Ексклюзивна хвиля

Хустинка для Уляни

На світлині – я і моя онука Уляна. Вона народилася із прямим і чорним волоссячком, але вже за рік воно стало кучерявим і золотим. Людина – єдина, мабуть, на планеті істота, в чиїх рисах, якщо вгледітися, можна побачити увесь її рід, до прапрапрапра… Так, вдивляючись у глибини атолу, крізь темряву морської безодні ти бачиш примарні тіні безкінечних рифів… Вдивляючись в обличчя Уляни, а бачу її прабабу Шарлотту. Шарлотта – моя свекруха. З роду греко-католицьких священиків. Біла кістка, блакитна кров (винищена сталінськими «освободітєлямі», але зараз не про це).

Колись один скульптор мені сказав, що породу жінки, як і породу коня, визначають за товщиною щиколоток і розміром ступні. Ніжка у моєї свекрухи була 35 розміру, мала вона дитячі долоньки з тоненькими пальчиками і волосся – золотисте й кучеряве. Як от тепер в Уляни.

Шарлотта вийшла заміж теж за священика, але був він із заможних селян, не зі священицького роду, тому хоч і вивчився на панотця у Європі, оженившись, завів отець Георгій кролів, курей і корову. Мені важко уявити, як Шарлотта порала те все своїми дитячими ручками. А ще народила вона своєму чоловікові семеро дітей…

Я бачилася із Шарлоттою всього кілька разів.
Перший раз – до весілля. Мене привези знайомити з родичами, які купно жили в закарпатському містечку Королеве (бездарний переклад його автентичної назви Кірольгаза, що в перекладі з мадярської означає «королівський замок»). Там, до речі, й нині можна побачити порослі борщівником руїни. Мегапрактичі закарпатці розтягнули каміння з середньовічніх мурів собі на хліви, в яких нині рохкають пацята, плекані до різдвяного шовдиря…

Отож, одного літнього дня я побачила свою майбутню свекруху, крихітну Шарлоту з дитячими ручками і неймовірно гарним волоссям. Вона вже була абсолютно сивою, але сивина та була якогось перламутрового кольору, і той ніжний перламутр легенькими хвилями спадав на два боки її такого ж по-дитячому маленького личка. На той час Шарлота жила сама у величезному кам’яному домі, збудованому ще за чехів, під черепицею, що де-не-де обросла яскраво-зеленим мохом, із мідними защіпками на високих вікнах та круглої форми вітальнею. На тлі того будинку Шарлота виглядала ще більш крихітною і самотньою.

Збираючись у дорогу, я взяла книгу про Сократа, вже не пригадую автора, товстелезну, сторінок на 600, біографію філософа. У літніх сутінках, коли вмостилася читати на лавиці у дворі, повитому виноградом, Шарлотта підійшла і, ніяковіючи, запитала: «Ти залиши мені її почитати, якщо дочитаєш?» Я залишила їй свого «Сократа», хоч і не встигла дочитати…

Вдруге ми бачилися вже після мого весілля. Мене щось тягнуло до своєї крихітної свекрухи, і я просто вирішила з’їздити до неї в гості на вихідні. Вона довго обнімала й цілувала мене. Знову готувала кнедлики із поливкою і лопаткИ на вечерю, показувала килим, який вишивала для мене яскравими нитками муліне, хоча її крихітні пальці, покручені ревматизмом, вже майже не слухалися. А потім, взявши мене за руку, повела до своєї спальні. Відкривши шухлядку старого креденса, обережно дістала звідти коробочку. У ній лежали батистові носові хустинки, сім штук, на кожен день тижня. Вони були такі ніжні, прозорі, з ажурною вишивкою по краях. На кожній хустинці вшивка була іншого кольору…

«Я хочу подарувати це тобі», – сказала моя свекруха. Я зрозуміла, що ці хустинки, вже пожовклі від часу, – її скарб. Посеред кролів, курей і пацят, посеред безкінечних каструль і мисок, посеред буденних сільських клопотів, до яких так не пасували її крихітні дитячі ручки, глибоко в шухляді креденсу вона тримала ці старовинні батистові хустинки, які, можливо, колись, у тому, дозаміжньому, світлому й безтурботному житті, подарувала її мама чи сестра…Чи жених, який так і не став її чоловіком…

Втретє я побачила Шарлоту у крихітній, майже дитячій труні посеред просторого двору її великого кам’яного будинку. Вгорі, як шатро, двір накривало густо переплетене, стомлене від вересневого сонця виноградне листя. Під листям тим, шукачи шпаринку в небо, гули бджоли й оси.

Я поцілувала такий несподівано холодний у спеку і гладенький, як у римської статуї лоб і подумала, що Шарлотина душа у цю саме хвилину теж літає під виноградом, посеред бджіл і ос, і теж шукає шпаринку в небо. Виноград-бо заплетений густо, його вже давно ніхто не обрізав…

… Після похорон, як і водиться на Закарпатті, у Шарлоттиній хаті цілу ніч читався Псалтир. Перед тим на стіл у красивій круглій вітальні насипали невеличкою гіркою борошно. Коли вранці я зайшла до вітальні, то на борошняній гірці побачила якісь заглиблення, схожі на відбитки пташиних лапок. «Так і має бути, – сказала старша невістка Тетяна. – Її душа попрощалася з нами».

А на Шарлоттиному ліжку, біля піраміди з подушок, прикрашених мереживом Рішельє (моя свекруха дуже любила вишивати) я побачила книгу про Сократа, закладену на середині сухим стебельцем Петрового батога…

Із тих семи батистових хустинок у мене збереглася одна. Я віддам її Уляні.

Галя Плачинда

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.