже скоротили. Не правили, а просто перекреслювали цілі абзаці, тому вона схожа на… доповідь!
Але Володя, як людина надзвичайно делікатна, вислухавши мої ридання-нарікання, сказав, ніби нічого не сталося:
– Не переймайся дурницями: нічого страшного, що скоротили. Головне ж залишили! А щодо ружі, так всім ясно, що то звичайна помилка, що пісня називається «Червона рута»! Не переживай, ти зробила для мене велику справу. І я вдячний тобі за це!
Делікатно «не звернули уваги» на помилку і батьки Володі. Навпаки, Михайло Григорович завжди з вдячністю згадував статтю, підкреслюючи, що саме з моєї легкої руки почалася Володина слава світова. Навіть через 10 років, буквально знищений несподіваною трагічною смертю Володі, у своїй повісті «Монолог перед обличчям сина», Михайло Григорович дуже тепло опише свої враження від з’яви у пресі першої публікації про «Червону руту», ні словом не згадавши про прикру помилку: «Володя купує в кіоску півдесятка екземплярів комсомольської газети зі статтею Галини Тарасюк, роздає всім домашнім і каже: прочитайте і скажіть, чи є неправда в написаному чорним по білому… Він ніби осяяний внутрішнім світлом. Вуста тремтять від хвилювання. Мати першою прочитує статтю і відповідає шанобливо: «Мудро написано… Слова беруть за серце…».
Та все ж і попри все, ця помилка мене муляла все життя. Спочатку я намагалася пояснити появу «червоної ружі» тим, що відповідальний секретар, читаючи мою, написану від руки статтю, прочитала рукописну букву «Т», як «Ж», і вирішивши, що йдеться саме про «ружу», підправила трохи літеру, щоби друкарка могла добре зрозуміти слово. Вичитати матеріал перед друком я не змогла, чи не встигла, ось так і з’явилася «ружа». Жодних спростувань газета після цього не давала, оскільки ні Володя, ні я на цьому не наполягали, добре знаючи, що те спростування в ті часи дорого обійшлося б співробітникам: обов’язково хтось або отримав би сувору догану, або «вилетів» з роботи, або когось… не взяли б позаштатним кореспондентом….
Та все ж… та все ж… статтю передруковувала закохана у «Червону руту» Раїса Вашкауцан, вичитували відповідальний секретар Ніна Адольфівна, яка першою повідомила мені саме про «Червону руту»! Врешті – коректори, Галя і Марія, які вичитували газетні сторінки під звуки «Червоної рути», що лилася того вересня-жовтня з усіх радіоприймачів, транзисторів і телевізорів, з кафе, «столовок» і ресторанів! Крутилася в кожного в голові і на вустах!
Справді, щось тут було не те! І тоді я згадала чоловічка-невидимку у костюмчику мишиного кольору, який час від часу, а в день випуску газети – обов’язково – непомітно проникав у редакторський кабінет і там, сидячи в найдальшому кутку, тихо шарудів сторінками, пильно вичитуючи наші матеріали. Невидимка під грізним іменем – ЦЕНЗОР.
Режим усе робив, щоб перестрахуватися. Чи варто нагадувати, що саме тоді, в кінці 60-х, на початку і впродовж 70-х, розгромом «празької весни» закінчилась хрущовська відлига і почався брєжнєвський застій, який переросте в андроповщину? Що саме у 70-ті йшла зачистка «вільнодумствующих», що витравлювали будь-яку критичну думку, вичавлювали почуття національної самоповаги, і все це – під звуки популярної телевізійної всесоюзної передачі «Алло, ми шукаємо таланти». Будь-які потуги до відродження національних культур зводились до бутафорних імітацій «а ля фольк». Сумно було дивитися, від Камчатки до Карпат «народні таланти» у стилізованих під народні костюмах на один крій і взір виспівували естрадні пісні, стилізовані під народні пісні, на один і той же «усереднений» мотив. І тоді, коли у вторах письменників конкретне слово «Україна» підміняли загальником «батьківщина» або ж взагалі викреслювали, як викреслювали з літератури Василя Стуса, Тараса Мельничука, Миколу Руденка, Данила Кулиняка, Галину Гордасевич і десятки літературних «неофітів», які увірувавши в Україну, ляжуть покосами під косою спец-служб російсько-радянської імперії, і тоді пісня Володимира Івасюка злетить несподівано й безстрашно у вічне вселюдське небо, розірвавши всі ідеологічні рамки дозволеного провінціалізму. І світ почує і заспіває її не чутною досі, не знаною досі мовою — українською, і пісня ця вже буде не Івасюка, а – країни України. Ів цьому його найбільша заслуга. А це тоді нікому не прощалось. І всі ми були під єдиним величезним «ковпаком».
Та все ж, попри все і незважаючи ні на що, тріумфальний планетарний лет «Червоної рути», а з ним і популярність Володимира Івасюка тільки набирали сили і висоти. Кожна його пісня, написана після «Червоної рути» сприймалася «на ура»! «Я піду в далекі гори», «Водограй», «Світ без тебе»…», «Пісня буде поміж нас», «Балада про мальви», «Пісня про тебе», «Я – твоє крило», «Балада про дві скрипки», «Мила моя», «Запроси мене в сни», «Кленовий вогонь»… Десятки пісень і кожна неповторна… І кожну народ сприймає, як свою!
Що це? Неймовірне везіння невідомого 20-літнього музиканта? Чи воскресіння в пісні багатостраждальної української душі? Мабуть, усе разом! І понад усе – безсумнівне втручання у творчу долю буковинського самосійного музичного генія – вселенської божественної гармонії. У чому я свято переконана…
Знову ж таки, згадаймо 1970-й. Весь музичний світ, мільйони меломанів «прикуті» до життя і творчості знаменитих «Бітлів», які майже 10 років володіла їхніми душами, і раптом – «Ліверпульська четвірка», втомлена славою та один одним, вичахла енергією, розпадається…
Відлуння тієї вже далекої в часі історії, чи точніш істерії від утрати «богів» і орієнтирів досі відлунює на найвищих небесних регістрах. Порушена світова гармонія шукає нових джерел натхнення і наснаги…І знаходить! У мальовничому старовинному містечку Чернівці, розташованому на тектонічному розломі земної кори – саме в тому сакральному місці, де єднаються у могутню пасіонарну потугу сили земні і небесні!
Нехай це залишиться моєю фантазією, але не було б пісень Володимира Івасюка, якби саме на початку 1970-х не стався у Чернівцях з дива дивного неймовірний вибух творчої енергії. І це стосується не тільки музики, а й художнього і театрального мистецтва, народної творчості у всіх її видах і формах. Початок 70-х на Буковині – це з’ява таких унікальних особистостей і потужних талантів, як Левко Дутковський і все Вижницьке училище прикладного мистецтва, художники Іван Холоменюк і Михайло Катеринюк, актори Андрій Піддубний і Ольга Ільїна, режисер Анатолій Литвинчук, композитори Володимир Івасюк та Валерій Громцев… І весь неперевершений Буковинський ансамбль пісні і танцю на чолі з Андрієм Кушніренком… І ще десятки талантів, перерахувати яких не вистачило б цієї статті.
І серед них, радше – над ними – Володимир Івасюк. Юнак, одержимий музикою, піснями, які народжувала в його серці Україна, тоді мало відома світові республіка в «лоні» російсько-радянської імперії, населення якої, поволі забуваючи рідну мову і пісню, козацьку вдачу і гордість, звитяжну історію і місце своє в Європі, забувало себе. І ні мудра книга, ні звитяжне закличне Слово не могли зарадити цій поголовній біді. Мабуть, могла тільки пісня…
Так з’явився самодіяльний композитор Володимир Івасюк, якого, як виявилося, довго чекав на Чернівецькій телестудії маловідомий народу звукорежисер з незавершеною консерваторською освітою Василь Стріхович. Так, саме той, хто відважно нарощував крила своїм геніальним аранжуванням Володиним дивовижним пісням, перетворюючи їх на світові хіти.
Поталанило Івасюкові і на виконавців. Здавалося, сам Господь Бог, зібрав їх на Буковині спеціально для того, щоб так потужно і переможно зазвучали їхніми голосами Івасюкові пісні: Софія Ротару, Лідія Відаш, Олена Кузнєцова, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Павло Дворський… Левко Дутковський із «Смерічкою». Валерій Громацев з «Карпатами»… Плеяда талантів, якій позаздрить не просто область, а будь-яка нація.
… Здається, щось таки відбувалося тоді на Буковині – неймовірне, незбагненне, загадкове, схоже на фантасмагорію, наворожену чар-зіллям «червоної рути» купальської ночі. Я багато про це думала і писала, як і про так і нерозгаданий феномен Володимира Івасюка, покликаний нагадати світові про Україну… І про те, що, здається, нікого з творчих українців так не любив Бог, як Володимира Івасюка. ВІН подарував Івасюка Україні і забрав, коли той виконав свою місію: повернув Україні її пісню – її душу. Хоча, іноді мені здається, що пісня «Червона рута» була вічно і вічно будила, і завжди повертала до життя, праці і самоповаги, а часом із перехресть-роздоріж, із духовних пустель і чужих райських садів – до УКРАЇНИ її блудних синів і дочок.
Можна наводити безліч прикладів навернення його творчістю тисяч молодих людей до свого національного самоусвідомлення. Навіть колективного національного воскресіння, чим, на мою думку, став пісенний фестиваль «Червона Рута», який відбувся 1989 року у Чернівцях.
На фестивалі «Червона рута» я була звичайним глядачем. Повела на концерт дітей, щоб і вони знали про Івасюка. Того, який не просто підніс над планетою українську пісню, зачарував світ українськи мелосом, а той, хто примусив заспівати світ українською і згадати, що є така країна Україна. І є такий народ – український.
Хотілося б цим радісним: «Алелуя!» – завершити свій спомин про незабутнього автора вічно живої і молодої «Червоної рути», але гріх буду мати, коли не згадаю один дуже багатозначний і знаковий епізод, який безпосередньо стосується пісні «Червона рута».
Десь за рік до відходу Бориса Олійника у позасвіття, заглянула до нього у Фонд культури на Липській. Відомий поет, Герой України, вже тоді хворів, рідше бував у Фонді, частіше – в лікарні. Але коли з’являвся, завжди когось кликав у гості. От і мене покликав. Говорили на різні теми і про різні, але важливі, речі. І раптом Борис Ілліч ніби ні з того ні з сього питає:
– А ти знаєш, Галю, що фестивалю «Червона рута» у 1989 році могло б і не бути?
Кажу:
– Ні, не знаю. Я взагалі тоді зосталася ніби осторонь цієї, як на мене, дуже потрібної саме тоді, на початку 90-х, події. Мабуть тому, що фестиваль ініціювали не в Чернівцях, де я ще тоді жила, а в Києві та Львові. Але на концерті була разом з дітьми. Враження незабутні! То справді був фурор! І, як дехто вважає, з цього фестивалю почалися визвольні 90-ті…
А Борис Ілліч, уважно вислухавши мене, знову питає, ніби жартома:
– А ти знаєш, Галю, що нічого б того не було, якби не я?
– Ні, не знаю, – чесно признаюся. – Розкажіть – буду знати.
– Так от десь навесні 1989-го кличуть мене в ЦК на серйозну розмову. Приходжу. Кажуть, що ось така справа: молоді музиканти, різні рок-групи, вокалісти вимагають дозволити їм провести у Чернівцях, на батьківщині Володимира Івасюка, пісенно-музичний фестиваль «Червона рута». Питають: «Що ти думаєш з цього приводу?». Кажу, не моргнувши оком: «Дозволити! Хай співають. Відповідальність за фестиваль беру повністю на себе і Фонд культури!». Сказано – зроблено! Правда, відповідати мені таки довелось… І «по-взрослому», як каже молодь… Але нічого – пережив. Зате є чим тепер гордитися.
Галина Тарасюк
