Лише щойно від Михайла Скорика довідався, що не стало Анатолія Гая, який помер від короно вірусу… А 30 березня та страшна недуга забрала і його дружину, поетесу Галину Гай… Толік Гай був знаковою постаттю 5 курсу Київського журфаку, коли ми в 1973-му стали першокурсниками…
На «капуснику», в дощенту заповненій актовій залі червоного корпусу КДУ, нас урочисто «посвячували» у спудеї Шевченкового університету. Курс Гая, як випускний, був ведучим того дійства. Відтоді й зап’ямятав його: високого, гарного, самодостатнього, усміхненого, доброзичиливого до меншокурсників. Ми дивилися на нього і його оточення, як на небожитевів, бо вони були вже без п’яти хвилин дипломованими журналістами. І здавалося, що до того омріяного диплому нам доведеться іти вічність…
Ми не були з ним ані друзями, ані приятелями — житейські дороги розвели надовного і надалеко. Через п’ять років, уже В Чернівцях, працюючи кореспонентом «Радянської Буковини», купив у чернівецькій книгарні першу книгу Анатолія – «Зажинки»: сільська 
тематика, соковита мова, до сліз проникливі сюжети. Де я знав тоді, що наш побратим стане згодом не лише відомим письменником, а й талановитим, до того ж безстрашним військовим журналістом.
Його журналістські дороги пролягали тими «гарячими точками», які свідомо розпалювала в усі часи імперська Москва: В’єтнам, Ангола, Афганістан, Нікарагуа. А з 2016 року він бачить на власні очі і мережить для історії гострим пером Правду ще в одній «гарячій точці», вже нашій — зі східного форонту російсько-української війни. Разом із сином Юрієм редагує військові вісники «Знамено Перемоги» та «Захисник України», пише і видає книжки війсково-патріотичної тематики.
Шкода, що той військовий гарт, як і нерви та здоров’я, йому доводилося часто використосвувати на боротьбу за правду і в мирному середовищі — передусім серед своїх колег у Національній Спілці письмеників (Анатолій Іванович упордовж багатьох років був головою Київської обласної письменницької організації). Конфлікт між центральним керівництвом Спілки та київським обласним осередком у Білій Церкві тоді вихлюпнувся далеко за коридори письменницького дому.
Не час і не місце тепер ворушити ту болючу тему. Але й про уроки її не варто забувати. 
Принамні для світлої памяті про Анатолія. Шкодую тепер, що не знайшов часу підставити плече побратимові за духом. Бодай спробувати розібратися, підтримати, написати йому чи потелефонувати… Розумію тепер, як він чекав такої підтримки — бодай від когось, хоч на краплинку.
Гірка істина: лише такі сумні і зазвичай неочікувані події спонукають задумуватися нам скороминущістю нашого земного життя. Як і подають гіркі уроки кожному, зосібно й про чин та покликання у своїй професії, про ранимість душ людей творчих, талановитих, правдошукацьких, невпокорених ні владою, ні посірілим середовищем.
Визнання до таких людей зазвичай приходить лиш по їхній смерті. Світла пам’ять Анатлію Гаю…
Микола Тимошик
P.S.
Шанувала Анатолія Івановича за рідкісну в наш час чесність… Пригадую із вдячністю, як у той день, коли очільник Спілки, нині вже теж спочилий по трудах неправедних, разом з лакизами своїми виштовхував мене із НСПУ за те, що повстала проти розкрадання ними мільярдного майна Спілки письменників, Анатолій Іванович єдиний вибачився переді мною, що не міг захистити, і запросив у члени обласної Київської організації, яку тоді очолив…
Хай Бог воздасть Анатолію на тім, кращім світі за справедливість і людяність…
Галина Тарасюк
На письменниицькій ниві у нас із Анатолієм Івановичем завжди були творчі порозуміння і дружні стосунки. Я, ще працюючи в апараті столичної організації, як міг, сприяв утворенню обласного осередку в Білій Церкві під керівництвом Гая і підтримував його, так би мовити, організаційні пориви у пошуках справедливости. Пізніше був обурений брутальним виключенням зі Спілки письменників такого талановитого, завжди патріотично налаштованого автора й ініціятивного організатора творчих процесів. Осиротіла Біла Церква і вся письменницька організація Київщини, так несподівано втративши талановите і славне подружжя Гаїв. Сумно і навіть боляче…
Гриць Гайовий
… Пригадую, 15 жовтня 2002 року в Білій Церкві ми урочисто відзначали 50-річчя Анатлія Івановича. Тоді я вручив йому акроприсвяту під назвою “Ювілейна ГАЙовата”, в якій, зокрема, було сказано:
Екзамен склав ти. Як годиться:
Сім струн веселки забреніли…
Як бірки-два, як Церква Біла,
Тобі вклоняється столиця.
Михайло Скорик
