Ексклюзивна хвиля

Дамоклів меч радіації

… Засекретити зведення про аварію на Чорнобильській АЕС. Засекретити зведення про результати лікування. Засекретити зведення про ступінь радіоактивного ураження персоналу, який брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Нач. Головного управління
МОЗ СРСР Шульженко
№2617 «С » від 27.06.1986 р.

Судити б цього Шульженка!
При народі, на площі — як закоренілого злочинця. Щоб іншим не кортіло дурити. Овва, чого заманулося вам, люди-небораки! Забудьте про се, руки маєте короткі. На сторожі чиновника, оберігаючи його благополуччя і сан, держава поставила закон — стіну китайську воздвигла. Навіть не так: Шульженка надійно захищає наше безпробудне беззаконня.

Мусите знати, що в «найпередовішій країні» (про це десятиліттями співали дорослі, а піонери до хрипоти у голосі надривалися в строю: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек. . .») нема статті, яка б карала начальника будь-якого рангу за обман народу. За злісне і свідоме втаювання соціального, радіаційного чи іншого екологічного лиха.

Нема статті — і баста! А радіації — Боже ти мій, Боженьку! Бродом її не перебродити, волоком не виволочити. На наші землі стільки обрушилося гарячих викидів з реактора, що ми обскакали ближні й заморські краї. Стояли во главі щодо репресій проти рідного народу, голодного мору своїх нещасних співвітчизників — однині тримаємо в руках ще одну печальну булаву: атомну трагедію віку. В кошмарні для Хіросіми дні — після вибуху американської бомби — випало сімсот сорок грамів радіоактивних речовин. Чорнобиль вивергнув на голови людей у дев’яносто разів більше — шістдесят три кілограми.

Безмірно тяжкої шкоди завдав наказ Шульженка. Сотні, тисячі людей, не здогадуючись про істинну амплітуду атомної розрухи, жили за законами мирного часу — і поплатилися здоров’ям за темряву свою. У них побляк і пригас зір, защеміла печінка, цезієм розбавило кістки, сумною пробою означилася кров. Невмолиме колесо болячок прокотилося по дітях, гноблячи на корню цвіт людський. О діти, діти, горе вам! Здоров’я малечі теж безжально принесено в жертву тупим богам земним.

Усе може хуліганський міністерський указ. Бо все минає безкарно. Злочини сходять з рук. Та й робиться во ім’я високих ідеалів — для блага народу. Розстрілювали мільйони людей теж, мовляв, в інтересах народу. Аякже, масово нищили ворогів, оберігаючи від них народ. Але в тому, що Шульженко підписав розпорядження, — не вся правда. Ми добре знаємо, що наші міністерства — ці лялькові театри, вмонтовані у бюрократичну ієрархію суспільства — не здатні на самостійні кроки. Міністерського чиновника смикають за дротики верхи. У таких — сумнівного достоїнства — затіях, чи крутійствах, вони не вип’ячують себе. Навпаки, воліють одсиджуватись у затінку подалі від людського ока. За вивіреною схемою і готувалася згадана директива. Згори наказано — в міністерстві написано. Написано — засекречено. Аби розголосу менше в народі, аби розмах руїни применшити. Так і живемо! В присмерках, у сутінях напівправди чи напівбрехні. Знати щось нам напівдозволено і напівзаборонено. Сама доза знання вирішена за нас і без нас. Низи мають знати тільки те, що належить знати за їхнім підневільним статусом. Але не більше!

Нагадаємо, коли вершився процес над верхівкою Чорнобильської атомної, в окреме судочинство було винесено три справи: проти тих, хто проектував каліки-реактори; хто заправляв ядерною енергетикою в країні; хто не вжив негайних державних заходів для захисту та евакуації населення.

Ви десь читали про ті реклямовані суди? Когось поволокли до криміналу? А дідька лисого! Натомість судили периферійних виконавців, стрілочників, покірних роботів. А тих, хто нагорі, — зась!

«Господи, вседержителю, Владико ти наш! Ниспошли рабу Божому сили, дух його ізціли. Аби зміг він житіє бренне та суєтне описать». (З древньої молитви ченців — літописців манастирських). Бренне, суєтне — і злочинне водночас. Назвати це дивом чи віднести до обойми буднів? Ніхто не знає. Хоч як би там було, в Народичах об’явився свій, місцевий, Нестор-літописець. Єдине, в чім нема сумніву: до подвигу духовного його покликала трагедія чорнобильська, ота пекельна завія, що обпалила і згубила синьооке і яснозоре Полісся. Ну, і веління власного серця.

Вельми скорботні ті події, про які розповідає літописець. На прапорах долі, що розвіваються над його головою, вибите горе безмежне і туга людська. Видно, так поліщукам на роду написано. Принаймні, талан чи безталання для свого народу обирають не літописці. Вони лиш сумлінно переносять на папір усе, що коїться довкруг. Звісно, і свою пристрасть виказують. Бо літописець — не брила холодна, не бездушний просторіка: він був Громадянином у всі віки. У час випробувань всенародних, навали ворожої воїн брався за зброю, а літописець — за перо.

«26 квітня 1986 року. Рвонуло реактор у Чорнобилі. Біда спала — біда встала.
27 квітня. Начальник штабу цивільної оборони району вписав до реєстру: «Радіяційний фон у Народичах 3 рентґени». Цілих три! Утисячократ більше допустимої межі. Ніхто не тікав, не голосив. Люди нагадували наляканих овечок. Зроду-віку поліщуки не знали такої лихої години. Аж потім вони збагнуть, якої сили атомний удар взяли на себе ліси народицькі, села народицькі, народ народицький.
28 квітня. Нарада в райкомі. Команда — будувати бані. Змивати рентґени.
29 квітня. У Народичах, по коліна засипаних ізотопами, ідуть репетиції: район готується до свята. Як перед безголов’ям!
1 травня. Ура! Ура! Грім барабанів. Яра мідь труб на сонці. Слава нашому невігластву! Слава нашій найпередовішій у світі — вседержавній секретності!»

Далі літописець (він побажав зостатися невідомим) з болем згадує, як після демонстрації рушили на маївку. А ліс кишма кишів розпорошеним цезієм, стронцієм. Ліс світився смертю… Як милувалися діти і дорослі красою весняною, а над їхніми головами вертольоти товклися. Люди думали, що вертольоти теж справляли свято. Ген-ген, пізніше вони довідаються: пілоти дозиметрували повітря. Виходить, влада знала, що в лісі смерть гуляє. Але мовчала! Засекречувала! Хто воно — це начальство? Нелюди? Варвари? Вороги? Запроданці? Убивці?

«Людей раптово опосіла втома. Стали шукати порятунку в горілці. Це звалося: вдарити по стронцію.
3 травня. Нарада в райкомі. Перший секретар А. Мельник гримав на заступника голови райвиконкому. Той, бачте, осмілився відвезти своїх дітей до батьків у Лугини. Секретар стукав кулаками: «Забрати назад!» На його совісті стільки скалічених доль! Запопадливо виконуючи волю верхів, Мельник утаював правду про чорнобильський грім, і люди не знали, якої сили атомне пекло палахкотить перед їхніми вікнами. Цього праведника за особливі заслуги — переведено до Житомира. Там він благополучно процвітає в керівному кріслі. Зате люди, яких він обманював, так і гибіють у небезпечній зоні. Лише його завбачливо вирятувано. Подалі від реакторної куряви.
4 травня. День дев’ятий…»

На півслові перервемо оповідь літописця і надамо «трибуну» вченому Євгенові Корбецькому з Інституту ядерних досліджень АН УССР. Для розмови нашої так багато важитиме думка спеціяліста:
— Після 26 квітня дев’ять днів віяла по Україні радіоактивна віхола. Дев’ять днів люди проганяли через легені насичене радіоактивними радіозолями повітря. Продавалися продукти з лотків, їли таку бажану у весняні дні зелень. Населення отримало тоді максимально можливу дозу опромінення. І тільки на десятий день по Республіканському телебаченню виступив міністр охорони здоров’я Романенко. Він радив менше перебу¬вати на вулиці, не ходити під кронами дерев, не виїжджати «на природу» і зачиняти кватирки… Любителі гумору розважалися: «Міністр просить зачинити кватирки… щоб не вилетіло те, що налетіло». Довір’я до міністерства було безнадійно втрачене. Усе, що говорилося цим відомством, мало одну мету: довести, що аварія не позначиться на здоров’ї людей.

— Криза довір’я до науки, відомств, медицини, — наголошує Є. Корбецький, — назрівала давно. Ось що свідчить доцент Вищої юридичної школи МВС СССР Борис Куркін: «Коли в критичні дні на початку травня 1986 року в сто разів збільшився радіяційний фон у воді Київського моря, міністерства охорони здоров’я та водного господарства, Державний комітет гідрометеорології СССР одразу ж підвищили в сто разів норми максимально допустимої концентрації і заявили, що все відповідає нормам і приводу для тривоги немає…

Який привід, яка тривога! Усе в нас благочинно і раболіпно. У суспільстві, в природі, на суші і на морі. Після чорнобильської тризни плютонію з цезієм солодко буяє місяць май; густо-густо засіялося зело, підстьобнуте у ріст реакторним попелом; соловейко «в гаї» вищебечує, долю свою радіяційну прославляючи. Зацікавлені відомства — ці хижі акули, випещені й вилощені на ікрі застою, — не вмовкають, зрання до смеркання на облудній дуді виграють: усе лагідно, сприятливо. Все можна їсти, пити. Ягоди, гриби, м’ясо, молоко… Шарлатанською грою на облесній дуді заколисують думку, викорінюють сумніви, глушать тендітні паросточки соціального невдоволення. Всіма правдами і неправдами засекречують істину. Не припиняється велика вседержавна гра-гойданка: апарат, майже не маскуючись, одурманює народ. Триває азартна гра в підкидного дурня, в якій функціонер виграє сімдесят з лишком літ підряд, бо в нього краплена карта. Це тільки проголошується лицемірно, ніби ми в однім човні сидимо. Плисти, звісно, в якусь безвість народ пливе, але ж кермують відомства і вожді. У них компас, карти навігаційні, лоція на руках. А куди вони докермують — у гавань затишну чи на рифи посадять, — ніхто не знає і голосу не має спитати. Дістались благополучно до берега — ура відомству! Яке воно мудре і прозорливе! Ум, честь, совість наша. Напоролися на підводні скелі — винних нема. Планида, бачите, така! Дно криве, каміння підступне, а хвиля зірвалась заламиста і крута.

Так лише ми вміємо. Ніби випарами сон-трави дихаємо. Чи зілля отруйного обпилися. А тим часом приспаний запевненнями-цяцянками народ дихав на повні груди і… набирав берів. Бер (біологічний еквівалент рентґена) — доза будь-якого йонізуючого проміння, яка діє на живий організм так само, як і рентген рентгенівського або Гамма-проміння.

Щоб і надалі бадьоро притуплювати народ, у Народичах «висадився десант» пропагандистів з области. Туркотіли, наче дикі голуби в лісі, навертали людей в оптимістичну, казенно-льозунґову віру, домагаючись одного: втопити тривогу людей за своє здоров’я в словесах пустодзвонних.

Літописець свідчить: «Допомогло, як мертвому кадило».
«5 травня. Через ліси прибився слух: виселяють Чорнобиль! Ого, самі себе викурюємо з Полісся.
10 травня. Наказано накривати колодязі.
13 травня. Збори в райлікарні. Читали вказівку з області: «Не радити жінкам родити. Переривати вагітність». Он як повернулося! Стало закручуватися на лихе.
15 травня. Район бурлить, хилиться до бунту. Батьки оббивають пороги начальства — вивезти дітей! Еге, дійшов-таки глас до бога… У Народичі послано ляльковий театр із Житомира. Артисти прибули — як на фронт. Провізія своя, вода своя і страх в очах: не роблений, не мальований — свій.
20 травня. Розпорядження, пущене навздогінці: не пити молока! Що? Так, майже місяць пили… Докопалися, нарешті: вміст радіяції в молоці у сорок разів побиває норму. Оце-то напилися дітки! Напилися, натішились, здоров’я набралися… Дякуючи міністрам, академікам і державній секретності.

Приїхали вчені. Сотні запитань посипались од людей. Одне болюче: чим палити? Газу нема, а ліс заражений. Учені відповіли: палити дровами. Але спочатку їх треба… мити водою. Відтоді пропала довіра до вчених. Дуже велика зневіра в народі до науки.
6 червня. Сход у Народичах. Лише шостого червня! Півтора місяця «мирний» атом калічив людей. Ніяких порад, ні пересторог. Тільки тепер влада надумала гукати сход! Роз’яснення давалися туманні, з недомовками, окутані словоблуддям, як ватою…»

Гуляє на свободі меч радіяції — вийнятий із піхов нездарами-проєктантами, йолопами — начальниками станції та нашим ненаглядним Атоменерґо. Хижий, невмолимий меч пожинає щедрі плоди… У кожного другого учня в Народицькому районі зіпсований зір. Близько п’яти тисяч дітей опромінено радіоактивним йодом. Багато хлопчиків і дівчаток зазнали удару йоду на щитовидну залозу силою від 50 до 1000 рентгенів. У дітей підскочив тиск, порушився сон — у п’ятнадцяти з них украй виснажена нервова система. Їхній стан здоров’я викликає серйозне занепокоєння. Коли саме віялось і курилося з реактора, ніхто не попередив діток про небезпеку, не захистив, заходів запобіжних не вжив.

Радіоактивний фон, як і статистика захворювань, були строго засекречені. Народицькі педіатри півроку «виривали зубами» у київських медиків-світил результати обстеження дітей. Тут з повним розмахом діяла чорна рука Шульженка. Чорна рука і чорний Гриф секретности. Ну, а поки можновладний чиновник грався в державні секрети, напускаючи титулованого туману, в зоні «жорстокого контролю» опинилося дванадцять шкіл Народицького району, де вчиться понад дві тисячі учнів. Це дві третини всіх школярів району. Там же знаходиться десять із п’ятнадцяти дошкільних закладів. Ніхто нині не дивується, що смертність дітей у районі загрозливо «поповзла вгору». У Народицькій середній школі — учні із шістнадцяти сіл. Харчують їх за державні кошти. Продукти привозять із віддаленого Чуднівського району. Звідти і бригада кухарів. Відбули кулінари місяць — гайда додому! Їх заступає нова зміна! Лікарі в Народичах теж працюють вахтами. Усі — тимчасові. Тільки безвинні дітки на постійній вахті. Тільки діти роз¬плануються свої здоров’ям за той злочин, що його скоїли вусаті дяді з Атоменерґо.

Бентежну статистику виводить літописець: «Після аварії реактора на Прип’яті з району втекло 25 лікарів! За три роки в район прибуло 55 випускників вузів — зосталося 2. Із 105 вихованців технікумів утрималося 5».

Директор Народицької середньої школи Дмитро Іванович Козинський говорить з відчаєм:
— Діти в’ялі, немає в очах блиску, стареча байдужість до всього. Вишикуємо «на лінійку», а вони непритомніють. Понад п’ятдесят наших учнів лікувались в Інституті радіології. Три роки підряд київські лікарі беруть у дітей Народицької школи кров на аналіз. Що показують ті аналізи — ніхто не знає. Ні вчителі, ні батьки. Якісь ворожбити, а не лікарі. Тайна за сімома замками.

Еге, грізною булавою возноситься чорна рука Шульженка! І наказ чорний возноситься. Він убиває людське милосердя, доброту, мораль.

Мене страшенно обрадувало те, що літописець не обминув ганебної акції: «Київських лікарів у Народичах прозвали кровопивцями». Чим не вирок Шульженкові, відомчій раті, таврованій системі секретности. І закріпаченій, негодящій медицині нашій. Біль і розпач Д. Козинського поглиблює вчителька Народицької восьмирічки Г. Онопрієнко: «У третини учнів гіпертрофована щитовидна залоза. Мучать головні болі. Через десять-п’ятнадцять хвилин вони погано сприймають пояснення на уроці».

Така вона страшна — правда. Але керівник дитячого відділення радіяційного ризику Всесоюзного наукового центру радіяційної медицини АМН СССР професор Є. Степанова, надихавшись отруйних випарів потайних директив, уперто гребе впоперек течії:
— Хочу сказати з усією відповідальністю: поки що ніяких великих відхилень у стані здоров’я обстежених дітей не виявлено… Помилуйтеся казуїстичним ліпленням фрази: не просто — відхилень, а «ніяких великих відхилень». А яка біда чатує на дітей, в яких навіть «невеликі відхилення»? Професор завбачливо мовчить.

У статті «Забутий гарнізон» від 23 липня 1989 року «Комсомольская правда» пише: «На думку спеціялістів ВНЦРМ АМН СССР, через п’ять-десять років для тих, хто проходив службу в зоні (проведення дезактивації), значно зросте ймовірність появи злоякісних пухлин, різних захворювань крови. Дадуться взнаки ураження нервової та ендокринної систем, щитовидної залози. Не виключена й можливість генетичних аномалій».

Ось такий клопіт каторжний чекає солдатів. А як же букварики чисті та ясні — мала малеча? Найтендітніші пагони нації нашої — надія народу. Як же вони перебредуть через чорнобильську стронцієву чорну заволоку? Зціпивши зуби, побравшись за руки — чи як? Чи судилося їм продовжити себе у потомстві? Чи так і згине на пні радіаційному лихому рід наш великомученицький і страдницький? Ніхто не знає, ні придворні академіки, обсипані преміями, як пудрою, за наукові муляжі, ні безголосі ординатори в санаторно-начальницьких клініках.

З великою неохотою, немовби з примусу тяжкого, професор Є. Степанова зізнається, що відхилення все таки є:
— Нас дуже непокоять зуби дітей. Майже немає таких, у кого була б хороша порожнина рота… В частини дітей — хронічні тонзиліти.

А що ж практики, на чиїх головах не сяють райдужні корони вчених? У кого ні престижних посад, ні грошей. Офтальмолог Інна Миколаївна Решетняк працює в Народичах. Жінка пережила все, що випало на долю цього благословенного приреченого поліського краю:
— Ті, хто дав команду проводити демонстрацію 1 травня, були злочинцями, а не керівниками. Вони добре знали, що рівень радіяції був тоді убивчий для здоров’я. Знали і мовчали. В будь-якій іншій країні таких підло-мовчальників чекала б в’язниця. Ну, а поки начальники гралися в таємниці, — дітки залюбки гралися в піску. В тім оманливім з виду піску, де стільки накопичилось ярусів реакторної смерти… Тепер діти і дорослі погано бачать, їх гне донизу постійна втома, ниють суглоби. Пам’ятаю, ринули в поліклініку солдати. Ті, які в зоні працювали. Усі скаржились на біль в очах. А через кілька днів приїхав стривожений полковник. Я розказала йому, чим це може скінчитися для солдатів… Очі — дозиметр людського організму. Я помітила, що найбільше уражаються радіяцією голубі й світлі очі. Гадаю, це пов’язано з пігментацією. Чорні, карі очі краще захищені пігментами. . .

— У перші дні після аварії реактора хворі забували свої речі у лікарів. Поводилися так, наче їм щось пороблено. А таки пороблено! «Мирний атом» оглушив пам’ять. Ого, люди набрали тоді берів! Нас нахабно обманювали з тими рентгенами. В селах, де діє жорстокий режим, з’явилася катаракта навіть у дітей. Такого ніхто не пам’ятає. Тільки й мови було про щитовидну залозу, а про очі не думали. Погляньте на ці цифри!
— А вони не секретні? — цікавлюся.
— Чом же ні! У нас все закрито від людей… Ще п’ять років тому катарактою хворіли двадцять чотири чоловіки. А зараз нею вражено сто вісімдесят п’ять дорослих і десятеро дітей-підлітків. Хто зарадить людям у біді? Може, діток вилікує злочинно-таємнича директива Шульженка? Чи стане панацеєю від масових захворювань вказівка Міністерства охорони здоров’я із забороною розголошувати правду про Чорнобиль? Подумати, укази проти здоров’я людей штампує відомство охорони здоров’я! Охо-ро-ни… Хіба воно має право так називатися!

— Я в усьому зневірилася, — каже Інна Миколаївна. — В мене три доньки. Усі вони «нахапали» берів… Бачили б ви картоплю на городах у вісімдесят шостому році. Городина стояла чорною від йоду. А він же упав на голови людей. На їхню долю впав… Чорнобиль треба негайно закрити! Як і всі атомні станції.

Так і хочеться закричати: «Гей ви, охоронці державних секретів із Міністерства охорони здоров’я! Ви чуєте моторошний стогін хворих, спостигнутих радіяцією? Чи зовсім оглухли від байдужости до горя людського?»

А ось спостереження місцевого лікаря-психіятра:
— Одразу після чорнобильського чаду людей обуяла евфорія — нездо¬рова веселість. Причина? Думаю, це атака радіоактивного літію. Він збуджує людину — чи заганяє в душевний кут, коли опускаються руки і світ робиться немилим. Усе залежить від дози. Давайте замислимося над лихом, яке нависло над Народичами. Зараз у нас міряють рівень лише цезію. А плутоній, стронцій, літій? Які грані і якої біди вони несуть? Що їм протиставити, які загороди воздвигати? Ніхто не знає. Ні патентовані академіки — на яких стільки надій і од яких стільки горя! Ні міністерські дуті світила, яким держава вділяє добрячий шмат од пирога достатку. Виправдання у них одне: до стронцію і плутонію руки не доходять. А я переконаний, що голови не доходять. І не підходять їхні голови до такого серйозного діла.

— І ще про евфорію. Її також викликає літій. Чи йонізуюче випромінювання радіяції, що шкідливо впливає на інтелектуальний розвиток дітей. Однак більшість людей скаржилася на понижений, депресивний стан. Ні, тут не радіофобія! Такого терміну нема. Є тривога за потомство, за долю своїх дітей. За майбутнє роду. Ну, а «радіофобію» нехай запише до свого доробку екс-міністр охорони здоров’я України Романенко. То його слівце. Пущене ним в обіг — як фальшивий доляр…

З болем душевним мусимо визнати: у час біди народної не знайшлося жодного міністра (із тих, чиї відомства причетні до реакторів і до здоров’я людей) — справді народного. Який би вболівав за людей, горою стояв за них. Міністри виявилися пристосуванцями. Хоч би як викручувалися міністри, якого б туману не напускали, а відхреститися від скоєного вони не можуть: на поліську землю впала велика біда. Руками її не одвести, не засолодити найсолодшими словами.

Що може зараз поліщук, котрий (як ніхто інший) обвінчаний з природою? На річку не йди, про ліс забудь! А жити як? Літніми сонними ранками бігав я на базар у Народичах. На ту сумну-пресумну торговицю. Де ні сміху, ні веселого слівця, ні радощів.
— Абрикоси молдавські, абрикоси молдавські! Три рубчики, три рубчики стоїть кільо чуда… — закликає молодик з циганськими очима. Беруть нарозхват. Фрукт чужий, з дального краю, чистий від радіяції.

Стоїть змарніла, — як Божа матір, — молодиця з відром блискучих соковитих чорниць.
— Почім? — обережно питає люд, так навпомацки цікавиться, ніби жінка міну німецьку продає.
— Чотири стакани — руб… — каже вимучено і невпевнено.

Німа сцена. Покупці відходять тихо і безшелесно, наче тіні.
Ніби вони ритуал базарний справляють питати — але не купувати. Продається малина. Дозиметрична контроля застерігає: дітям не можна. Базар обминає малину, ожину, суницю… Сумна торговиця понуро і насторожено обтікає все поліське. Недавно ще рідне, своє, а нині вороже, підступне і лиховісне.

А яка доля лісів, що прийняли на свої шати атомний смерч убивчої сили? Тих масивів, які змикаються під хмарами з чорнобильськими верховіттями. Понад сімнадцять тисяч гектарів опромінило радіонуклідами. Нині це відторгнуті пущі — пропаща сила. Ні ногою ступити, ні з соки¬рою поткнутися. Дрімучі праліси плянується проголосити гордо і незалежно: «Заповідними». Ну, а решта лісів — близько 26 тисяч гектарів — вважаються живими і буцімто чистими. Директор Народицького лісгоспзагу Микола Федорович Кудін дещо прояснює «стерильну» чистоту соснових борів:
— Тут ведемо догляд і промислову рубку. Радіяція? — він довго шукає слів, ніби слова — це гроші, яких завжди нема. — Бачте, всередині дерево чисте. А ось кора… вона, як та губка, що увібрала реакторну золу. Та й на землі залягло переметами. Рубати ліс ми рубаємо, але не маємо машин, щоб кору знімати. Оту саму губку. Що робити? А нічого, так і відправляємо замовникові. У нас своя морока — у нього своя.
— Чи багато кора набралася бруду чорнобильського?
— По-всякому, раз на раз не приходиться. Одне слово, де як віяло. В чистій зоні, наче того… Е, що я круг столу тупцюю! Видане рішення райвиконкому: до лісу не ходити! Виставляємо шлагбауми — в’їзд заборонено! На спеціальних щитах пишемо, щоб грибів, ягід, трав лікарських не збирали. Сіна не косили. Коротше, що є в лісі — не зачіпай, бо пропадеш ні за цапову душу. То хіба це життя. Від прадавньої Слов’янщини ліс рятував людей. Од половця, хозара, турка-бусурмана, татарина, німця… А тепер бійся пущі, як чорт ладану… У нас такі урочища, ріки! Але ніхто не їде відпочивати на літо. Ні атомники з Москви, ні вчені медики із Києва, ні сам Романенко. А вони ж трубили у всі труби, що в нас сущий рай…
— А полювання?
— Яка охота, яка! Навіть у чистих зонах дичина непридатна для споживання. Дикий кабан носить радіяції в шість разів більше норми. Живий реактор! Зустрінеш вепра — тікай світ за очі, бо сам будеш світитися. У Базарському (чистому) лісництві машина ненароком підбила лося. Довелося його пристрелити. То що б ви думали! Тварина «назбирала» радіонуклідів у дев’ятикратному розмірі. В наших лісах не полюють з 1986 року. Відтоді пішло множитися поголів’я лосів, косуль, кабанів… А це ж нещастя! Бо заражена дичина мігрує в чисті зони.

Літописець продовжує реєстр чорнобильського безголов’я:
«Коло села Довгий Ліс бачили плачучого вовка. Плакав сіроманець, як мала дитина. А чого йому веселитися! З усіх боків обступила радіяція. Дичини не їж, води не пий, утікай на узлісся, бо в лісі ноги не носять».

— Що там вовк! Я по собі знаю. Як тільки зайду в ліс, одразу навалюється втома. Хочеться лягти і нікуди не квапитися, — розповідає Микола Федорович. — Сильно пече в горлі, голова болить. Ми радимо лісникам менше бувати… в лісі.

Віце-президент АМН СССР, голова Національного комітету з радіаційного захисту Л. Ільїн зі своїми підлеглими встановили можливі параметри радіяції. Вони твердять: за своє життя людина «має право» набрати 35 берів. А що вище — те від лукавого. Небезпечно для здоров’я. Розрахунки прості, ніби табличка множення. Середній вік людини — сімдесят.

Отож, набирай собі «з чистим сумлінням» по півбера на рік. Президент Білоруської Академії наук В. Платонов «со товарищи» різко виступили проти цих постулятів і запропонували свію модель. Якщо Л. Ільїн розтягує радіоактивну дозу на весь вік людини, то В. Платонов заходить зовсім з іншого боку. Він наполягає: люди не повинні жити там, де не можна виростити чистих продуктів, де введені жорсткі обмеження, де всі бачать відхилення від норми. Якщо стисло, то: теорію Л.Ільїна можна назвати машинізованою, розрахованою на роботів, а позицію В. Платонова — гуманістичною, зігрітою власним серцем.

Микола Кудін дістає журнал радіяційних замірювань, ми по коліна забрели в людське горе, і поза шкірою мороз ходить: торік лісоруб із Рудні Осошні А. Д. Голуб «набрав» 2.3 бера, його односелець А. С. Голуб — 3.35. Їхні показники побив лісник із Малих Миньків Василь Павлов. «Рекорд» чоловіка — 4.38 бера за рік.

Чи відповість екс-міністр охорони здоров’я УССР А. Ю. Романенко: якої саме шкоди заподіють тихі бери в організмі? І що чекає на цих людей у недалекому майбутньому? Який їм хрест нести у житті? Нарешті, наведемо слова медсестри з Народичів Наталі Сич, проголошені нею на районній партконференції:

— Давно вже настав час розказати людям усю правду… До лісу ходити не можна, купатися не можна, продуктів з городу, як і м’яса, молока, споживати не можна. На грибах зашкалює прилад, яким міряють радіяцію. Але наша достославна заготівельна контора приймає сушені гриби. Для кого і для чого ми виробляємо м’ясо та молоко? Заготовляють гриби? Та цього бути не може! Мабуть, це байочки, що їх стільки поширено в народі?

У червні минулого року Народичі приймали представника МАГАТЕ, члена Міжнародного Комітету радіаційного захисту, керівника атомної безпеки Франції професора Сорбонни Пеллерена. Разом із «свитою» високого гостя ми їздили по Народичах, спостерігали, як міряють радіоактивний фон, слухали скупі коментарі вченого з Сорбонни, були на зустрічі народичан із Пеллереном.

— У Франції, — сказав він, — здоров’я людини дорожче енергії, яку виробляють атомні станції. У нас міністр охорони здоров’я наділений правом вета. Він може закрити будь-яку АЕС, коли з’явиться найменша підозра в її надійності. У Франції це єдиний міністр з такими правами.
Але людям болить своє. Заля налаштована на іншу хвилю!
— А як у нас? Ви спеціаліст, цілий день міряли…
— У вас не є легко… Влада багато зробила, щоб льокалізувати удар. Що думаю? Я жив би у Народичах з дітьми й внуками.
— Ми чули від багатьох. Але ніхто не їде. Покрутиться день-два, як і ви, та й поминай, як звали.
— Кожен повинен мати дозиметр, — професор переводить стрілку розмови.
— Які дозиметри? Ми їх в очі не бачили. Хто нам дасть? — заля нагрівається. Обурення закипає рядами.
Схоплюється з місця молода жінка:
— Ви прожили життя. Можете тішитися атомом і наукою. А мої діти приречені. В одного печінка хвора, в другого очі, щитовидка…

Представник МАГАТЕ виклику не прийняв, а вдався до миролюбного демаршу:
— Я розумію… Ваші слова не є образою. Про дітей маємо думати.
— Думати! Молоді сім’ї з дітьми треба негайно вивезти в чисті райони.А хто нас слухає?

Нарешті, Пеллерена запитують:
— Що зробив би уряд Франції, якби люди відмовилися жити в радіаційній зоні?
— Я за свободу. Останнє слово — ваше. Ніхто не має права змусити людей жити там, де вони не хочуть.

І завирував казан! Кожен своєї правоти домагався:
— Хіба це наука! Всі академіки — і всі хитрують. Гнуться в колінах перед начальством. А що думає уряд?… У відставку Романенка! Не треба нам таких міністрів!

Люди розходилися. Знову зневіра, вагання. Як страшно на самоті з ними. Перебирали слова ученого із Сорбонни — не могли звести кінці з кінцями. Що він сказав? Чи йому вірити?
— Він же представник МАГАТЕ. От і захищає атомників.
Француз у гостях. Не хоче лізти в наші справи…
— Але каже: останнє слово за людьми.
— Яке слово! Ми беззахисні…
— Що правда, та правда. Живем, як у тюрмі.

Суди-пересуди, домисли, недомовки, безнадійні надії. І знову, як учора, чутка чутку побиває. Після сумнівів та безвиході — приходить відчай. А вже відчай напружує волю, іскри викрешує. Накопичує силу, що греблі рве. Це добре розуміє районна влада. З доповіді першого секретаря Народицького райкому партії В. Будька від тридцятого травня 1989 року: «Морально-психологічна обстановка в районі — будемо відверті —вкрай напружена і нервова. Характерна для настроїв людей невпевненість, безперспективність. Роз’яснення спеціялістів з Міністерства охорони здоров’я не переконують. Ситуація з кожним днем стає все складнішою і може вийти з-під контролю».

Час бере своє — напруга наростає. Хвиля може вийти з берегів. Як це трапилось у білорусів (сусідній район Наровля). Там районний апарат відмахнувсь од вимог людей і опинився на обочині подій, а волю диктував страйковий комітет. У квітні-травні Народицький райком шле тривожні листи до Києва: «Необхідно вже цього року відселити сім’ї, які мають дітей, з 12 сіл, де рівні радіяції небезпечні для здоров’я, а також надати пільги в отриманні житла сім’ям з дітьми при виїзді за межі району. У зв’язку з тим, що практично вся територія району забруднена радіонуклідами і не має можливосте виробляти «чисте» за вмістом радіоцезію молоко, вважаємо необгрунтованим поділ сіл на «брудні» та «чисті», оскільки серйозне занепокоєння викликає зростання захворювань як у дітей, так і дорослих. Потрібно перевести на чисте харчування населення всього району з відповідною грошовою компенсацією додаткових витрат на їх придбання…»

Алесь Адамович у журналі «Новый мир» так пояснює цей феномен: «Наводячи густу тінь на все, що відбувається в цих районах, — тінь тайни, закритосте всього і вся, — атомне відомство домагається головної мети: применшити маштаби нещастя. Щоб зберегти і лице своє, і свою
програму будівництва нових АЕС, фінанси і т. п… ».

У травні минулого року за Пленумі ЦК Компартії України з болем говорила ткаля Житомирського льонокомбінату В. Венгловська:
— … Слухала я ці одкровення, а на згадці були виступи по Республіканському телебаченню одразу після аварії міністра охорони здоров’я республіки т. Романенка. Говорив він про те, що нічого боятися наслідків радіяції, усе пройде, усе минеться. Потім з’явилось рятівне словечко — радіофобія, психологічна боязнь неіснуючої радіяції… А що ж Романенко — тепер уже екс-міністр? Як і в чорні часи Чорнобиля, він лицемірно, ховаючи в словесах густу завісу омани, по-піонерському запевняв: «З усією відповідальністю можу повідомити, що, крім тих, що захворіли, яких 209 чоловік, сьогодні немає людей, чиї захворювання можна або необхідно пов’язувати з дією радіяції. Разом з тим є справді велика кількість тих, хто потребує систематичного медичного нагляду… Я, шановна товаришко Венгловська, прошу вас, якщо у вас є час, зустрітися сьогодні або завтра. Якщо ж немає, я готовий приїхати до вас у Житомир і поїхати разом у Народичі з тим, щоб внести ясність з усіх питань, які цікавлять вас і населення…»

Що ж тепер скаже преславний міністр Романенко? У травні з високої трибуни Пленуму ЦК Компартії України він запевняв: у нашім краї все гарно, затишно, «я готовий внести ясність з усіх питань, які цікавлять.. . населення».

Наважимося запитати: хто ж такий Романенко? Він не знав, що цілих дванадцять сіл будуть зрушувати із насаджених місць? Чи свідомо обманював республіку? А може, він невіглас у своїм ділі? Чи пристосуванець, котрий танцює такої польки, якої заграють згори? На його совісті сотні людських доль, скалічених отруйним чадом. Скалічених тому, що чорнобильська вирва була надійно засекречена. Народичі — це квіточки, а ягідки попереду. Лугини, Олевськ, Коростень, Овруч.. . Уся північна сторона Житомирщини густо завіяна не снігами білими, а радіонуклідами. На цю трагедію замордованого атомом Полісся накинута вуздечка державного замовчування. Вуздечка недомовок і вагань. Мовляв, є окремі плями, вкроплені радіяцією, але жити можна. Не такий страшний чорт, як його малюють. Принаймні, про відселення цього багатостраждального регіону уряд не заїкається. А тим часом лихо розпрямляє чорні крила…

«Впродовж більш як трьох років, — пише газета «Радянська Україна», — для жителів північних районів Житомирщини небезпечний рівень радіяції — повсякденна реальність. По суті, вже більш як три роки триває експеримент на випробування людського організму. Цезієві плями — «заміновані шматки» землі, які загрожують і десятки років будуть загрожувати здоров’ю людей».

Гаразд, а як бути з мільйонами, приробленими тяжким народним трудом? Тими мішками грошей, що їх викинуто під ноги. Майже 70 мільйонів карбованців засилосовано в народицьких радіяційних селах, які тепер колючим дротом обносять. Хто (не взагалі, а конкретно) відповість за сподіяне?

А тим часом Наукова рада АН СССР з проблем радіобіології в своєму листі до народного депутата країни, заступника голови союзного Комітету з питань екології О. Яблокова стурбовано наголошує: «Зростають захворювання органів зору в населення Народицького району, особливо в дітей. Пневмонія, фарингіт, носова кровотеча, запаморочення, швидка втома… Випадки пухлин гортані в тих, хто працює на вівцефермах. Основою рекомендацій на проживання в цих зонах були показники дозиметрії, що прогнозували стан радіоактивного забруднення. При цьому не враховувався перший радіяційний удар. Абсолютно не бралася до уваги дія стронцію, плутонію, цезію, що й призводило до значного заниження справжнього опромінення… Населення практично не одержує «чистих» продуктів: дві банки тушонки на людину в місяць та один апельсин на дитину — це насмішка з людей. Вони вимушені годувати дітей місцевим молоком і використовувати для харчування забруднені продукти… Злочинною слід вважати заборону друкувати статистичні матеріали про захворювання дітей та дорослого населення. Керівники Міністерства охорони здоров’я УССР, «офіційна» медицина, представники Агропрому втратили довіру населення. Вони навмисне занижують дози опромінення. Тим паче, що більшість медичних заходів, пов’язаних з терапією населення, яке проживає в зонах жорстокого контролю, здійснюють лише на папері…».

Степан Колесник,
вересень,1986 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.