Взагалі-то у важкі хвилини я думала, що до обговорення цих тем наше суспільство дозріє десь років за 10 (а в особливо важкі — сумнівалася, чи я до того доживу). Але виявилося, що ми швидко вчимося. І це добра новина. Всі решта новин у цій історії (яку незаанґажовані в діла літературні могли б і пропустити, і я й сама була би пропустила, якби мене не засипали зусібіч питаннями, «що я про це думаю», змусивши почитати першоджерела і голову схопити в руки) — так от, всі решта новин у цій історії, на жаль, погані.
Але іншими вони бути й не могли, іншим узятись було нізвідки: як казала моя рано загибла товаришка, «как покойничка кормили, так он и выглядит». Це буде дооооооовгий лонґрід, може навіть, у кількох частинах. Отож нумо по порядку.
ПОГАНА НОВИНА № 1.
Андрій Курков погодився виступити в Торонто на одній панелі з впливовою американкою Машею Ґессен – ЛГБТ-борчинею, російською єврейкою-еміґранткою, лауреаткою (заслуженою!) багатьох престижних нагород, в т.ч. авторкою несогіршої і ніяк не заспокійливої для Заходу біографії Путіна ще з 2012 р., тобто, до пори до часу, такої собі навіть заповнювачки, для США, в цій війні ніші «Кассандри», з якою, на жаль, з вини оргів вийшов не дуже приємний інцидент у наших авторів — Цілик, Чеха й Чапая, під час також збіса впливового нью-йоркського World Voices Festival — про суть конфлікту можна погуглити, від себе ж скажу, що наші тоді, за браком досвіду, повелися, як традиційно поводились українці в історії, через що й програвали, — чесно, щиро й геть недипломатично.
Маша «обідєлась», і це теж була погана новина, бо таких сильних спікерів краще мати по своїй стороні (в якийсь момент вистачило б написати їй чемного листа, мовляв, nothing personal, високо цінуємо вашу працю, але сподіваємось, що виявите розуміння, кому ж, як не вам, з вашим потрійним досвідом дискримінації, його виявляти, blah-blah-blah – і все могло б бути ок, і не було б противника там, де можна мати ситуативного союзника, але не було кому нашим порадити, а коли справа стала публічною, було вже пізно).
Курков тоді змовчав – а тепер йому Чех резонно випоминає, що той, по-перше, ніби як тихцем порушив 19 місяців як непорушний і тисячу разів обговорений в творчих та інтелектуальних середовищах консенсус – НЕ виступати на одній сцені з росіянами, хай як завгодно «хорошими» (для кого досі незрозуміло, чому це харам, повторю тільки одну причину, найголовнішу: поки триває війна, це леґітимізує bothsidesism), – Курков на це відгризається, що Маша Ґессен давно вже не росіянка, а американка і пише по-англійськи, що почасти правда (втім, коли їй треба, вона легко «перекидається через голову» й говорить від імені Росії), однак є ще й «по-друге», небезпечніше: виходить, ніби своєю згодою Курков тепер «підставляє» Цілик, Чеха й Чапая, показуючи канадським оргам, буцім українські автори діляться на радикалів-«нациків», з одного боку, – і «хороших українців» (ХУ), з якими «можна домовитися», з другого.
А це вже, на жаль, цілком собі ІПСОшечка, яка прекрасно вкладається і в путінський дискурс цієї війни, і з боку проросійських західних пропаґандистів вже не раз бували спроби саме так представити якісь наші внутрішньоукраїнські «срачі» (ненавиджу це слово!) – в форматі «страшні радикали зацькували ХУ», тож, коли вам який-небудь Грицак учергове вверне щось про «зацькованого Андруховича» чи ще якогось так само «зацькованого» ХУ, то, як кажуть у церкві, «будьте уважні».
Одне слово, все погано, і щО в цій ситуації робити Куркову, я не знаю (на його місці я б попросила оргів змінити склад панелі й написала відкритого листа Маші Ґессен, де спробувала б усе пояснити, але рада, що я не на його місці…). Проте на цьому наші погані новини щойно починаються.
Бо далі на захист Куркова вискакує, як з конопель, Данило Яневський – і от про це вже писати треба десь уп’ятеро довше, бо ж одна справа – коли хтось вискакує з конопель з криком «Мудаком я був, люди добрі, мудаком і помру!» (Бог з ним, має право) – і зовсім інша, коли мудак артикулює нам, як публічна особа, речі, щодо яких у суспільстві, на 33-му році Незалежности й 9-му році Великої Війни, так і не склалось ні знання, ні консенсусу.
Отож ПОГАНА НОВИНА № 2-3 (дві в одному!).
Скандальний допис Яневського, від якого в фб так заклекотіло, аж мені його три дні шлють сканами (горщику, не вари!), поплавив мене вже на першому реченні. Відразу згадалось, як у тому-таки 2012-му (от же причепивсь цей рік!), коли я збиралась на Лейпциґський книжковий ярмарок з першою німецькою книжкою есеїстики, мене було запрошено на ефір до Яневського – і той несподівано почав із презирливого: «Скажіть нам, чому українські письменники так погано пишуть?».
Медійні умови тоді були не ті, щоб встати й вийти, використовувати доводилось буквально кожен мікрофон, аби волати публіці: «Люди, телевізор вам бреше, у нас багатюща культура, від якої вас вмисне відлучено!» — тож 10 хв дуже динамічненького ефіру я тоді каналові забезпечила, і розлючений ведучий ще вслід мені волав щось типу – ну й пишіть там собі свою фігню, «А ми будем читати Борхеса, Гессе, Довлатова» і не пам’ятаю-що-ще, пам’ятаю, що сильно мене був насмішив у тому списку Довлатов через кому з Гессе: «сію минуту видно у вас, Проню Прокоповно, не простий, а образований скус»!
Таких пациків у 1970-80-ті було в Києві пачками – не понаєхи, а таки свої, з місцевих, вони буквально ловили кожну оказію продемонструвати вам (навіть коли ви їх не питали), що вони не якісь там калхозніки – що вони навпаки, нічого українського не знають і не читають, а живляться винятково зарубіжним, бо ж українське – це зашквар, все одно що ходити в пальті Київської швейної фабрики ім. Смирнова-Ласточкіна…
Тоді, в юні літа, це боліло, але сприймалось як неминуче зло: колоніалізм, куди ж від нього дінешся, всі рвуться в «білі сахіби»… Але те, що і до сімдесятки наближаючись, і на 9-му році війни, qrwa, такий пацик і далі може будувати свою «не просту, а образовану» ідентичність, привселюдно хвалячись тим, що «ніколи не читав письменника Чеха» і «навіть не підозрював про його існування», і не боячись отримати за цю демонстративну зневагу в дюндель, — ось це вже, любімаї, діагноз всьому нашому суспільству.
Бо цей мудак не в вакуумі всі ці роки прожив. Він, між іншим, ще й викладав, професорував навіть. А це як мінімум значить, що серед його студентів так само НОРМАЛЬНО було не знати актуальної літератури своєї країни – навіть коли тих актуальних авторів друкує Ле Монд і рекомендує Нью-Йорк Таймс (а Чеха якраз рекомендував, у Топ-5 українських книжок його «Точку нуль» включав, і якщо яневські з їм подібними тупо застарі читати NYT і залипли десь на «Огонькові» часів перестройки, з Гессе й Довлатовим через кому, то їхні студенти мали б їм підказати, щО зараз носять, ні? Якщо ж не підказали – значить, і в студентів на календарі так само кінець 1980-х, чого доброго, теж Юру Шатунова слухають…)
Ще раз, хоч капслоком набирай: у нас все ще МОЖЕ ВВАЖАТИСЬ ОСВІЧЕНОЮ ЛЮДИНА, ЯКА НЕ ЗНАЄ КУЛЬТУРИ СВОЄЇ КРАЇНИ. А це перший симптом «нєдодєржави» – тут Путін має абсолютну, 100%кову рацію. Це дуже погано, і з цим треба притьмом щось робити.
І ще одна (№3) погана новина, яку засвітив Яневський своїм дописом, – що, виявляється, можна вже НЕ БОЯТИСЬ знецінювати військових. Минули ті дні, коли з усієї російської аґентури, що діяла у нас в культурі, єдиний Юрій Володарскій зумів партізанскімі тропамі урити в Ізраїль, а решта вати з переляку позагорталася в жовто-сині прапори і навперебій волала «Слава ЗСУ!»: шухер спав, війна стала частиною повсякденного життя, всі повірили в те, що, як сердито писав хтось із військовиків, «статистична більшість вийде з неї живими й здоровими», – отож можна не надто вже й церемонитися з тими, хто десь там гниє в окопі, поки ти продовжуєш своє життя в не так-то й сильно перерваному вигляді…
І не посоромитись заявити, що в тебе «свій Бахмут» і «своя Азовсталь» (формально це писано про Куркова, але й про себе-коханого ж також): що більше безстидства, то більше пафосу. Щоправда, в цьому місці до Яневського таки потяглись тисячі рук охочих дати новоспеченому «азовстальцю» в дюндель. Але, по деякому побіжному знайомстві з тредом, я б не назвала це хорошою новиною.
Оксана Забужко
