Ексклюзивна хвиля Новини

Геній і дивак Микола Лукаш

Поліглот, який за три тижні міг вивчити найскладнішу мову. Інтелектуал, який пам’ятав взагалі все, що бачив, почув або прочитав. Дисидент, здатний на мужній вчинок. Перекладач, який спромігся іншим народам розтлумачити глибину творів їх літературних геніїв. Українець, який відроджував і розширював можливості рідної мови. І при цьому чоловік, який дитиною до 4 років був німим, окрім книжок нічого матеріального не вважав за цінне, невибагливий до побуту, тонкий лірик, дотепний жартівник, але сором’язливий у стосунках з жінками, палкий футбольний фанат.

Про Миколу Лукаша казали, що знає 30 мов. А він уточнював, що добре — лиш 18. Себе вважав не перекладачем, а поетом. Не згіршим, аніж його сучасники Ліна Костенко чи Микола Вінграновський. Його улюбленою лайкою було: «Ви, перекладачі!»

Маючи неймовірне відчуття слова та талант лінгвіста, Микола Лукаш міг стати геніальним поетом або письменником: його вірші з зошита інтимної лірики «Розмова з нею» (1963 р.) вражають своєю образністю та тонким ліричним звучанням. Проте свідомо обрав переклад.

Важко в це повірити та народився він німим і до 4 років не міг говорити, зазнавав принижень однолітків. Лукаш згадував: «Я все розумів, але сказати нічого не міг». Коли в його рідний Кролевець, що на Сумщині, заїхав циганський табір, то Микола весь час проводив з циганчатами. І коли табір виїхав з містечка, він зник. Помандрувавши довший час з табором, повернувся додому, набувши навичок жабрака… і опанувавши мову ромів. Згодом, вдома, заговорив українською.

До школи Микола потрапив випадково. У перший клас пішов його брат Іван. Микола долучився до брата і сів поруч нього за парту. Ніхто його не зміг відмовити та згодом зарахували на навчання. Отримав дві освіти — історика і педагога, правда, з перервою на війну.

Ще в студентські роки одного разу його запросила до себе однокурсниця Фаїна, напів’єврейка-напівгрузинка. Її бабуся необачно на ідіш сказала: мало нам твого тата-грузина, а тут ще цей слов’янин-плебей! Лукаш тут же відповів давньоєврейською і завершив на ідиш. Бабуся остовпіла, а він гордо забрався геть.

Під час війни двічі був поранений. Потім вчителював, викладав у виші, вчителював і працював у редакціях журналів. Протягом життя він ніколи не вдягав пальта, за будь-яких морозів, шокуючи всіх, хто бачив його вперше. Коли Лукаш вчителював, якось його покликав директор школи і питає:

— Миколо Олексійовичу, Ви матеріаліст?
– Так, а що?
– А чого ж Ви поширюєте ідеалізм серед населення?
– Як?
– А от послухайте, що кажуть у селі: «Він або святий, або з ним нечиста сила, якщо він у такий мороз так ходить…»

Для друзів і колег він був не Микола, а ЛукАш.

Всє хахли і адінакі —
Вори да ізмєннікі.
Раньше шлі у гайдамакі
А теперь — в пісьмєннікі.

В п’єсі «Народний Малахій» Микола Куліш назвав українців нацією «дядьків і перекладачів», нездатних на власну творчість. Та Лукашеві переклади були такі, ніби вони в оригіналі були написані українською. Йому вказували, що слід бути ближчим до оригіналу.
— Та я перекладаю не з української, а на українську, — відповідав.

Переклад «Фауста» Гете лежав у рецензентів три роки. Докоряли, що його «Фауст» стилізований під козаччину, бо лиш козаки зверталися одне до одного «пане-брате». А Лукаш мовчки показував на рядок оригіналу – «Herr-Bruder». Лукашів переклад «Фауста» був визнаний Німецькою академією наук найкращим у світі. Гете писав «Фауста» понад 40 років і жоден перекладач не спромігся перекласти його до кінця. Утруднювали переклад різностиль, віршований розмір та використання Гете брутальної німецької лайки. А фантасмагорію другої частини цього шедевру не могли розшифрувати самі німецькі дослідники. Лукашів переклад тривав майже 20 років до 1952 року. Він єдиний, хто зробив повний переклад «Фауста».

Лукаш наполягав на тому, що «Фауст», «Дон Кіхот», інші світові шедеври написані «дуже німецькою», «дуже іспанською» тощо – отже, й перекладати треба «дуже українською». Його переклади найчастіше були багатші за авторські твори. Приміром, у Маяковського:
«Шел я верхом, шел я низом, строил мост в социализм».
У Лукаша звучить:
«Йшов я верхом, низом ліз, міст мостив в соціалізм».

Він жив в той час, коли українську мову спрощували і уніфікували до мови московитів. А Лукаш, навпаки, вважав російську мову запозиченою українською. Й казав, що пора позичене забирати. Навіть хрущовська «кузькина мать» — наш вислів, і нічий більше. Із такими висловлюваннями він міг легко опинитися там, де кінець географії — на Сибіру серед «буржуазних націоналістів». Та зліпити з Лукаша ідеологічного ворога було непросто. Бо всі мали його хоч і за геніального, але дивака.

Його дотепні діалоги ставали легендарними, швидко поширювались і були у всіх на язиці. В Ірпені Лукаш зустрічає прозаїка С. І питає:
— А що Ви зараз робите?
— Пишу мемуари.
— А Ви вже нарешті дійшли до того місця, де позичили у мене 200 карбованців?!

Микола Лукаш сварився з головним редактором «Барвінка» за те, що цей дитячий журнал почав видаватися у нас і російською мовою.
— Так Ви тоді грамотно за словником перекладіть і свою назву. Знаєте, як ця квітка «барвінок» називається угро-фінською московською мовою?
— Ні, — здивувався той.
— Могільнік!

Видавництво «Дніпро» якось запропонувало Миколі Лукашеві перекласти «Як гартувалась сталь» Островського.
— Перекласти?! — здивувся той. — Для цього треба, аби автор бодай чогось наклав!

Іншого разу на загальних зборах зобов’язали Лукаша, щоб він вибачився перед М.М. за публічну образу, пославши його в гузно.
— Гаразд, — каже Лукаш, — добродію я Вас послав, аби Ви йшли в гузно, то Ви тепер можете із нього вийти!

Один із найпотужніших інтелектуалів не мав ученого ступеня і не вважав за потрібне його мати. В Миколі Лукашеві поєднувалось непоєднуване: він обідав у ресторанах і голився лише в перукарні та був байдужим до побуту; вдягався благенько та водночас екстравагантно; був душею компанії та мовчазним самітником.

Він виніс із дому газову плиту, бо бракувало місця для книжок і величезної картотеки української лексики, яку він зберігав у ящичках означеними певними літерами. У ящичку на літеру «Г» він нібито зберігав гроші, які не так часто, але траплялися. Якось зазирнув у ящичок на літеру «Щ» і побачив там живу мишу. Дуже був сердитий, що вона забралася не під властиву літеру.

Знайомі якось попросили його перекласти інструкцію до якогось імпортного товару. Він швидко переклав. А коли запитали, якою ж мовою написано, відповів:
— Я її не знаю. Мабуть, котрась зі скандинавських. Хоча мови знав на рівні діалектів і часових відмінків. Коли партійним діячам вигукували «ура», Лукаш лише лукаво посміхався, бо знав, що в перекладі з тюркської це означає «бий!». Коли кегебістські провокатори віталися з ним «Христос Воскрес», Лукаш відповідав: «слава кпсс».

Ще одна бувальщина, яка шириться інтернетом як анекдот, насправді — з життя ЛукАша. Було це на площі Калініна, біля Головної пошти, на зупинці таксі. «Я зайняв чергу, — розповідав Лукаш, — та й щось собі читаю. Коли це бачу, двоє хлопчаків втислись переді мною. Я їх відшив, читаю далі. Дивлюсь, аж двоє дам переді мною з’явились поза чергою, гадаючи, ніби я не зауважив їхньої з’яви. Я поглянув на них та й питаю: «Цікаво, куди це такі гарні жіночки квапляться?». А одна з них: «А ми на етом хохляцком тєлячьєм язикє нє понімаєм». «Хорошо, я вам переведу: «Куда вы, бл*ди, претесь?». Черга репнула з реготу, а їх як корова язиком злизала. Симпатія черги була на моєму боці».

Був азартним чоловіком. Серед улюбленого: футбол, більярд і доміно. «Гляньте лишень, — говорив ЛукАш, — яке море емоцій. Де ще чистокровний русак після вдалого для динамівців матчу може тикати в бік Москви дулі й щосили кричати: «На!.. Викуси!».

У ЛукАша були юнацькі пристрасті, але по-справжньому і безнадійно закохався у студентку КДУ. Вона була коханням усього його життя. Більше він нікого й ніколи не любив. Вона чотири рази була заміжня і мала четверо дітей. Коли вона розлучилась з третім чоловіком-п’яницею, Лукаш вчергове сватався до неї, щоб узяти її з дітьми. Відмовила, але до самої смерті приязнилася з ним і підтримувала дружні стосунки.

Хто більше, хто менше ─ ми всі Дон Кіхоти,
Самі собі творим своїх Дульсіней.
Хоч це нас вганяє в сердечні сухоти,
Зате піднімає над рівнем свиней.

Працював несамовито. Перекладав тільки з оригіналу. Ніколи не перекладав на замовлення. Лукашеві можна було замовляти виключно те, що він сам собі замовляє… Але траплялося і йому байдикувати, що у свою чергу породило популярний в творчих середовищах термін «злукашитися», тобто за відсутності натхнення впадати в неробство. За це у Спілці письменників його називали безпутним генієм.

Після виходу у 1964 році Лукашевого «Декамерону» вся українська література розділилася на долукашівську і післялукашівську. В «Декамероні» Бокаччо, де він відреставрував українську мову середніх віків, до всіх приказок і афоризмів Боккаччо Лукаш знайшов точні українські відповідники – переклав їх лемківськими та бойківськими діалектами.

Микола Лукаш створив шість словників, зокрема, словник фразеологізмів. Свого часу він уклав словник українських матюків «Моя матюкологія». Коли його не стало, його рідна сестра, викладачка української мови та літератури, знайшла цей словник і спалила його.

За лист на підтримку Івана Дзюби, якого засудили за дослідження «Інтернаціоналізм чи русифікація?», Лукаша називали українським Дон Кіхотом. В листі він написав: «Прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищевказаного Дзюби І.М. визначене йому судом покарання». Заяву не прийняли. Але Спілці письменників згори наказали: виключити Лукаша із членів спілки. Кілька разів голосували, але не набиралася більшість голосів за виключення. Тоді його виключили наказом. «Вліз, як сліпе теля в яму» — звучало у письменницькому середовищі. Невибагливий у побуті, непристосований до життя, Микола Лукаш виявився здатним на мужній вчинок, коли йшлося про гідність та честь. Хоча і сам про себе іронізував: «Гей, Миколо, і охота з себе корчить Дон Кіхота?». Він таки був дисидентом, але і в цьому відрізнявся від інших учасників опору: легковажний, самоіронічний і дотепний. Та і не могло бути інакше, бо перекладач – за своєю природою космополіт, а за родом занять – націоналіст.

У найскрутніші моменти свого життя Лукаш рятувався гумором — писав, як він їх назвав «шпигачки». Закономірно, що після «відлучення від Спілки» його «шпигачки» розцвіли буйним цвітом. Після фактичної заборони друкуватися і згадувати його ім’я в пресі він вдався до своїх «шпигачок» і псевдонім обрав собі відповідний — Микола Нежурись.

* * *
Коли якась душа німа,
То значить — вже її нема.

* * *
У вас якийсь паскудний звих,
Що голову морочите:
Я пам’ятник собі воздвиг,
А ви собі як хочете.

* * *
Прекрасний цей світ
тим, що
інших нема:
Моя вільна,
моя добровільна
тюрма.

* * *
Десь є
Досьє.

* * *
Дуже важко в сірій масі
Не згубитись сіромасі.

* * *
Він ще живе, старий пошляк…
Коли його вже трафить шляк?

* * *
Усмішка-відписка, усмішка-розписка
Ніколи не сходить у нього із писка.

* * *
Не позичай ні в кого грошей,
Це розрахунок нехороший:
Береш на день, на рік,
А віддаєш навік.

* * *
Хто б як там не хотів,
Це ясно кожній миші:
Часи уже не ті,
А стануть ще не тіші.

* * *
Бувають же такі дебіли —
не зна, де чорне, а де біле!

Міг і таке утнути: «Коли коваль ковалисі коваленят кує, ковалиха ковалеві ковадлом керує». Два десятиліття вимушеного безробіття ерудит світової слави носив на барахолку безцінні книжки зі своєї бібліотеки, ходив напівголодним. Допомагали справжні нечисленні друзі і підробітки під чужим ім’ям. Саме в цей час у Лукаша з’явився потяг до «пляшки-пузашки, відради душі». Але навіть у цьому знав свою міру і дотримувався певних принципів: належну йому дозу горілки виливав у фужер, примовлячи: «Ми з тобою не п’яниці, цяпати чарками нам не годиться».

Тільки у 1979 році Лукашу зняли «заборону на професію» і знову дозволили публікувати переклади. Тричі Лукаша висували на здобуття Шевченківської премії і тричі його кандидатуру відхиляли. 1984 року вийшла збірка його перекладів віршів Гійома Аполлінера, про яку він традиційно зіронізував, що поезії Аполлінера «самі французи не можуть перекласти французькою». На той час Гійом Аполлінер сповідував відмову від розділових знаків.

ВІДПОВІДЬ ЗАПОРОЖЦІВ
ТУРЕЦЬКОМУ СУЛТАНУ

Царя небесного харцизе
Високорогий сатано
Не годимося ми в підлизи
Жери-но сам своє лайно
Воно нам в пельку не полізе
Крамарю грецький просмердівсь
Ти тюлькою на честь ісламу
І палями обгородивсь
Швидка напала твою маму
І ти в дрислинах уродивсь
Подільський кате струп’я вкрило
Тобі все тіло мов шпориш
Конячий зад свиняче рило
Побережи дурний свій гріш
На масті та святе курило

(Переклад Миколи Лукаша)

Ще через два роки з’явилася остання велика робота Лукаша – переклад п’єси Вільяма Шекспіра «Троїл і Крессіда». Він започаткував «барокову» традицію українського перекладу і довів, що є постаттю світового рівня. Перекладацька спадщина Миколи Лукаша спростувала московитський міф про «меншовартість», загумінковість і вторинність української культури. Лукаш не встиг закінчити переклад «Дон Кіхота». Згодом її з дотриманням Лукашевого стилю завершив Анатоль Перепадя. А свою давнішню мрію — здійснити переклад «Гаргантюа і Пантагрюель» Микола Лукаш уже не встиг.

Брати Грім

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.