Що відрізняє письменника від графомана, як створити свою літературну школу, за що школярі ненавидять українську літературу, чому українські письменники ще не отримали Нобелівської премії? Про все це – в інтерв’ю з Володимиром Даниленком – автором одинадцяти книжок прози, менеджером багатьох літературних проєктів, зокрема конкурсів «Коронація слова», «Золотий Бабай», літературних підсумків року «Глиняний кіт», Міжнародної українсько-білоруської літературної премії «Воїн Світла».
– Практично усі вперше знайомилися з українською літературою у школі. Чому діти її не люблять?
– Тому що бездарно складена шкільна програма з літератури. Коли я вчився в школі, теж не любив, доки не прочитав повість Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала». А потім на свій смак став шукати книжки українських авторів і зрозумів, що українська література цікава і дуже мені близька, але неправильно викладається. Відтоді минуло багато років, а політика щодо викладання цього предмету в школі не змінилася.
У радянські часи панував класовий підхід до вивчення літератури, підбиралися твори, в яких народ боровся проти поміщиків, а за роки незалежності утвердився антиколоніальний принцип, почали добирати твори, в яких український народ боровся проти колоніального поневолення. При цьому не враховується ні вік читачів, ні якість творів. Та й яскравих учителів української літератури небагато.
Проігнорували цікаву прозову спадщину, натомість ввели багато поезії, яку може сприймати кілька дітей, що мають філологічні здібності. Таких у класі двоє-троє. Поезії додали, ніби дбаючи за здоров’я дітей, щоб їм не довелося читати великі прозові твори. Наявна на сьогодні програма з української літератури формує у школярів комплекс національної неповноцінності. В центрі літератури має бути людина, а не політика, тому українські твори, які пропонує шкільна програма, не такі цікаві, як «Малий і Карлсон, що живе на даху» Астрід Ліндгрен чи серіал про Гаррі Поттера Джоан Ролінґ.
– Як просуваються справи з книговидавничою сферою під час пандемії коронавірусу?
– Погано. Через нескінченні карантини впав продаж книжок. Видавництва, які брали банківські кредити, розорилися. Так сталося з київським видавництвом «Фонтан казок», що спеціалізувалося на дитячій літературі. Карантин ускладнює проведення презентацій, під час яких продається багато книжок. У березні мала бути презентація моєї книжки «Ніч із профілем жінки», але через карантин зірвалася. І така ситуація не лише в Україні. Влітку в Греції виходить мій роман «Капелюх Сікорського», але грецьке видавництво не може визначитися з датою презентації, чекаючи, коли в Греції дозволять масові культурні заходи.
– Які шанси одержати Нобелівську премію сучасному українському письменнику?
– В Україні всі розмови про Нобелівську премію нагадують ловіння в’юна голими руками, коли в останній момент риба постійно вислизає. Вам скажуть, що Нобелівську премію могли дати за роман «Собор» Олеся Гончара, але не дали. Ліні Костенко за поезію, але теж не дали. Або що її б одержали Іван Франко та Василь Стус, але невчасно померли. Хоча документи на Франка подали в Нобелівський комітет, коли термін висунення вже закінчився, а Стуса тільки збиралися висунути. У сусідній Польщі на цю премію щороку висувають кілька письменників, тому в Польщі п’ять лауреатів Нобелівської премії.
Щоб одержати найавторитетнішу літературну премію, в Україні має бути автор, яким захоплюється весь світ. На сьогодні Україна не має такого письменника не тому, що у нас гірше пишуть, ніж американські, французькі, німецькі чи польські літератори. Наша література не настільки інтегрована у світовий культурний простір, щоб кожен більш-менш міцний український автор був перекладений багатьма мовами, як це відбувається в інших літературах. Тому сучасна українська література зараз має бути зосереджена не на 
Нобелівській премії, а на появі такого письменника, як Мілан Кундера, чий авторитет визнаний у всьому світі, хоча він так і не став лауреатом Нобелівської премії.
– Але чому за тридцять років незалежності у нас не з’явився свій Кундера?
– Для внутрішнього книжкового ринку в Україні досить самобутня поезія і проза, але наша література не інтегрована в культурну свідомість та смаки світу. Головною причиною цього є постколоніальний спадок, з яким пов’язаний комплекс проблем: тривала культурна ізоляція, відсутність інтересу до української культури та впливових амбасадорів літератури на кшталт Івана Тургенєва в європейському літпроцесі ХІХ століття. Українські посольства та Український інститут книги мляво займаються промоцією української літератури.
Хоча останнім часом українською книжкою зацікавилися на тому ж Близькому Сході, можливо, тут варто завдячувати і позиції наших дипломатів. Обнадійливою, наприклад, є ініціатива працівниці посольства України в Кувейті Ольги Сегеди, яка недавно організувала онлайн-конференцію, на яку запросила Український інститут книги, видавців і перекладачів з української на арабську мову. У світі 270 мільйонів людей розмовляють арабською мовою, це дуже цікавий ринок. Наша література динамічна, і в нас багато здібних і цікавих письменників, яких має відкрити для себе світ. Але для того, щоб література стала популярною за кордоном, важливі два фактори: вона має бути цікавою, і її має якісно перекласти і видати потужне видавництво.
– Звідки на Заході така зацикленість на російській класичній літературі?
– Літературний успіх не завжди залежить від кількості рекламних, фінансових і дипломатичних зусиль, вкладених у нього. Нідерланди – економічно розвинута країна, що витрачає багато коштів на просування своєї літератури у всьому світі, але нідерландська література не має всесвітньо відомих авторів. У просуванні письменника приватні зв’язки відіграють більшу роль, ніж держава.
Для популяризації російської літератури в Європі багато зробив Іван Тургенєв. Він був першим літературним агентом, який найбільше вклав зусиль у просування російської класики. Коли Тургенєв оселився в Баден-Бадені, то став активним учасником культурного життя Західної Європи. Відразу познайомився з відомими німецькими, французькими, англійськими письменниками і почав розповідати про російську літературу й пропонувати їхні твори зарубіжним видавництвам. З 1874 року в паризьких ресторанах раз на місяць відбувалися обіди п’яти письменників: Гюстава Флобера, Еміля Золя, Едмона Гонкура, Альфонса Доде й Івана Тургенєва, на яких останній аналізував найцікавіші твори і був експертом російської літератури. Він зацікавив Європу російською прозою. Це було зробити нескладно, адже Париж тоді вважався законодавцем літературної моди.
Після Другої світової війни в популяризації російської літератури значну роль відіграли зарубіжні кафедри славістики, які фактично були кафедрами русистики.
У 1965 році Радянський Союз, щоб пролобіювати вручення Нобелівської премії радянському фавориту Михайлу Шолохову, зробив вигідне замовлення у шведських кораблебудівників.
Між СРСР і Швецією відбулася дипломатична домовленість, і Шолохову дали Нобелівську премію. Ця інформація стала відомою від російського поета, лауреата Нобелівської премії Йосифа Бродського, яку йому на приватному рівні розповіла людина, що впливала на рішення Нобелівського комітету. Але, наприклад, у просування Пушкіна Росія скільки не вкладала коштів, але так і не змогла зробити його популярним за межами російського світу.
– А скільки в Україні щороку з’являється літературно обдарованих людей?
– Приблизно до сотні, більшість із них пробує себе в поезії, а потім дорослішає і закидає це заняття. Залишаються лише ті, хто без літератури не може жити. З цієї сотні в літературі залишаються одиниці. Справжній письменник пише не для того, щоб заробити гроші, а тому, що не може не писати. Інакше кажучи, він пише, щоб не збожеволіти.
– Чи можна зі звичайної людини зробити письменника, навчивши її літературній майстерності?
– В Україні періодично з’являються різні літературні курси, майстер-класи, тренінги та школи. У переважній більшості це платні заняття, які не гарантують, що після них з’являться десятки кафок і селінджерів. Література – складне мистецтво, яке потребує вроджених нахилів: відчуття мови, вміння вигадувати історії, помічати деталі, які розкривають суть людини та пояснюють її поведінку, відчуття болю й самотності іншої людини тощо. Навчити писати можна того, хто й сам міг би цьому навчитись, але на це пішло би більше часу.
– Яка основна проблема, з якою ви зіткнулися, створюючи літературну школу? Як організовували навчальний процес?
– Основна проблема для будь-якої подібної школи – це, звісно, знайти учнів. Зазвичай потенційних учнів такої школи можна знайти або в якихось профільних спільнотах, переважно йдеться про дорослих. Щодо дітей – це здебільшого школи. При багатьох з них створені якісь літгуртки, там багато здібної молоді, яка хоче чомусь навчитися. От з цих двох груп переважно і набираєш собі учнів. Потім зводиш їх, визначаєш рівень підготовки – і починаєш навчання. Звичайно, для дітей це один рівень, для дорослих – інший. Спочатку ми проходимо теорію і технологію написання оповідання й роману, а потім кожен учень індивідуально пише оповідання й роман і тільки після цього одержує диплом про закінчення школи.
– Ви вже згадували, що зараз є багато різних освітніх курсів із навчання літературної майстерності. Як вам їхній рівень та здатність чомусь навчити?
– Найголовніше – не можна навчити майстерності, якщо педагог сам не майстер і не має імені в літературі. Просто прочитати якийсь посібник, понаскубувати з різних джерел інформації і почати вчити – цього абсолютно не достатньо. Чомусь учитель східних єдиноборств спочатку має стати майстром у своїй справі і лише потім вчити учнів. А викладачу з літературної майстерності достатньо прочитати підручник, щось написати – і він уже йде вчити інших. А тут працює такий самий принцип, як і з єдиноборствами – лише майстер може передати свої знання учню. Дитина може не мати настрою, бути невпевненою у собі – і всі ті нібито корисні поради з посібника стануть абсолютно неефективними і недоречними. Людині іноді навіть треба пояснити, яким чином отримати потрібний настрій для написання тексту. Можливо, їй треба випити кави чи чаю, чи передивитися якийсь фільм для натхнення. Розуміння подібних речей приходить лише з досвідом.
– Хто точно не може стати письменником?
– Література – це людинознавство. Не може стати справжнім письменником людина з психічною патологією, черства, байдужа, яка не відчуває інших, не здатна співчувати, захоплюватися, любити. З цього приводу Григір Тютюнник був категоричним: «Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові».
– Але ж графоман теж не може не писати. Яка різниця між справжнім письменником і графоманом?
– Графоман – це письменник, у якого немає читачів, бо неможливо змусити людей захоплюватися бездарним літературним твором. Графоман – нарцис, що зачаровано задивився в калюжу на своє зображення. Він – письменник і єдиний читач своїх книжок, виданих за підтримки держави або власним коштом. Цей тип письменника я описав у романі «Клуб Старий Пегас», в якому спародіював Національну спілку письменників України, де доживає віку українська радянська література. Графоман древній, як сама література. У романі «Сатирикон» давньоримського письменника Петронія зображено багатого графомана Трималхіона, який вдає із себе поета і мецената, підгодовуючи на бенкетах талановитих волоцюг. Іноді графоманами стають, зраджуючи себе. Коли діяч «руської трійці» Іван Вагилевич відійшов від української літератури, то почав писати бездарні вірші польською мовою, поповнивши собою лаву польських графоманів.
– Чи впливає література на сучасний світ?
– Література – це мистецтво, без якого обходиться більшість людей на Землі. У ХІХ столітті вона була королевою мистецтв, а з появою кіно втратила цю роль. У сучасному світі кіноактор, співачка, тележурналіст, блогер впливають на суспільство більше, ніж письменник, а телебачення, інтернет і соціальні мережі більше, ніж книжка.
– Дуже прикро, що книжку відсунули інтернет та інші нові технології. То художня література приречена на зникнення?
– Головними конкурентами літератури є не технології, а мистецтва, які найбільше впливають на емоційну сферу людини: музика, кіно і театр. Але навіть вони не зможуть знищити літературу, яка володіє сильною катарсичною дією. Ще античний філософ Арістотель помітив, що моральне очищення у людини відбувається завдяки високим емоційним мистецтвам. Від середньовічної жорстокості до гуманізму людство пройшло еволюцію, дякуючи літературі. Співчуваючи герою, читач очищується від егоїзму і стає кращим, духовно досконалішим. Тож, якщо людство не хоче морально виродитись і загинути у війнах, мусить культивувати гуманізм, джерелом якого є не лише музика, кіно, а й художня література, тому література вічна. Просто вона перестала бути магістральною, поступившись іншим мистецтвам.
Андрій Гарасим, Тексти
