5 грудня виповнюється 90 років з дня народження Григора Тютюнника. У «Літературному словнику Кіровоградщини» про відомого прозаїка зазначено: «У повісті «Облога» події відбуваються на Кіровоградщині (Знам’янка, Трепівка), де майбутній письменник бував під час війни». У столичному видавництві «Знання» побачила світ книга спогадів про письменника «Такий він у нашій пам’яті» (2021, 416 с. ), там є і мої спогади.
Ще за життя Григора Тютюнника я, студент університету, усвідомлював великість його. Тому непростимим гріхом своїм вважаю, що в березні 1980-го не провів його на довічний спочинок під шелесткі акації Байкового цвинтаря. Я тоді практикувався у кіровоградській молодіжній газеті й законослухняно вислуговував собі майбутнє робоче місце…
Доля подарувала мені три зустрічі із Григором Тютюнником. Його слово я відкрив для себе без якоїсь сторонньої підказки. На першому курсі журналістського факультету. Йому залишалося жити всього чотири роки, він був автором уже чотирьох книг прози, але мені, двадцятидворічному, ім’я сущого Тютюнника нічого не говорило.
Я натоді давно перестав писати вірші (ще на першому році флотської служби, коли з бездонно голубого й сонячного Середземного моря відправив у тетіївську районку ностальгійного сонета про осінь), я вже знав, що хочу писати прозу, але, проживши дитинство і юність в українському селі, з подивом виявив, що не знаю мови. Точніше – знаю її дуже погано. Вона в мене бідна, затерта, пісна і безбарвна. І я кинувся читати книги, 
які відкривали мені розмаїття, запахущість нашої малознаної мови. Книги я купував у магазинах, аби можна було в них, власних, писати, робити помітки – цього я собі ніколи не дозволяв у бібліотечних, та й бібліотечні треба було здавати. А мені хотілося мати книги улюблених письменників при собі завжди.
Про те, скільки я під кутом зору збагачення української лексики прочитав книг і яких авторів (сучасних, класиків, українських, зарубіжних у бароково-претензійних перекладах), можна було б розповідати годинами. Але змушений зупинитись на тому, коли з прилавка столичної книгарні мені сяйнула тоненька з м’якою палітуркою книга оповідань Григора Тютюнника «Крайнебо». Сяйнула голубизною річечки і фіолетовими кониками на обкладинці, а ще, звичайно, нечутим мною досі, але таким світлим, таким красивим словом – крайнебо.
Тютюнника-поета я знав зі шкільної парти, бо в пору писання віршів числився у райцентрівській книгарні чи не найактивнішим покупцем поетичних збірок (купував виключно поезію, так само сліпо, без сторонньої підказки) і там же придбав перший з двох томів Григорія Тютюнника. Другий том з романом «Вир» мене тоді не цікавив. Але тепер, взявши до рук «Крайнебо» і розгорнувши навздогад якусь сторінку одразу зрозумів – це не той, з вишневопалітурної книги, Тютюнник. Мине небагато часу, і старшого Тютюнника я читатиму й вивчатиму самотужки, так само захоплено, запоєм, задовго до нудного й академічно-програмного вивчення в університетському курсі історії української радянської літератури.
Отож із «Крайнеба», яке я возив на Смоленщину в перше своє студзагонівське літо і яке перечитував у вимушених, за відсутності бетону чи цегли, перервах, почалося моє знайомство із творчістю молодшого Тютюнника. А ще добре пам’ятається, як я натрапив у книгарні «Знахідка» (була колись така, навпроти кінотеатру «Київ») на цілі стоси уціненої до 15 копійок любовно, з поліграфічним і художницьким смаком виданої 1966 року його першої книги оповідань «Зав’язь» – десь завалялася на видавничих чи книготорговельних складах перлина української літератури середини XX століття. Я брав пачками і роздавав друзям та знайомим. Було це вже на третьому курсі, коли я перечитав чи не все, видане Тютюнником в Українській РСР і Москві, коли чекав кожної наступної публікації його оповідань у журналах, переважно у «Вітчизні», було це вже тоді, коли мені стало образливо за те, що його книга уціненою лежить без потреби в центрі української столиці.
Саме на той час і припадає моя перша зустріч із Григором Тютюнником.
На факультеті журналістики зацікавлені літературою протягом п’ятиріччя (1975-1980) збиралися то під крилом доброї пам’яті російського філолога Миколи Дем’яновича Хмелюка, то на кафедрі українського літературознавства, де студію вів Юрій Семенович Бурляй, мило прозваний студентами Дефініцією за надмірне вживання цього іншомовного терміна. Факультет випускав широкоформатну, метрів до десяти завдовжки, стінну газету «Слово-зброя», в якій завжди вистачало місця для поетичних експериментів Івана Покотила, Ігоря Римарука, Наталки Матюх, Леоніда Кльоца, Тараса Унгуряна, Олени Матушек, Олександра Вертіля, Віталія Журавського, Михайла Василенка, Олександра Михайлюти, Катерини Пасічної, Леоніда Пухного та багатьох інших, сьогодні зрілих і несправедливо малознаних поетів (музи, як відомо, нині в резерваціях). Чи не на кожне засідання літстудії ми запрошували відомих київських письменників Євгена Гуцала, Дмитра Косарика, Бориса Олійника…
Організовували зустрічі переважно самі студенти, і ось я тоді узявся привести в жовтий корпус університету на Шевченковому бульварі Миколу Кравчука і Григора Тютюнника. Із земляком (Тетїїв на Київщині) Миколою Кравчуком я вже був добре знайомий, десь перед тим почалося наше довголітнє, донині, листування, і телефонного дзвінка виявилось достатньо, аби покликати Миколу Івановича на цікаве не тільки для нас, а й, виявляється, для нього самого («давно не спілкувався із студентською молоддю, та ще й університетською»), знайомство. Ми вибрали жовтневий будень, і тепер мені належало йти запрошувати Тютюнника.
Будинок на Раєвського знайти було нескладно. Я натиснув раз на дзвінок і, затамувавши подих, довго чекав, що за дверима пролунають кроки. Але ніхто не обізвався. Пам’ятаючи, що Григір Михайлович перебуває на творчій роботі, мені було совісно дзвонитинати вдруге, а то й кілька разів. «Прийду завтра, – подумав, – навідаюся сюди по дорозі з гуртожитку на лекційні заняття». І, втішений придуманим, став спускатися донизу вузькими сходами. Назустріч мені піднімався втомлено, з опущеною головою високий чоловік у довгому сивому плащі нарозхрист, поміж стрихлями якого видніла біла сорочка із зав’язаною навключки вузенькою чорною стрічкою. Тютюнника доти в житті я ніколи не бачив, і ось явився він мені майже таким, яким художник зобразив його на форзаці першої новелістичної книги.
Я назвався студентом факультету журналістики і додав, що маю намір запросити… «А хто вас до мене направив?» – запитав він холодно, як мені здалося, з недовірою в голосі. «Адресу Вашу я взяв у Кравчука Миколи Івановича…» Він не помінявся на обличчі, а так само холодно промовив: «То заходьте до хати». Провівши мене в дальню кімнату, посадив на ослінчику, а сам, вибачившись, пішов на кухню. Курив. Я мав час роззирнутись доокіл. Запам’яталась картина, очевидно, якогось самодіяльного художника (інтер’єр селянської хати з дорідною паляницею на столі), та ще портрет брата Григорія, обрамлений рушником на покутті. Тютюнник курив. Я, некурящий, чув приємний запах диму, а ще глухий кашель з кухні. Пауза була такою довгою, що мені аж ставало незручно самому, в чужій кімнаті. Тютюнник зайшов, вибачився, що змусив чекати, а потім сів навпроти. Зажура не сходила з його обличчя. Він помовчав іще трохи, а тоді підвів голову і мовив довірливо, огортаючи мене своїм сумним поглядом: «Ви знаєте, що мене на вашому факультеті не люблять?» – «Не люблять? – невпопад перепитав я. І тут же похопився: – Це неправда. Вас люблять, Ваші книги читають…» – «Це я про викладачів ваших…» – перебив мене Тютюнник. «А що викладачі? Студенти Вас хочуть бачити, Григоре Михайловичу…»
І тоді розмова пішла жвавіше. Тютюнник більше запитував: про Тетіїв, у якому він бував не раз, про моїх студентських товаришів (звідки? чи багато сільських? про що пишуть?)… І в кінці непевно, але таки пообіцяв, що прийде на зустріч, уточнив дату, аудиторію про всяк випадок. «Перед тим подзвоніть мені іще раз додому», – попросив на прощання.
За два дні до зустрічі, коли вже тиждень висіло біля деканату оголошення про прихід Тютюнника й Кравчука на нашу літстудію, коли в мене вже час од часу затерпало всередині від думки, що щось може перешкодити зустрічі, про яку мене перепитували студенти не тільки нашого курсу, а й філфаку, я в передчутті чогось недоброго боязко зняв важку й холодну трубку вуличного телефону-автомата, вставив у щілину дві копійки й накрутив шестизначний номер. «Григора Михайловича немає в Києві, – здивовано відповів на моє запитання жіночий голос. – Він тиждень тому поїхав на Сулу». Я не знав, як реагувати в такій ситуації. І не встиг сказати «до побачення», як у трубці запікало…
Вдруге Тютюнника я бачив на творчому вечорі Миколи Вінграновського. О, ті поетичні вечори кінця сімдесятих у просторій актовій залі республіканського Будинку художника! Якби у мене були тільки вони в тому скороминущому п’ятирічному столичному бутті, то тільки заради них варто було йти навчатися саме до київського вузу. Так я думаю зараз, на відстані літ від тих незабутніх подій. Скількох моїх ровесників вони окрилили!.. Мені вдалося потрапити на три таких творчих вечори: Івана Драча, Дмитра Павличка й Миколи 
Вінграновського. Чи, може, тільки ці запам’яталися? Та так запам’яталися, що я й досі чую голоси зі сцени, запитання й окремі, влучні, незвичні, часто дотепні, відповіді на ті запитання.
П’ятдесятирічний Павличко на розмову прийшов у чорному вельветовому костюмі, тоді супермодному, легенький, моторний, як хлопчак, навіть великі залисини не псували його молодечого вигляду. Після прочитання кількох юначо-рвійних поезій йому надійшла із залу записка: поділіться секретом, як Вам, мовляв, вдалося зберегти не тільки творчу, а й фізичну молодість? Чогось думалось, що ось він почне переконувати: треба щоранку займатися фіззарядкою, бігати на стадіоні, плавати в басейні… Та він, не роздумуючи, вистрелив: «Ніяких секретів – треба їсти червоні буряки». Вінграновського молода шанувальниця таланту наївно запитала: «У Ваших віршів, присвячених жінкам, є конкретні прототипи?» – «Ні, – серйозно, без краплі іронії відповів поет. – Не було ніяких жінок. То все видумано». Зал в такі моменти вибухав щирими оплесками.
На Вінграновського запрошення у Спілці спритні мої університетські друзі дістали в передні ряди і, повсідавшись, ми тільки й крутили головами: там он той відомий, а там он та… Ми чамріли від щастя бути серед письменників, творчість яких вивчали за вузівською програмою, книги яких купували й сперечались про них на спільній студентській кухні в гуртожитку! Але я не помічав тоді нікого, бо впізнав через два ряди трохи зліва від себе Григора Тютюнника. Я сидів до нього так близько, що навіть голос його часом чув: глухий, глибинний – чи від застуди, чи від курива. Поруч із ним сиділа жінка, і він щоразу нахилявся до неї, коли хотів щось сказати.
А Вінграновський читав вірші. Як він читав! То було якесь запекле читання. «Цю жінку я люблю. Така моя печаль //Така моя тривога і турбота// У страсі скінчив ніч і в страсі день почав// Від страху і до страху ця любота». Кожну фразу, кожне значуще слово він чеканив міцно стисненим кулаком, його очі горіли, він був увесь такий напружений, що, здавалось, не витримає, вибухне. «Вас так ніхто не любить. Я один// Я вас люблю, як проклятий. До смерті…». І зал весь був напружений, і солодко нило всередині від його пристрасних і щемливих зізнань, від його то елегійних, то гучних інтонацій, від уміння поєднувати земні слова у високі образи, несподівано гармонійні – до магічності… «Я вас люблю, як сіль свою Сиваш// як ліс у грудні свій листок останній». Зал вкотре загримів аплодисментами, і в цю мить з місця підвівся Григір. За віршами Вінграновського я про нього забув. І тепер захоплено дивився, як Тютюнник стоячи аплодує. Один на весь зал. Я знав, що він аплодує цьому останньому у вірші рядку: «Як ліс у грудні свій листок останній». Де, в які віки, в якій літературі сказано глибше й зриміше про любов? Мені уявився наш голий чорностовбурний ліс на Шкурниковому хуторі, над яким пролітають уже перші несміливі сніжинки, осиротілі дуби у безлюдному світі і той єдиний тріпотливий на холодному вітрі листочок, що найпізніше зродився і з останніх сил тримається лісу. Чи не такими є наша пам’ять, наша зачучверіла гідність, наше неперебутнє слово – як той листочок?
Тютюнник був неперевершеним майстром деталі в художньому творі. Настільки великим, що єдиний у переповненому залі мав право стоячи аплодувати тому рядкові.
Востаннє я бачив Григора Тютюнника на його творчому вечорі. Відбувався він у голубій залі Спілки письменників. Ми, студенти, заздалегідь передбачали, що буде тісно, тому позаймали місця задовго до початку. Треба сказати, що цього літературного Григорового звіту-зустрічі чекали всі з нетерпінням, адже він був чи не першим (а згодом виявилося – єдиним) у спілчанських стінах. Багато хто з керівників Спілки Григора Тютюнника не любив за його непередбачувану поведінку. Адже він дозволяв собі вголос сказати те, про що інші шепталися за плечима. Нерідко різко й непоштиво сказати. Проте саме за це його любили інші, їх було більше, набагато більше, – любили за правду, на яку самі були не здатні. Власне, це й засвідчив той творчий звіт, коли місць у залі не те що сидячих – стояти ніде було.
Згодом про це скаже хтось із письменників в обговоренні Тютюнникової прози, здається, Анатолій Хорунжий: ось воно, свідчення того, як у нас знають і шанують письменника; коли, хто в цьому залі збирав стільки читачів, «запорожців» (двері зали були розчинені навстіж, а люд товпився за порогом, у коридорі аж до сходів)? Не збирав ніхто. Григір Тютюнник читав тоді ще не друкований уривок з нової повісті «Житіє Артема Безвіконного». Ця повість так і залишилася недописаною, а майже все, що я тоді почув з уст письменника, після смерті надрукує «Літературна Україна».
Багато написано про те, як Тютюнник розповідав напам’ять свої прозові твори. Тут він читав. Читав повільно, ясно озвучуючи кожне слово, люблячи його – і зала ціпеніла у німому напруженні, боячись бодай одне слово пропустити. Після кожної вдалої, посипаної іронією, фрази письменник одривався од письма, злітав чорний буйний чуб над його чолом, і Григір наївно-дитинним поглядом окидав слухачів, чекаючи реакції. А слухачі то усміхалися, то щиро заходилися сміхом, то затамовували подих… І чекали фрази наступної, і втішалися довершеністю, і щиро шкодували, коли в читанні було поставлено крапку. Головував на творчому вечорі сивенький уже, лагідноголосий Михайло Стельмах, зізнавався в побратимстві, говорив про високий талант запальний Олександр Сизоненко, багато мовилось про замовчування Тютюнника, про потребу належного поцінування самобутнього прозаїка…
… В останніх числах березня 80-го я розпитав у п’яненьких дядьків – працівників цвинтаря – дорогу до могили письменника, довго шукав її, чвакаючи у глевкій, розмерзлій глині сходженими до краю флотськими черевиками, а як знайшов, то очі заснувало сльозами, і я майже навмання поклав на ще не обгороджений, обкладений хвойними вінками горбик землі пучок торішнього, почорнілого за зиму деревію.
Василь Бондар, «Кропивницький: Час-Time»
