Перший раз підтримую Мар’яну Безуглу. Як казав мій товариш- журналіст Василь Бабух: часом і таких треба послухати… Я про істерію ухилянтів під закордонними консульствами і плачі їхніх мамочок та жінок у Фейсбуці. А що ви хотіли? Ваші синочки покинули Україну на поталу ворогові. Зрадили їй і тим хлопцям та дівчатам, котрі сьогодні в окопах, танках, літаках…
Зрадили тим, хто на цвинтарях у могилах під українськими прапапорами. Їхнім батькам та дітям.
Не робіть себе громадянами Всесвіту, до вас із презирством ставляться всі, хто розуміє, що ви вчинили. І хто ви! Прайси великими цифрами написані вам на чолі. Усі розуміють, що ви відмовилися від святого чоловічого обов’язку — захищати від ворога свою країну. Просто втекли.
Я звертаюся до проукраїнського сегменту. Ті, хто чкурнув у перші дні війни, щоби перечекати навалу, а потім повернутися під Путіна, мене не цікавлять. Тут, у Києві, таких ждунів валом. Єдине, що вони грають у ракетну рулетку разом зі мною та нашими жінками і дітьми, а не роблять селфі з чужих кафешок і морських берегів. Але тепер, шановні 
україномовні ухилянти, ви з колаборантами в одному човні.
І добре, що він виявився дірявим. Цікаво, з яким лицем ви збираєтеся йти з великодніми кошиками до закордонної церкви?
Не можете прилаштуватися там? Чи може сподіваєтеся повернутися сюди після війни, щоби щасливо жити за рахунок тих, хто сьогодні життя кладе за рідну землю? У якого Тузика будете позичати очі, зустрічаючи наших героїв на вулицях?
Так, як було, вже не буде! Буде, але недовго. Чи ви думаєте, що Україні потрібні такі недоукраїнці? Відповідь очевидна. Навіть до Мар’яни дійшло.
Мені 66, але спілкуючись з однолітками, я все частіше чую таку фразу: далеко бігати у цих роках вже важко, але як прийдуть сюди, то ми ще повоюємо. Є ще в Україні люди.
Сергій Сулима
