Це запитання до молоді. Бо старші люди, як я недавно догадався, тяжіють до минулого, навіть покладаються на минуле, бо там хоч щось можна зрозуміти, а відтак вибрати в тому минулому й зберегти все розумне, прекрасне, здорове й перспективне.
Майбутнє ж, як це добре розуміють багато старших людей, передбачити майже неможливо, а значить треба бути трохи дурним, щоб покладатись на якісь прогнози.
Такої трохидурости з надлишком вистачає у молодих, вони регулярно захоплюються різними маривами, і, в силу чистісіньких законів випадкових процесів, хтось та й потрапляє на «правильну» стежку – а значить опиняється в лідерах і охоче проголошує себе провидцем, волхвом, цілителем людства і так далі – скільки трохидурости вистачить. Цих мудреців легко впізнати по тому, що вони страшенно люблять розказувати всім, ЩО ТРЕБА, ЩО РОБИТИ, ХТО ВИНУВАТИЙ І КОГО РОЗСТРІЛЯТИ.
Але всі ці схильності старших і молодших, а відповідно й усі суспільні процеси – діло природнє, а отже ніякий сапієнс, якщо він таки сапієнс, не полізе їх виправляти. Натомість спробує зрозуміти, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ і ЧОМУ.
Тож я нікому нічого не пропоную, не нав’язую й не розказую, що робити. І, щоб не дражнити гусей, розглядаю таку вузеньку й невинну тему, як український пісенний фольклор. Що тут відбувається й чому?
Відбувається дуже проста річ: українці стрімко й успішно (свідомо чи несвідомо – не має значення) забувають свій фольклор, зокрема тисячі й тисячі найкращих своїх пісень. Забувають мелодії, слова, а якщо й нагадає хто, то виявляється, що забули, як же його співати.
Може так і треба?
Так і треба, кажуть мені найзавзятіші з наймолодших. Бо всі оті воли, вози, коники вороненькі, жниварські страждання, весільні комори, нещасні жіночі долі… все те скавуління сьогодні пусте, йому не відповідає наша реальність. Не тільки не відповідає, а гостро потребує інших, нових пісень.
Не буду сперечатись.
Не буду оцінювати, наскільки сьогоднішні нові пісні відповідають реальности.
Зауважу тільки, що за останні, скажімо, 50 років їх складено і якісно записано на різні носії незмірно більше, ніж за попередні 500 чи 1000 років. Відповідно, забуваються вони ще стрімкіше; але, о диво, це аж ніяк не зупиняє композиторів і піїтів у їхніх титанічних зусиллях залишити свою шерсть на тисячолітніх стовбурах української пісенної культури! Правда, більшість із них цього не усвідомлюють, а просто чухаються об ті стовбури від нестерпної творчої сверблячки.
Марнота цих зусиль дуже поступово, але неухильно приводить нашого сапієнса до геніального висновку, що щось тут не те. І він починає оглядатися – з віком, звичайно, – на минуле й задумуватись, чи таке вже воно геть минуле, чи немає в ньому чого непроминущого?
І раптом «випадково» почує він спів Оксани Петрусенко, а то й зовсім нікому не відомої сільської жінки, або трапиться йому ще якась рідкісна нагода торкнутися живої душі минулого… і раптом відкриється йому, що всі оті воли-вози й далі за списком – то всього лише реквізит, і неважливо, що той реквізит старовинний, навпаки, він тільки додає солодкого відчуття машини часу, а головне ж то, диви, не в реквізиті!
Головна драма йде в глибині сцени, трохи там темно, але коли починаєш придивлятись… ніби до старої-старої картини… та це ж вічне! Це та краса, сила й правда, якої ти даремно чекав, чи шукав, чи думав, що шукаєш, усе своє попереднє життя.
І відбувається переоцінка цінностей.
До цієї революції свідомості доживає не багато сапієнсів. Але не так уже й мало. (І найголовніше – по секрету: за моїми тривалими спостереженнями, їх помаленьку стає більше й більше. Можливо, просто за рахунок збільшення середньої тривалости життя.) Лихо в тому, що це настає пізно. Коли тебе вже мало хто чує, коли вже немає сили, щоб показати… ні, не своє розуміння, а ПРИКЛАД ТОГО, ЩО І ЯК МОЖНА Й ТРЕБА СПІВАТИ. А древній механізм передачі знань від дідів до внуків вимкнено!
До багатьох давно дійшло, що саме цей розрив – між найстаршими й наймолодшими – є початком біди. Але, знову ж таки, це розуміють старші. А молодші, як сліпі котята, тикаються в різні кутки, й нема кому натовкти їх писком у тарілочку з молоком, і потрапляють вони врешті… знаєте куди? В дешеву смердючу мишоловку!
Ганьба нашій системі освіти.
Ганьба нашій школі. Школа – це Велике Зло.
Нічого подібного.
Я нікого ні до чого не закликаю. Хто розбереться, що відбувається, той сам зрозуміє, що робити.
Василь Триліс
