Ексклюзивна хвиля

Діаманти України – рідне слово і пісня

Коли, як не в день української писемності, мови та культури згадати про наш справжній український феномен — українську народну пісню!? У чому ще так щедро втілився талант нашої нації, як не у ній! Фольклористи стверджують, що досі було записано понад півмільйона українських народних пісень. Різновидів її є чимало, проте варто нагади тут хоча б деякі — історичні, епічні, обрядові, родинно-побутові, козацькі, повстанські, стрілецькі, чумацькі. А ще — обрядові й купальські, жартівливі і сороміцькі, колядки й щедрівки…

Українська народна пісня — це цілий Всесвіт нематеріальної культури, який залишили нам наші пращури. Бо це був той універсальний спосіб передати в майбутнє якомога більше інформації про нашу ментальність, про природу душі і людської психології.

Навіть у ЮНЕСКО — цій всесвітній культурній організації зберігається близько 15 тисяч зразків кращих українських пісень, тоді як італійських, що йдуть слідом за українськими, лише 6 тисяч!
А тепер про головне!
Скажіть, що ж то за сила і велич міститься в тих народних піснях, що нині вони, немов би за сімома замками — і їх потрапляння в інформаційний простір чомусь так суворо регламентується та обмежується всіма власниками сучасних медій?

Чому, випадково прорвавашись в ефір, як це було з «Червоною калиною», вона одразу ж набуває величезного розголосу, підхоплюється і старими, і малими, розлітається по всьому світу, єднаючи українців і бентежачи серця інших націй?

Чому, маючи уявлення про всю світову класичну музику і її окремі шедеври, я щоразу немов би кам’янію від захвату, чуючи, як звучить «Реве та стогне Дніпр широкий» у виконанні Державного хору імені Г.Верьовки? І хоч ця пісня має конкретних авторів — вона давно вже возвеличена в ряд народних! Тому що в ній є те, що характеризує нашу націю!

Чому шлягеристи всіх мастей мріють написати хоча б один такий шедевр, котрий би зажив своїм самостійним життям, і люди могли його передавали з вуст у вуста, як молитву? Господь удостоїв мене такої честі, пославши мені колись, майже 30 роківу тому, «Кленову балладу», як символ незнищенності нашого духу. Я невимовно, радію, коли чую, що її називають народною!

Чому будь-які темні сили, які претендують на владу і панування над свідомістю народів, відбирають у них співців, бардів і менестрелів? Чому комуністи на зорі своєї влади знищили цілу когорту сліпих і немічних Кобзарів? Чому ізолювали і прибирали кращих поетів? Чому закривали і закривають роти тим, хто через слово і пісню може донести людям правду про них самих?

І чому так активно насаджують в культурному просторі пустопорожніх ляльок і маріонеток, видаючи їх за лідерів суспільної думки? Та тому що талант, розум і душу неможливо підробити чи зімітувати. І якщо в інфопросторі настане епоха народних геніїв і талантів, то куди дівати гендлярів, посередностей і нездар, які хочуть на цьому заробляти гроші?!

Тому завжди пам’ятаймо, говорячи про культуру — вона не полова, яка сіється на вітру і набивається в очі і вуха. Вона — діаманти і золоті добірні зерна, що сховані від загребущих очей і рук. Бо в цих артефактах людської діяльності акомульована енергія цілого народу. І саме в нашій глибинній культурі таїться все, що нам потрібно для успішного існування — наша мораль, ідеологія і наша культурна політика, якої, до речі, в нашій державі давно вже не існує. Існує лише доктрина штучного стримування національного розвитку і перенаправлення пасіонарності нації в інше безпечне русло.

Але в людях це не вбити ніколи. Можливо тому, в нашій країні, як ні в якій іншій країні світу, така величезна любов до пісні, така повага до справжніх її творців і поширювачів. Повторюся — повага не з боку держави, а з боку простого українського народу. Але цим так ганебно користуються ділки від культури!

А люди інтуїтивно відчувають — культура це останнє, що в нас лишилося, бо забрали у нас майже все, що хотіли і могли. Але пісню — ніколи не відняти. Живи, українська культуро!

Анатолій Матвійчук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.